– Орден, – підтвердив Чонкін.

– Який?

– Ну, оце-о… ну, Червоного цього…

– Прапора?

– Еге ж. Ну, прапора.

Штик підніс до носа Чонкіна руку з зігнутим вказівним пальцем.

– На, розігни.

– Що це? – Ждучи капості, Чонкін недовірливо дивився на зігнутий палець.

– Та розігни ж.

– А на який біс?

– Розгинай, не бійся.

Стенувши плечима, Чонкін розігнув. Він не знав цього нехитрого жарту і не зрозумів, чому всі сміються.

– От свистун, – сказав Штик. – Генерал, орден…

– Не віриш? – образився Чонкін. – Та осьдечки ж вона, дірка.

– За цвях зачепився, – сказав Штик.

– Штик! – гукнули йому знизу. – Згинь, падло, не заважай людині. Давай, Чонкін, трави, не тушуйся.

– Та йдіть ви!.. – махнув рукою Чонкін.

Він образився, замовк і, ставши рачки, довго розправляв шинелю на вузькому просторі поміж Штиком і паном Калюжним. Його кликали, йому обіцяли більше не перебивати, його вмовляли, він не ламався, він просто мовчав, думав. Захищаючи свій пост, він не знав, що чинить щось особливе. А тепер з цікавості слухачів і навіть з їх недовіри зрозумів, що вчинив щось особливе і навіть по-своєму видатне, а от не вірять, і підтвердити нікому.

Люди у камері були різноликі. Один індивідуум, котрого звали чомусь Манюнею, сказав Чонкіну:

– За оце дезертирство тобі одразу вишку дадуть, розстріляють.

– Манюню! – гукнув до нього сходознавець Соломін (у Долговській тюрмі були люди найдивовижніших професій). – Киньте лякати людину.

– Та я не лякаю, – заперечив Манюня. – Я кажу: раз дезертирство, значить, вишка. Це якби він, скажімо, в самоволку пішов чи, припустімо, від ешелону відстав, ну, тоді, звичайно, можна було б обмежитися штрафною ротою, а коли дезертирство, та ще з опором владі, тут уже без вишки ніяк… – Манюня помовчав, подумав: – Ну, взагалі-то зараз розстріл гуманний. Раніш як було. Раніше тебе виводять у двір; відділення з гвинтівками, прокурор, лікар. Вирок читають, очі зав’язують, потім командують: «Відділення, готуйсь!» Жах! Тепер усе не так. Тепер гуманно. Повели тебе, скажімо, у лазню, а по дорозі – бац! – в потилицю, і все. Охо-хо! – позіхнув він. – Поспати, чи що…

Мешканці камери ще вертілися на нарах, перемовляючись про те, про се, жартуючи. Грузин Чеішвілі розповідав, як на волі жив одночасно з двома співачками. Інший голос оповідав довгий і нудний анекдот, вся сіль якого полягала в тому, що там діяли росіянин, єврей та циган.

– Коли мені буває важко, – сказав колишній професор марксизму-ленінізму Зіновій Борисович Цинубель, – я завжди читаю Леніна.

– Легшає? – запитав хтось.

– Даремно іронізуєте, – одізвався Цинубель. – Колись ви зрозумієте, що у Леніна є відповіді на всі питання.

– А ти за що сидиш, батя? – запитав Чонкін пана Калюжного.

– За дурню, – сказав Калюжний. – Ми з братом моїм, близнюком, на Чернігівщині жили, а брат був куркуль, кулак по-вашому. Дванадцять десятин землі мав, крупорушку, чотири коняки і шість корів. Годинник носив золотий на ланцюжкові і портсигар червоного золота. А коли, отож, розкуркулювать стали да й одняли усьо: і крупорушку, і коняк, і корів, і годинник, і портсигар, він пойняв, шо нада тікать. І мене тяг за собою. А я й кажу: а шо мені тікать, я ж не куркуль. Ти не куркуль, а дурень, він мені сказав напослідок. І правду казав. Сам утік сперва до Польщі, а там і до Америки. Він втік, а мене, значця, як брата куркуля, і посадовили.

– Значить, не повезло, – зауважив Чонкін.

– Та повезло, – заперечив Калюжний. – Ще й як повезло. Мене тридцять другого року посадовили й вивезли за Урал, там, у таборі, я баланду сьорбав таку, що й описать неможна, а все ж таки живий зостався, а на Україні село наше до нуля вимерло. Геть чисто до нуля.

– І коли на волю? – поцікавився Чонкін.

– Да вроді як через год. Єжелі по закону. А єжелі по-їхньому, то невідомо.

