– За якого? – Борисов уперше розтулив вуста, і стало зрозуміло, що він – не статуя.

– За Івана, – мовила Нюра і розплакалась.

Він поворухнувся, дістав кишенькового годинника і втупився в нього, чи то даючи зрозуміти, що він людина зайнята, чи то засікаючи, скільки часу Нюра проплаче. Може, Нюра плакала довше, ніж належало, – він не витримав і сказав, не підвищуючи голосу:

– Громадянко, тут сльозам не вірять.

Слова ці, вимовлені так просто, справили на Нюру відповідне враження, їй і справді одразу ж перехотілося плакати.

– Тепер, – сказав Борисов, продовжуючи дивитись на годинника, – викладайте швидко прізвище Івана, що з ним трапилось і чого ви хочете.

Вона почала викладати, назвала прізвище, він пожвавішав і швидко перепитав: «Як? Як?» Вона повторила: «Чон-кін».

– Чонкін, – замислено проказав він і записав прізвище на сторінці настільного календаря. – Отже, ви кажете, що він заарештований? Так що ж вас турбує?

– Та як же ж? – сказала Нюра.

– А що як же? – запитав Борисов. – Раз він заарештований, значить, буде суд. Якщо цей ваш Чонкін винен, його покарають, якщо ні… – Тут Борисов, можливо, хотів сказати «виправдають», але, подумавши, закінчив: – …тоді суд прийме інше рішення.

– А як же ж я? – сказала Нюра.

– А що ви?

Нюра знову заплакала і, втираючись кінцем хустини, почала плутано пояснювати, що її вважають сторонньою, а насправді вона не стороння, тому що вона з ним, тобто з Іваном, хоч і без довідки, а жила.

З’явилися ознаки того, що Борисову став уриватися терпець.

– Громадяночко, – сказав він, тарабанячи пальцями по столу, – що ви мені городите? Яке мені діло до того, з ким ви жили? Невже ви гадаєте, що райкому більше нічого робити, як займатися такими дурницями? Ідіть звідсіля!

– Куди? – крізь сльози запитала Нюра.

– Не знаю. До прокурора чи ще до когось. Ідіть!

Та Нюра не йшла. Вона стояла і плакала. А Борисов сидів і дивувався, невже ця дурна жінка не може зрозуміти, хто вона, де перебуває і перед ким стоїть. Обурений цим, він вийшов із-за столу і почав тіснити Нюру до виходу.

– Ну, досить, нічого тут рюмсати. Тут вам не це саме. Тут ми нікому хуліганити не дозволимо. Тут і не таким роги обламували.

Відступаючи під його натиском, Нюра задкувала до самих дверей і, спиною вибивши двері, вискочила з них, мов ошпарена.

Прокурор Павло Трохимович Євпраксеїн на тверезу голову завжди знав, що він робить і для чого. Він розумів, що багато хто не має подібних знань, і тому звично не дивувався чудернацькій поведінці людей.

Нюра, пішовши од Борисова ні з чим, дійшла висновку, що поводила себе неправильно. Тепер вона вирішила діяти так, як радив їй Іван Тимофійович Голубєв. Та одна річ вирішити, а інша – зробити. Коли вона увійшла до кабінету і побачила тілистого поважного чоловіка за великим столом під великим портретом, вона якось одразу ж знітилася і, переступаючи з ноги на ногу, навіть злегка позадкувала, але, дійшовши до порога, зупинилася.

– Ви до мене? – запитав прокурор привітно.

– До вас, – мовила Нюра так тихо, що сама своїх слів не почула.

– А в якій справі?

– Я вагітна, – сказала Нюра.

Якби вона виконала пораду Голубєва в повному обсязі, себто завищала, кинула на підлогу сумку й сама кинулася долі, можливо, це й справило б на прокурора належне враження. Але вона знітилась, почервоніла і цю фразу вимовила так тихо, що не була певна, почув її прокурор чи ні.

– Не зрозумів. Яка? – прокурор приклав до вуха долоню.

– Вагітна, – пробелькотіла Нюра, ніяковіючи ще більше.

– Голосніше.

Коли вона вимовила те ж слово втретє, прокурор нарешті її почув. Він посміхнувся і вийшов з-за столу.

– Вагітна? – перепитав і, м’яко взявши Нюру за плечі, підвів до вікна. – Якщо вагітна, вам не сюди, вам о-он куди треба.

І показав їй на обшиту дранкою будівлю з іншого боку вулиці, у якій, згідно з вивісками, був пологовий будинок та жіноча консультація.

– Ні, – сказала Нюра, – я не про те, я про мужика.

– Від фронту нікого не звільняємо, – поквапно мовив прокурор.

– Та ні, – сказала Нюра.

– А коли щодо аліментів, то ще рано. Тільки після народження дитини.

– Та я не про те, – посміхнулася Нюра. Порівняно з тим, що мав на увазі прокурор, істинна її справа видалася їй далеко простішою і легко вирішуваною. – Мужика ось мого посадили.

– А-а, – мовив прокурор. – Тепер зрозумів. І за що ж?

– А ні за що, – щиросердо сказала Нюра.

– Ні за що? – здивувався прокурор. – А ви в якій країні проживаєте?

– Як це? – не зрозуміла Нюра.

– Ну, я запитую, де ви живете? В Англії, в Америці чи, може, у фашистській Німеччині, га?

– Та ні ж, – пояснила Нюра, – я в Красному живу, в селі, звідсіля сім кілометрів, може, чули?

– Щось чув, – кивнув прокурор. – І що ж у цьому вашому Красному радянської влади немає, чи що, га?

– У Красному немає, – потвердила Нюра.

– Як, зовсім немає?

– Зовсім немає, – сказала Нюра. – Сільрада ж у нас в Ново-Клюквині, через річку. А в нас тільки колгосп.

– А, зрозуміло, зрозуміло, – дійшло до прокурора. Він узяв аркуш паперу і став на ньому щось креслити. – Ось це, значить, річка, тут, за річкою, радянська влада, ось ми її так заштрихуємо. А з цього боку, виходить, зовсім нічого. Та-а-ак, – сказав він, з інтересом розглядаючи креслення, – тоді, звичайно, зовсім інша справа. А то я вже було подумав, як це: радянська влада, і ні за що… Я особисто як прокурор, ну і взагалі, як радянська людина, про такі неподобства ніколи не чув. Ні, звичайно, бувають в нас окремі особи, котрі з дурощів чи зловмисно розпускають різні чутки, але таких людей ми, звичайно, садовимо. За наклеп на наш лад, на наше суспільство, на наш народ, але ж тут не можна сказати – ні за що. Адже так?

– Так, – погодилася Нюра.

– Ну, і чого ж ви від мене хочете?

– Так я ж про свого мужика, – нагадала Нюра.

– А я тут при чому? – розвів руками Павло Трохимович. – Я ж радянський прокурор. І влада моя поширюється тільки на радянській території. А там, де радянської влади немає, там я безсилий.

Зі сказаного прокурором Нюра не зрозуміла нічого і сиділа, чекаючи продовження розмови. Та прокурор ніякої розмови продовжувати, очевидно, не збирався. Він дістав з пластмасового футляра окуляри, посадив їх на носа і, розкривши папку з написом «Справа №…», взявся читати документи, що лежали в ній. Нюра терпляче ждала. Нарешті прокурор звів очі і здивувався:

– Ви ще тут?

– Так я ж про…

– …свого мужика?

– Еге ж, – кивнула Нюра.

– Хіба я незрозуміло пояснив? Ну, що ж, спробую інакше. Запам’ятайте і закарбуйте собі на носі, – він підвищив голос і став погрожувати пальцем, – у нас в Радянському Союзі ні за що нікого не саджають. І я як прокурор попереджую вас якнайсуворішим чином, ви такі балачки облиште. Так, так, і нічого прикриватися своєю вагітністю. Ми нікому – ні вагітним, ні всіляким іншим не дозволимо. Зрозуміло?

– Зрозуміло, – злякалася Нюра.

– Ну, ось і добре, – швидко пом’якшав прокурор. – В основному домовилися. А що стосується деталей, то їх можна й обговорити. Коли щодо вашого чоловіка були допущені окремі порушення закону, ми їх припинимо, а винних, якщо вони є, покараємо. Це я вам обіцяю як прокурор. Як прізвище вашого чоловіка?

– Чонкін, – сказала Нюра. – Чонкін Іван.

– Чонкін? – прокурор згадав, що колись підписував ордер на арешт саме Чонкіна, і потім чув, що саме Чонкін виявився отаманом якоїсь банди і що ця банда була розгромлена. – Чонкін, Чонкін, – бурмотів прокурор. – Отже, ви кажете, Чонкін? Одну хвилиночку, – він ввічливо посміхнувся. – Будьте ласкаві, почекайте мене в коридорі, я все виясню і тоді вам скажу.

Нюра вийшла в коридор і там пробула певний час. А прокурор Євпраксеїн тим часом комусь телефонував і розмовляв стоячи й пошепки, прикриваючи трубку долонею і позираючи на двері. Потім він вийшов у коридор, запросив Нюру до себе, сам сів за стіл, а вона лишилася стояти.