– Ваше, – повторив лейтенант.

– Чонкіни ми, – скромно мовив Іван і позирнув на лейтенанта боязко – може, щось не так.

– Через «і» чи через «и»?

– Через «чи», – сказав Чонкін.

У кабінеті лейтенанта була цілком весела (не порівняти з камерою) обстановка. Потріскувало полум’я у високій круглій металевій грубці дореволюційного зразка, з написом у вигляді еліпса: «Железоделательный заводь Кайзерлаутерна». Хвилі тепла накочувались на Чонкіна, хилили до сну, і запитання лейтенанта здавалися зайвими і навіть, можливо, недоречними.

– Рік народження, освіта, національність, соціальне походження…

– Що, що? – перепитав Чонкін.

– Батьки ваші хто?

– Так же ж люди, – відповів він, не розуміючи суті запитання.

– Я розумію, що не корови. Чим займаються?

– У гробу лежать.

– Тобто померли?

Чонкін позирнув на лейтенанта здивовано: що він, дурний чи так прикидається?

– Невже живі? – сказав він і скорчив міну, що зображала крайню межу подиву.

– Чонкін! – підвищив голос лейтенант. – Припиніть блазнювати і відповідайте на запитання, які вам ставлять. Раз батьки померли, то так і треба сказати – померли.

– Отож… – начебто шукаючи підтримки, Чонкін озирнувся на грубку, далі на портрет Сталіна. – Аби ти питався, які вони, я б тобі сказав: мертві. А ти питаєш, чим займаються…

– Не ти, а ви, – поправив лейтенант.

– Ми-и? – перепитав Чонкін, заплутавшись до решти. – Ти про кого питаєш?

– Я кажу, Чонкін, що до слідчого, тим паче до старшого за званням, треба звертатися на «ви». Ти мене зрозумів?

– Зрозумів, – сказав Чонкін, утім, не дуже впевнено.

– Ну, гаразд, – мовив лейтенант. – Облишмо це. Перейдімо до іншого. Скажи мені, як ти опинився в селі Красне?

– Як опинився?

– Еге ж.

– У селі Красне?

– Ну, так, так, – повторив лейтенант дещо роздратовано. – Як ти опинився в селі Красне?

– Ніби ти не знаєш.

– Чонкін! – лейтенант грюкнув по столу кулаком.

– А шо Чонкін, шо Чонкін? – став гніватися й підслідний. – Нібито сам не знаєш, як солдат опиняється де-небудь. Старшина послав.

– Який старшина?

– Ха, який! – Чонкін розвів руками і знову глипнув на грубку, на Сталіна, на дівчинку, ніби закликаючи їх у свідки безмежної тупості лейтенанта. Не знає, який ще може бути старшина.

– Ну, оцей-о, – мовив він. – Ну, як його… Ну, Пєсков же.

– Отже, старшина Пєсков? – перепитав лейтенант, записуючи. – Перевіримо. А може, не було ніякого старшини, га, Чонкін? – Філіпов хитро глянув на Чонкіна і підморгнув. – Може, ти сам утік? Може, ти так вирішив, хай, мовляв, Вітчизну захищають всілякі дурні, а я, розумник, я краще з бабою десь полежу. Може, так діло було?

– Нє, – похмуро відказав Чонкін. – Не так.

– А з якою ж тоді метою ти поселився у Бєляшової?

– У Бєляшової?

– Так, так, у Бєляшової. З якою метою ти у неї поселився?

– Так же ж з метою, щоб жити з Нюркою, – пояснив Чонкін правдиво.

Лейтенант підвівся і ногою відсунув стільця до стіни. Він не був вдоволений результатами допиту, який набував безглуздого напрямку. Лейтенант нервував. Він тільки-но вранці повернувся з області, де підполковник Лужин цілу ніч виймав з нього душу, в’їдливо випитуючи всі подробиці і деталі того випадку, коли оперативний загін під керівництвом Філіпова у повному складі був захоплений одним кепсько озброєним червоноармійцем.

– Жахлива історія, – сказав Лужин. – Ні, я цього зрозуміти не можу. Тут щось не те. Щось ти від мене приховуєш. Може, ти це зробив навмисне, га?

– Навіщо? – запитав Філіпов.

– Аби я знав навіщо, – зітхнув Лужин, – я б тебе розстріляв. Я цього не роблю тільки тому, що не хочу привертати до цієї справи уваги. Тому що з мене тоді також спитають. Отож іди поки що, але пам’ятай: я можу передумати.

– А як же бути з Чонкіним? – запитав лейтенант.

