Якщо розповідати про весь шлях, подоланий нашим героєм по дорогах і стежках війни, про усі його пригоди, то занадто довгою вийде наша розповідь. Тому пройдемося пунктиром.

Зоставшись удвох в районі Долгова, Чонкін і Клим Свинцов кінець осені і початок зими провели в лісі, пересуваючись по ньому безцільно, наче ведмеді-шатуни, і за звірів таки їх сприймали місцеві жителі, що заходили до лісу для заготівлі грибів, ягід чи дров. Серед сільського населення в цій окрузі ходили в той час чутки про те, що з початком війни в місцевих лісах з’явилися партизани, а також у значних кількостях ведмеді, чорти і мавпи. Та вони, обірвані, голодні й холодні, і справді стали схожими на якихось звірів. Чонкіна упізнати ще було можна, у нього борідка відросла татарська, рідка, яка не приховувала основних рис обличчя, а ось Свинцов до брів заріс рудою і брудною шерстю, та такою густою, що перш, ніж роздивитися на щось, шерсть цю розсував руками. Деякі люди сприймали наших утікачів не за звірів, а за диких партизанів, хоча їм не до партизанства було, а тільки б не потрапити при цьому ні до наших, ні до німців і якось прохарчуватися. Інші на їхньому місці з голоду б здохли, та вони були людьми, що виросли на природі і були її часткою, до того ж мали при собі гвинтівку з набоями. Якось усе ж таки харчувалися. То пташку підстрелять, то гриба зірвуть, то брусницю зберуть. Багаття розпалити – вогонь древнім способом, за допомогою кресала і каменя, добували. Знайшли десь каску німецьку ще з Першої світової війни, іржаву і з діркою від кулі. Дірку шматком онучі заткнули, перетворили каску на каструлю. Ганчірка, намокнувши, не прогорала. Варили грибний суп з опеньків (їх того року видимо-невидимо вродило), компот і відвари із трав. Спали, не знімаючи шинелей, на сирій землі. Поки жити було можна, але якось вночі підморозило, а вранці поглянули: опеньки, всі враз, почорніли і зів’яли. Кочки вкрилися тоненькою льодяною кіркою. Брусниця під нею була наче під склом у музеї. У музеї Чонкін бував лише один раз, коли комендантську роту возили в місто і там показували якраз під склом ікла вимерлих тварин, наконечники списів і прикраси тодішніх людей. І там же, він запам’ятав, були такі бусинки, наче як у брусниці, і так лежали під склом, поблискуючи. Зима наступала, виникало завдання якось її пережити. Хотіли вирити землянку, але інструменту більш підходящого, ніж багнет, не було. Однак доля до них виявилась більш чи менш прихильною. Якось, збираючи хмиз для багаття, Чонкін і Свинцов наблизилися до густих кущів, як там раптом ворухнулося і вибралося назовні щось волохате.

– Відмедь! – вигукнув Свинцов і, відстрибнувши, скинув гвинтівку.

Але це був не ведмідь, а пречудна істота, покрита довгою шерстю, з пролисиною вздовж хребта. Вискочивши із кущів, вона кинулась геть. Свинцов, сам перетворившись у цей час у звіра, ринувся в погоню. Істота досягла найближчого дерева і, спритно перебираючи усіма чотирма лапами, вмить злетіла до самої верхівки. Звідтіля занепокоєно стежила за підійшлими.

Свинцов, приставивши гвинтівку до ноги, запитав Чонкіна:

– Шо за животне, не відаєш?

– Не знаю, – здивовано сказав Чонкін. – Схоже, шо обіз’ян.

– Ти шо? – обурився Свинцов. – Ти обіз’янів видів коли-небудь?

– Видів, – сказав Чонкін. – Нас торік у звіринець водили. Спершу в музей, а потім у звіринець. І там один був точно, як цей, і з голою жопою.

– Тьху! – сплюнув Свинцов. – І звідкіля вони тут беруться? У нас у тайзі таких немає. Відмеді, вовки, білки і соболі єсть, а обіз’яни не водяться.

– Так звідкіль їм тама бути, – Чонкін згадав твердження Гладишева, – коли вони всі в людей поперетворювалися?

– Як це? – не повірив Свинцов. – Оборотні, чи шо?

– Навроді того, – підтвердив Чонкін.

– Це буває, – погодився Свинцов. – У нас у селі тоже Варька коса кішкою по ночах оберталася. У корів чужих молоко висмоктувала. А брат мій Серьога її в хліву вночі піймав та лапу їй топором і відтяв…

Кажучи це, Свинцов не спускав очей із того, що сидів на дереві, пришкулював то одне око, то друге, і той у відповідь йому так само жмурився.

– І що з лапою зробив? – запитав Чонкін.

– А нічого. Загорнув її в ганчірку, поклав на піч, а вранці гля, а там не кошача лапа, а человецька рука…

– Ну, і далі? – вимагав продовження Чонкін.

