Обидві жінки в’їхали, як тільки квартира звільнилася, і наступного дня мій батько, вийшовши на балкон, був зачарований їх виглядом. Він, як і завжди, привітався з ними, вони ж уклонилися йому дуже ґраціозно. Ця несподіванка справила йому надзвичайне задоволення, але він усе ж відправився до себе в кімнату, а незабаром те саме зробили й жінки.

Обмін взаємними люб’язностями тривав тільки тиждень, під кінець якого мій батько помітив у кімнаті сеньйорити Сімієнто певний предмет, який надзвичайно збудив його цікавість. Це була невеличка скляна шафа, заповнена кришталевими слоїками й пляшечками. Одні з них були повні, як здавалося, яскравих фарб, інші містили золотий, срібний і блакитний пісок, ще інші — золотистий лак. Шафа стояла біля самого вікна. Сеньйорита Сімієнто, одягнена в легкий корсаж, приходила то за одною, то за другою пляшечкою, і білосніжна рука, здавалося, потьмарювала чудові барви, які вона виймала з шафи. Проте, що вона з ними робила, цього мій батько не міг відгадати, а не маючи звички запитувати про будь-що, волів радше й не знати.

Одного дня сеньйорита Сімієнто сіла біля вікна й почала писати. Чорнило було надто густе, вона долила води й так його розрідила, що воно нікуди вже не годилося. Мій батько, спонукуваний притаманною йому ґречністю, наповнив пляшку чорнилом і послав його сусідці. Служниця разом із подякою принесла йому картонну коробочку, в якій лежало дванадцять паличок сургучу різного кольору; кожну паличку прикрашали написи чи емблеми, дуже майстерно виконані.

Батько нарешті дізнався, чим займається сеньйорита Сімієнто. Ця праця, схожа на те, чим займався він, була ніби остаточним доповненням того заняття, якому він віддавався. Удосконалення виробництва сургучу, на думку справжніх знавців, цінувалося значно вище, ніж чорнило. Вражений батько вирізав конверт, заадресував його своїм досконалим чорнилом і запечатав новим сургучем. Печатка відбилася ідеально. Він поклав конверт на стіл і довго його розглядав.

Увечері він пішов до книгарні Морено, де застав якогось невідомого йому чоловіка, котрий приніс схожу коробочку зі стількома ж паличками сургучу. Присутні взялися його пробувати й не могли надивуватися досконалій якості виробу. Мій батько провів там весь вечір, а вночі йому снився тільки сургуч.

Наступного дня зранку він як завжди привітався з сусідками; хотів навіть щось додати, вже й рота відкрив, але нічого не сказав і пішов до своєї кімнати, однак сів там так, аби добре бачити, що діється у сеньйорити Сімієнто. Служниця витирала пил з меблів, а прекрасна племінниця за допомогою збільшувального скла вишукувала найменші порошинки, і якщо їй вдавалося знайти їх, вона наказувала витирати знову. Батько, який нечувано любив порядок, бачачи таку саму заповзятість у сусідки, відчув до неї особливу повагу.

Я вже говорив вам, що головним заняттям мого батька було куріння сиґар і рахування перехожих чи черепиць на даху палацу герцоґа Альби, однак відтоді він вже не присвячував, як раніше, довгих годин цій розвазі, витримував лише кілька хвилин, бо могутні чари безустанно тягли його до балкону, що виходив на маленький провулок.

Бускерос першим помітив ці зміни й не раз у моїй присутності присягався, що невдовзі дон Феліпе Авадоро повернеться до свого прізвища й позбудеться прізвиська: дель Тінтеро Ларґо. Хоча я мало чого розумів у тому, що стосувалося життєвих справ, але здогадувався, що шлюб мого батька ні в якому разі не може бути корисним для мене, тому знову побіг до тітки Даланоси, благаючи її, аби спробувала якось перешкодити нещастю. Тітку мою ця новина щиро засмутила, і вона знову подалася до дядька Сантоса; театинець, однак, відповів, що шлюб — це божественне таїнство, проти якого він не має права виступати, але слідкуватиме, щоб мені не була заподіяна ніяка кривда.

Кавалер Толедо вже давно виїхав на Мальту, тому я вимушений був покірно дивитися на все це, а часом навіть і діяти, адже Бускерос посилав мене з листами до своїх родичок, бо сам він у них не бував.