– З Чонкіним? – перепитав Лужин. – Як бути? Оформити як дезертира і – в трибунал. Справу не роздувати, нікого не втягувати. Але щоб я прізвища Чонкін ніколи більше не чув, ніде.

Філіпов повернувся в Долгов на світанку невиспаний і злий. Йому хотілося дійсно покінчити з цим Чонкіним якомога швидше, а для цього одержати від нього потрібні свідчення. Але Чонкін явно над ним знущався і корчив дурня.

– Ну, що ж, – мовив лейтенант, наближаючись до Чонкіна, – усе більш-менш ясно. Неясно тільки одне, як ви, радянська людина з простої селянської сім’ї, докотилися до того, що тепер сидите в тюрмі, як це зрозуміти, га, Чонкін?

Чонкін стенув плечима і хотів сказати, що він і сам не розуміє, як же це справді сталося, але нічого не сказав, бо раптом побачив перед собою цівку спрямованого на нього револьвера.

– Застрелю-у-у! – завив лейтенант.

Чонкін інстинктивно смикнув головою і вдарився потилицею об стіну.

У кабінеті одразу стало ніби незатишно. Від револьвера йшов дух рушничного масла і смерті.

– Зараз, суко, падло, випущу в тебе всю обойму! – звірів на очах лейтенант. – Та я тебе… в рот, і в ніс, і в печінку!..

Тут автор вимушений зупинитися у повному безсиллі. Боячись образити моральні почуття читача, він і подальшу мову лейтенанта не може відтворити інакше, ніж крапками, а окремі прийнятні слова, що випадково в ній траплялися, наводити нема ніякого резону, бо, вирвані з контексту, вони не передають ні глибини, ні яскравості, ні навіть смислу вжитих у даному випадку висловів.

Сидячи на табуретці, Чонкін намагався ухилитися від револьвера. Він одкидав голову і вдарявся потилицею об стіну. Цівка револьвера плавала перед очима, двоїлася, троїлася і викликала в переніссі відчуття нестерпної сверблячки. Чонкін морщився. Верхня губа його при цьому мимоволі задиралася, повзла до носа, відкриваючи рідкі зуби, що ніколи не знали щітки.

Червоне од збудження обличчя лейтенанта то затуляло, то відкривало портрет Сталіна з дівчинкою па руках. Сталін посміхався дівчинці і одним оком співчутливо косував на Чонкіна, ніби кажучи йому: «Ти ж бачиш, що він психічно ненормальний, ти вже краще не сердь його, не впирайся, а кажи одразу, як є».

Чонкін і не впирався зовсім, але зо страху у нього запав язик і не міг виштовхнути зовні жодного слова. Лейтенант же сприймав мовчання підслідного як нечувану нахабну впертість. І хоч би чоловік був, а то так, незглеба якийсь, з котрим, аби не обставини, можна чинити все що завгодно: можна посадити, можна розстріляти, а можна й просто випустити в ліс, на свободу, нехай живе собі на дереві, як мавпа.

– Встати! Сісти! – волав Філіпов. – Встати! Сісти! Встати! Сісти!

Чонкін підвівся, сів, підвівся, сів – діло звичне.

– Говоритимеш?

Чонкін мовчав.

– Руки вгору! Обличчям до стіни! Ти відчуваєш, падло, суко, чим це пахне?

Дулом револьвера він почухав Чонкіну потилицю, а коліном уперся в зад.

Чонкін відчував, чим це пахне, йому було жах як неприємно. Він уткнувся носом у стіну. Хотілося влипнути в цю стіну і просочитися крізь неї, але він мовчав.

Відчинилися двері. Чонкін краєм ока побачив – увійшла секретарка Капа. Нітрохи не здивувавшись тому, що відбувається, Капа відкликала лейтенанта в куток і зашепотіла щось, але що саме, Чонкін не втямив. Він розчув тільки, як лейтенант запитав: «А що їй потрібно?» – та відповіді Капиної не розібрав.

– Отож, – голосно і невдоволено мовив Філіпов. – Не дають працювати. Ходять, ходять, ходять тут різні…

Як будь-яка людина, котра поважає себе, лейтенант був певен, що лише він зайнятий справжнім ділом, а решта тільки й думають, як би самим нічого не робити й інших одривати від роботи.

– Опусти руки! – наказав він Чонкіну. – І не озирайся. Так і стій обличчям до стіни, доки я не повернуся.

З цими словами він вийшов.

Через певний проміжок часу, який можна вважати мізерним, лейтенант Філіпов з’явився на ґанку Установи і побачив Нюру, що стояла під деревом, на якому сиділа ворона. Тут між Нюрою і лейтенантом відбулася коротка розмова.