– А хочеться на волю?

– Хтілося б, коби я знав, де вона, та воля. Там її тоже нема.

– Як це? – запитав Чонкін.

– Да так це, – відповів Калюжний і, не пояснивши своєї думки, заснув одразу, хропучи та присвистуючи.

Чонкін перекинувся на другий бік, обличчям до Штика, підтягнув коліна до підборіддя, накрився вільною полою шинелі, полежав – незручно. Спина прикрита, перед відкритий, у груди дме. Ліг на спину, спробував обидві поли на себе з обох боків натягти, знову на все не вистачає. Ліг на лівий бік, спереду на себе шинелю загорнув – спина мерзне. А доки вертівся, шинеля знову збилася в гудз, довелося знову рачки лазити, викликаючи нарікання і пана Калюжного, і Штика.

Чонкін завжди вважав себе найневибагливішою істотою, а тут, на власний подив, виявив, що за час життя у Нюри розніжився, звик до пухкої подушки, пухової перини і ватяної ковдри. Тут йому було і тісно, і мулько, і холодно.

Поети-романтики-орденоносці чимало ліричних віршів натворили про солдатську шинелю, нібито на ній розчудесно спати, водночас нею ж укриваючись. А ще ліпше, коли робиться це на снігу або на крайній випадок під дощем, тобто щоб вона була неодмінно і мокра, і кулями прошита, і десь-то у боях обгоріла. Отоді, мовляв, спати на ній і нею ж укриватися ой як романтично. Романтично, це, мабуть, так, але сказати, щоб дуже вже зручно, то, звичайно, ні.

Крутився Чонкін, вертівся – поступово якось прилаштувався, якось особливо скулився, якось змирився з жорстокою реальністю, усвідомивши, що якою не є поганою шинеля для спання, голі нари – гірше. Прилаштувався, притулив щоку до підвернутого рукава і заснув у дуже скоцюрбленому стані.

І як тільки він поринув у забуття, так одразу, а може, навіть не зовсім одразу, може, через певний час, приснилося йому, що не скоцюрблений на нарах і загорнутий у шинелю він лежить, а на пуховику під ватяною ковдрою і з Нюрою.

Лежить Нюра з ним рядком, жаріє, мов піч, і пахне смачно, як мармелад. І потягся він солодко до Нюри, притиснувся, поклав руку на спину, а потім нижче, а друга рука вже нишпорила на тому ж рівні, але з іншого боку. І, вхопившись за все, на що рук вистачало, запалав він непереборним жаданням, задихав глибоко і часто, кинувся на Нюру з гарчанням і впився у неї, мов павук.

Він не зрозумів, чому вона пручається, чому відбивається коліньми й руками, адже не тільки йому з нею, і їй з ним завжди було добре.

Він намагався зламати її опір, та вона вхопила його за горлянку, він прокинувся і побачив перед собою Штика.

– Знов, сука, педрило трапився, – шипів і плювався Штик. – Що ви до мене, падли, липнете?

Прокинулися, засовались на нарах решта. Хтось нагорі спитав, що трапилось, інший голос ліниво відповів:

– Новенький Штика хотів трахнути.

– А-а, – одізвався перший голос без подиву, видно, усі тут до всього звикли.

Чонкін спросоння тряс головою, витріщався на Штика, не розуміючи, в чому справа, а коли дотямкував, знітився.

– Нюрка привиділась, – пояснив він і повернувся на інший бік, аби неприємність не повторилася. Штик також до нього спиною повернувся і довго ще щось бубонів, доки не заснув. А Чонкін лежав, досадуючи, що так кепсько все вийшло, але поступово досада його ослабла, і він таки заснув.

І знову, як не дивно (а втім, що ж тут дивного?), наснилася йому перина і подушка, наснилася ватяна ковдра і Нюра під нею. Пам’ятаючи уві сні, що, обнімаючи Нюру, отримав у відповідь щось неприємне, Чонкін цього разу довго лежав нерухомо, але пахощі Нюриного тіла і жаркі хвилі, що линули від неї, знову його задурманили, сп’янили, він потягся до неї непевно, потім сміливіш, і вона цього разу не пручалася, і вона потяглася до нього. І ось тіла їхні торкнулися одне одного по всій довжині, і втиснулись одне в одне, і його руки квапливо погладжували і м’яли її, а її руки те ж чинили з ним, і, хоча видалась вона йому якоюсь костистою і жорсткою, накинувся він на неї, уп’явся в її вуста своїми вустами, і вона його цілувала, і вона збуджено дихала, і вона пристрасно шепотіла йому чомусь по-українськи: