Мені здається, я заслужив місце в книзі рекордів. Цей роман писався без одного року півстоліття. У 1958-му задуманий, у 2007-му закінчений. Задуманий спочатку був як епічний, розтягнутий у часі твір. Звідсіля й назва «Життя і незвичайні пригоди». Мене весь час дивувало, чому, читаючи книгу в тому вигляді, в якому вона була, жодна людина не запитає: «Пригоди-то є, а де ж життя?» Життя в перших двох книгах було всього-на-всього літо і початок осені 1941 року.

Із самого початку, задумавши роман, я творив його здебільш подумки, міркував про різні повороти сюжету, комічні ситуації, переповідав їх своїм друзям і цим удовольнявся. Записувати не квапився, вважаючи, що часу попереду чимало. Його й справді випало предостатньо, але не весь він виявився придатним для спокійного творення. Мені видається, що писати щось епічне можна лише в епічному стані духу, а він у мене з кінця шістдесятих років і принаймні до середини вісімдесятих був не таким. Ядерна супердержава оголосила мені війну, намагаючись зупинити, як то кажуть, моє перо. Коли у Спілці письменників мене навчали уму-розуму, письменник Георгій Березко нервово просторікував: «Войнович, перестаньте писати вашого жахливого Чонкіна». У КДБ мене наполегливо просили про те саме, навівши вагоміші аргументи у вигляді отруєних сигарет.

Мене не ув’язнили, але створили умови, придатні більше до творення не епічного полотна, а відкритих листів, то гнівних, то їдючих, якими я раз по раз одбивався від супротивника, що нападав на мене з переважаючими силами. Я не залишав своїх спроб продовження головної справи, але, роздратований постійними уколами і укусами своїх ворогів, весь час збивався на фейлетонний стиль, на спроби карикатурно зобразити Брежнєва чи Андропова, хоча ці люди як характери і прототипи можливих художніх образів ніякого інтересу не викликали. Вони заслуговують саме на карикатури і нічого більше, але ж роман-то я задумав не карикатурний.

До речі, я означив колись жанр твору як роман-анекдот, з чого різні критики зробили різноманітні висновки, але це означення було просто хитринкою, натяком, що річ, мовляв, несерйозна і нічого до неї особливо прискіпуватися.

Покинувши СРСР, а потім повернувшись до нього звільненим від постійного тиску, якому мене піддавали упродовж багатьох років, я багато разів намагався знову повернутись до перерваної праці, списав декілька пачок паперу і майже все написане викинув. Нічого в мене не виходило. І сюжет складався вимучений, і фрази затерті, що мене страшенно мучило і дивувало. Я думав, як же це так, адже ще недавно було ж у мені щось таке, що привертало увагу читацької публіки. І все ж таки, продовжуючи свої зусилля, я знову і знову з тупою впертістю штовхав свій камінь угору.

Деякі читачі переконували мене, що «Чонкін» і так хороший і можна його й не продовжувати, але я, написавши перші дві книги, відчував, що не маю права померти, не закінчивши третю. Мій стан можна було порівняти зі станом жінки, яка, виносивши трійню, породила лише двох, а третій зостався в ній на невизначений час.

Був момент, коли мені раптом зовсім надокучило «искусство ставить слово после слова» (Б. Ахмадуліна), і я взагалі кинув писати, помінявши перо (вірніше, комп’ютер) на пензель. Сорок років я чи добре, чи кепсько, але писав щось практично щодня. Ніколи мені не бракувало сюжетів і образів, а тут мовби одрізало. Ні образів, ні сюжетів. Поточне щоденне буття не породжує потреби хоч якось його відобразити. Рука не тягнеться до пера, перо до паперу, і комп’ютер припав пилом. Згодом я повернувся в літературу тільки частково: писав публіцистику і мемуари. Вони також, до речі, давалися з труднощами. А вже пробуючи сотворити хоча б невеличке оповідання, я взагалі відчував повну безпорадність початківця. Наче ніколи нічого не писав.

Зрештою я вирішив, що, мабуть, усе, криниця вичерпана і нічого тарабанити відром по висохлому дну. І з думкою про закінчення «Чонкіна» також пора попрощатися.

Вищі сили виявилися до мене поблажливими і дозволили дожити до моменту, коли я з радістю зрозумів, що присуд, винесений мною мені самому, виявився передчасним.

Тут я дозволю собі відволіктись на лірику і повідомити читачеві деякі подробиці свого особистого життя. Будучи прихильником шлюбу на все життя, я усе ж донедавна був одружений двічі. З першою дружиною через вісім років розлучився, з другою прожив сорок років до її останнього подиху. Так вийшло, що перша книга «Чонкіна» була написана при одній дружині, друга – при другій. Їхня присутність у моєму житті так чи інакше впливала на цю роботу, яка в докінченому вигляді часом сильно ускладнювала життя моє і моїх дружин, котрі розділяли зі мною усі наслідки моїх задумів і вчинків. Тому я вирішив, що правильно зроблю, якщо присвячу, хоча б заднім числом, першу книгу пам’яті Валентини, а другу – Ірини.

Ірина помирала довго і важко. А коли все закінчилося, я відчув повне спустошення, апатію і став просто чахнути. Тобто якось жив, щось робив, писав щось в’яле, але не отримував від цього та й від самого свого існування жодного задоволення. Мене повернула до життя Світлана, котра теж певний час перед цим втратила найближчу людину. Будучи істотою жертовною, вона звикла завжди про когось турбуватися і, втративши предмет головної турботи, знаходилася в подібному до мого стані. Мені здається, ми обоє вчасно знайшли один одного.

Світлана оточила мене таким фізичним і духовним комфортом, що мені нічого не зоставалося, як повстати з попелу. Я зрозумів, що знову жадаю жити, писати і, що цікаво, навіть можу це робити. Там, у криниці, виявляється, щось все-таки накопичилося. Я стер пилюку з комп’ютера і завзято застукав по клавішах, відчуваючи незвичайне, давно забуте натхнення. На сімдесят п’ятому році життя я працював, як у молодості. Плутав день із ніччю, кваплячись за героями, які, як і раніше, самі себе творили. Можу сказати з упевненістю, що без Світлани цього б не сталося. Тому третю книгу я по справедливості і з любов’ю присвячую їй.

Присвоєння Івану Кузьмичу Дринову чергового генеральського звання і звання Героя Радянського Союзу, звичайно, привернуло до себе увагу радянських журналістів. Тим паче, що сталося це на початку війни, коли Червона армія на усіх фронтах відступала і генералів частіше розстрілювали, аніж нагороджували. А тут генерала обласкала влада, і ходили чутки, що особисто товариш Сталін пив із ним ледь не на брудершафт. Звісно ж, журналісти ринули до генерала зівсібіч, але наймоторнішим виявився, як завжди, кореспондент «Правди» Олександр Криницький, який уже писав про подвиги Дринова. Будучи особисто знайомим із генералом і представляючи головну партійну газету, він першим з-між інших добився у Дринова повторного прийому. Прийом відбувся в підмосковному санаторії, куди генерала послали для короткого відпочинку і відновлення сил.

Криницький знайшов генерала, коли той прогулювався килимовими доріжками першого поверху в смугастій піжамі з пригвинченою до неї Золотою Зіркою. Вони прилаштувалися в холі під фікусом. Криницький дістав із польової сумки блокнот, а Дринов із кишені – коробку цигарок «Північна Пальміра». Відповідаючи на запитання журналіста, він сказав, що, хоча йому і вдалося провести блискучу військову операцію, не варто забувати, що подібні удачі трапляються у генералів лише тоді, коли відважно воюють керовані ними солдати. Тут до слова згадав він про Чонкіна і детально розповів Криницькому про подвиг цього бійця. Про те, як той, захищаючи літака, котрий здійснив вимушену посадку, геройськи бився з цілим полком, але тепер вже, з яким саме полком, уточняти не став.

Оскільки учасники бесіди добряче хильнули, розповідь генерала Криницький запам’ятав неточно, а блокнота свого по дорозі в редакцію загубив. Намагаючись відновити розповідь Дринова, він згадав, що Чонкін охороняв літака, на якому сам начебто і прилетів. Тому Криницький вирішив, що Чонкін був льотчиком. Далі брак матеріалу він доповнив польотом своєї журналістської фантазії, яка його ніколи не підводила. Це, здається, саме він сотворив міф про двадцять вісім героїв-панфіловців, що увійшов до підручників історії як незаперечний факт подвигу, при якому він сам начебто був присутнім. Цих героїв, які начебто вступили в нерівний бій з німецькими танками і загинули біля роз’їзду Дубосєково, він придумав і приписав міфічному комісару Клочкову міфічну фразу, яку також, зрозуміло, видумав і якою пишався до самої смерті: «Відступати нікуди, позаду Москва!» Та й не тільки пишався, але кожного, хто сумнівався в повній чи хоча б частковій достовірності легенди, піддавав у пресі такій різкій критиці, що на долю невіри випадали великі випробування.