– Далі більше, – сказав Свинцов. – А ти як думаєш, обіз’янів їдять?

– А хто їх знає, – задумався Чонкін. – Мені не доводилося, а вобще чого ж, вони же ж тоже із м’яса і кісток состоять.

– І то, – розсудив Свинцов, – доки людиною не обернувся, такий же животний, як, допустім, свиня. Так що спершу шерсть на вогні обшмалимо…

– Дурний, чи шо? – запитав Чонкін.

– А чо?

– Через плєчо, – сказав Чонкін. – Нашо шерсть шмалити? Із шкури рукавиці зробимо, шапки пошиємо.

– Тоже діло, – погодився Свинцов, потерши замерзле вухо. – А ти сашлик лопав коли-небудь чи нє?

– А шо це?

– Шо-шо, – передражнив Свинцов. – Скуснятина, ось шо. На куски м’ясо порубаєш, на прут насадиш і в огонь, і так перевертаєш, щоби зо всіх боків рівномірно. Це ж такеє ось, це у-у! – заповнив він нехватку слів уканням. І, піднявши гвинтівку, смикнув затвора.

– Не стріляйте! – закричала мавпа людським голосом. – Не стріляйте, я здаюсь.

– Гля! – здивувався Чонкін. – Уже перетворившись.

– Да, – Свинцов розчаровано опустив гвинтівку. – Я ж, знаєш, людину убить можу, але человецьке м’ясо їсти не буду. Стошнить. Ладно, – наказав мавпі, – вались на землю. Та не боїсь. Не побіжиш – не заб’єм.

Мавпа похапцем спустилась і стала перед Чонкіним й Свинцовим майже на дві ноги, тільки злегка спираючись передніми кінцівками на повалене дерево. Хоча була вона вкрита шерстю з ніг до голови, Свинцов розгледів у заростях ознаку чоловічої статі і суворо запитав:

– Хто такий і якої будеш нації?

Мохнач мовчав і тремтів дрібно, немов вівця перед закланням.

– Говори, хто ти єсть! – рикнув Свинцов і клацнув затвором.

– Не стріляйте! – знову заблагав незнайомець і став часто кивати головою. – Руський я. Православний, – додав він, очевидно, не впевнений, що остання характеристика буде йому на користь.

– Брешеш! – не повірив Свинцов. – Обіз’янів руських не буває. Чи ти не обіз’ян?

– Е! – штовхнув Свинцова Чонкін. – А чи ж не чорт він?

– Ха! – вразився цією думкою Свинцов. – Одвічай, хто ти?

– Я сам не знаю, – заплакала істота. – Був людиною. А тепер, може, і чорт.

– У лісі живеш? – продовжував допит Свинцов.

– У лісі.

– А пожерти щось знайдеться?

– Для вас, – сказав чорт, – для вас непремінно знайдеться.

– Ну, веди нас до себе. Тільки без чортівні і не думай утікати. Пам’ятай, куля бігає швидше.

Пішли напролом, через хащу. Чорт біг попереду, допомагаючи собі передніми кінцівками. Свинцов і Чонкін за ним не встигали, але він зупинявся, піджидаючи, і знову біг уперед, як собака, що вела мисливця по сліду.

Спустилися в яр. По камінцях перейшли запліснявілий струмок. Пересікли невелику галяву, переступили через стовбур великої сосни, що лежала наче труп. За нею були густі зарослі кущів. Біля кущів чорт завагався, а Свинцов про всяк випадок поклав руку на затвор.

– Прийшли, – сказав чорт стомлено.

– Куди ж це прийшли?

– А ось сюди, – сказав чорт і пірнув у кущі.

Свинцов кинувся за ним, розраховуючи ледь що тут таки його й придушити, й мимоволі скрикнув:

– Батюшки! Барліг!

Чорт, блиснувши голим задом, уже влазив у барліг рачки. Свинцов поліз за ним услід. За ним Чонкін. Барліг виявився довгим пологим лазом, що в кінці повертав праворуч. Вони проповзли по ньому декілька метрів, і вже світла позаду не було видно, а під коліньми відчувався твердий ґрунт.

– Не дивуйтеся, – почули вони голос чорта, після чого чиркнув сірник, а від нього засвітилася й гасова лампа.

– Ух ти! – ухнув Чонкін, а Свинцов од себе додав щось по матушці.

Далі повзли зі світлом.

За вузькою горловиною розпочинався, поступово стаючи ширшим і вищим, коридор, підлога його була встелена соломою, коридор закінчувався чимсь схожим на круглу кімнату, непогано прибрану, з килимом на підлозі, з матрацом і двома стосиками книг, але що найбільше здивувало гостей, так це приставлений до стіни портрет бородатого чоловіка в старій формі з еполетами і аксельбантами.