Сеньйора Сімієнто ніколи не виходила з дому й нікого у себе не приймала. Мій батько, зі свого боку, чимраз рідше виходив до міста. Раніше він ніколи б не зрікся свого театру й не поміняв би усталеного розпорядку дня, однак тепер охоче посилався на найменшу навіть застуду чи нежить і каменем сидів удома. Він тоді не міг відірватися від вікна, що виходило на маленький провулок, і приглядався, як сеньйорита Сімієнто розставляє пляшечки чи розкладає палички сургучу. Вигляд двох білосніжних рамен, які весь час миготіли в нього перед очима, розпалював його уяву так, що він не міг думати ні про що інше.

Незабаром новий предмет пробудив його цікавість. Це був казанчик, досить схожий на той, у якому він виробляв своє чорнило, але значно менший і поставлений на залізну триногу. Лампи, що горіли під ним, весь час підтримували помірне тепло. Незабаром були принесені ще два такі самі казанчики.

Наступного дня мій батько, вийшовши на балкон і сказавши «agur», відкрив рота, прагнучи запитати, що означають ті казанчики, але оскільки не мав звички говорити, то нічого й не сказав і повернувся до кімнати. Роз’ятрений цікавістю, він вирішив послати сеньйориті Сімієнто ще одну пляшку свого чорнила. В подяку він отримав три пляшечки, наповнені різнокольоровим чорнилом: червоним, зеленим і синім.

Увечері батько пішов до книгарні Морено. Там він застав якогось чиновника з міністерства фінансів, який тримав під пахвою загальний прибутково-видатковий звіт з каси. В цьому звіті деякі рубрики були виконані червоним чорнилом, заголовки — синім, а розграфлені були зеленим. Чиновник твердив, що лиш він один знає таємницю виготовлення таких чорнил і що ніхто в місті не може похвалитися чимось подібним. Чуючи ці слова, якийсь незнайомець обернувся до мого батька й сказав:

— Сеньйоре Авадоро, невже ти, який так чудово робить чорне чорнило, не знаєш способів виготовлення кольорового?

Мій батько не любив, коли його про щось питали, й одразу ніяковів. Він, щоправда, відкрив рота, аби відповісти, але нічого не сказав, бо волів побігти до себе й принести пляшки до Морено. Присутні не могли достатнім чином надивуватися досконалості чорнил, а чиновник попросив дозволу, взяти трошки додому на пробу. Батько, обсипаний похвалами, подумки віддавав усю славу сеньйориті Сімієнто, імені якої він поки що не знав. Повернувшись додому, він відкрив книжку з рецептами й знайшов два для синього, три для зеленого й сім для червоного. Стільки рецептів одразу переплутались у нього в голові, він не міг позбирати думок докупи, і тільки гарні руки сусідки живо вимальовувались у його уяві. Його приспані почуття прокинулись і дали відчути всю свою силу.

Наступного дня вранці, вітаючи обох сусідок, він остаточно вирішив вияснити їхнє ім’я, тому відкрив рота, щоб їх про це запитати, але знову нічого не сказав і повернувся до своєї кімнати. Потім вийшов на балкон, що виходив на вулицю Толедо, звідки побачив чоловіка, досить пристойно одягненого, який тримав у руці чорну пляшку. Він здогадався, що це хтось, хто хоче чорнила, тому помішав у котлі, щоб дати йому найкращого. Кран знаходився на одній третині висоти котла, так що весь осад залишався на дні. Незнайомець увійшов, але замість того, щоб піти, коли батько вже наповнив йому пляшку, він поставив її на столі й попросив дозволу викурити сиґару. Батько хотів йому щось відповісти, але нічого не сказав, тож незнайомець витягнув з кишені сиґару й прикурив її від лампи, що стояла на столі.

Цим незнайомцем був негідник Бускерос.

— Сеньйоре Авадоро, — сказав він моєму батькові, — ти займаєшся виробництвом рідини, яка немало шкоди принесла людству. Скільки ж то змов, зрад, підступів, поганих книжок прийшло на світ за посередництвом чорнила, не кажучи вже про любовні записочки й зазіхання на честь і щастя чоловіків. А що ти про це думаєш, сеньйоре Авадоро? Ти не відповідаєш, бо звик до мовчання. Проте це не має значення, і якщо ти нічого не говориш, то я зате говорю за двох, таку вже маю звичку. Отож, сеньйоре Авадоро, сідай отут на стілець, я коротко з’ясую тобі мою думку. Я тверджу, що з цієї пляшки чорнила вийде…