Вс╕ раптом замовкли. Першосв╕т почав п╕дн╕мати невеличк╕ кам╕нчики та кидати ╖х в озеро, в╕драховуючи к╕льк╕сть плюх╕в. Бернар прис╕в поряд з╕ мною, витягнув люльку та неквапливо набив ╖╖ тютюном. Сонце занурилось в тонке к╕льце далеких хмаринок, озолочуючи ╖х тусклим св╕тлом. Я дивився вдалеч╕нь, намагаючись все ж порозум╕тися ╕з самим собою.
Що не кажи, але ╕нстинктивно в╕дчувалась якась штучн╕сть т╕╓╖ ситуац╕╖, що склалася навколо... Та ╕ не т╕льки навколо, а й всередин╕ мене.
Та хай воно все скисне! Ск╕льки можна себе терзати! - я знову пнув ногою невеличкий кам╕нчик, що лежав поряд.
Сутен╕ло дуже швидко. Сот╕ й дос╕ не повернувся з рибалки. Не те, що б я за ним скучив, але раптом захот╕лося випити т╕╓╖ його медухи. Я п╕дв╕вся та рушив в будиночок з т╕╓ю думкою, що можливо там прихована пляшечка. Мабуть, г╕берл╕нг не став би заперечувати, якщо я зроблю пару ковтк╕в... чи з десяток...
12
...Вранц╕ приплив Сот╕. По ньому в╕дразу було пом╕тно, що той шалено задоволений.
-Всю н╕ч провозився, - посм╕хаючись, говорив в╕н мен╕, ледь з╕скочив на пом╕ст. - Подивись в човн╕.
Я зробив крок, витягнув шию та побачив на дн╕ величезну риб'ячу голову.
-Ох, Н╕хаз тебе бодай! - вирвалося у мене. Розм╕р т╕╓╖ голови був як у доброго бика.
-Зубар, хай в╕н лусне! - загоготав г╕берл╕нг. - Ти б бачив, як╕ у нього зуби!
╤ наче в доказ сво╖х сл╕в, Сот╕ показав мен╕ св╕й м╕зинець, буц╕мто кажучи - ось так╕!
-Ловив майже по тво╓му способу, т╕льки без розпалених зал╕зяк, - розпов╕дав кошлатий рибалка. - Знайшов м╕сце. Це Вигр╕б - здоровезна яма в озер╕... Мен╕ про не╖ колись водяники розпов╕дали. Ось я ╕ подумав, а чи не хова╓ться ця потвора в тому згубному м╕сц╕.
-Чому "згубному"?
-Там час в╕д часу трапляються вири. Сам╕ по соб╕... без ус╕ляких причин... То пливеш тудою - озерна гладь незворушна, а ╕ншого разу - як закрутить човен, як завертить... Ледь вигребеш. Отже, я вир╕шився ризикнути та рушив туди. Д╕стався Вигребу, навколо човна напускав кишок, накидав шматк╕в др╕бно╖ риби... Закинув гачок... сиджу чекаю... ╤ ось лише коли почало сутен╕ти, в╕дчуваю, що хтось торка╓ться снаст╕. Обережно торка╓ться... А пот╕м хап! ╤ потягнув човна! Та так, що ледь на дно не пустив!
Сот╕ аж п╕дстрибнув та якийсь час захоплено сипав рад╕сними вигуками уперем╕ш з фразами з╕ сво╓╖ рвано╖ розпов╕д╕. В╕н показував, як тягнув Зубаря, як при тому втомився, що аж не в╕дчува╓ власних рук... Пот╕м показував, як намагався втримати човна...
Зак╕нчив Сот╕ досить складною комб╕нац╕╓ю ╕з лайки та сл╕в задоволення.
На пом╕ст вибралися мо╖ товариш╕, котр╕ також заглядали всередину човна, щоб роздивитися страшне озерне чудовисько.
-Ну ╕ страшидла! - сказала Стояна. - Н╓ в╓рицца, што так╕я биваюць.
-Я ╕ сам би не пов╕рив! - посм╕хався задоволений Сот╕.
╤ тут в╕н побачив, як до берега наближався Чаруша ╕з сво╖ми пом╕чниками. Вони зупинилися та негайно покликали до себе г╕берл╕нга.
-Це хто так╕? - здивовано спитав той у мене.
-╤з Розшукового приказу... Мабуть хочуть з тобою поговорити про тих незнайомц╕в, котрих ти перевозив.
Сот╕ напружився, пробурмот╕в щось незрозум╕ле, але рушив до Солодова. ╤ вони вс╕ разом в╕д╕йшли за будиночок.
-Ну що будемо робити? - спитав мене Першосв╕т.
-Богдан, медовар з приозерно╖ пас╕ки, говорив мен╕ про дим на якомусь плато, - сказав я. - Треба починати зв╕дти... Слухай, Бернаре, а чи правда на м╕сцевих луках н╕хто не живе? Чому?
-Та як тоб╕ сказати? - розв╕в руками ельф. - ╢ невеличк╕ хуторц╕ - Музик╕вськ╕, але вони ближче до П╕вн╕чно╖ Берестянки... ближче до багатолюдних м╕сць...
-А тут що ж? Незаселен╕ пустки?
-М╕сця там сувор╕, особливо взимку. Гори занадто крут╕ та майже непролазн╕. Кажуть, колись на луках жили зуреньц╕, але вони зараз мешкають в другий частин╕ Серпа... за П╕вденною Берестянкою...
-Я думаю, - п╕д╕йшла Стояна, - нам варта пачинаць з м╓сца нападу на цяб╓. Кал╕ сапраувди то╓ бив чалав╓к Д╓дяти, то там пав╕ни застацца сляди.
-Згоден, - додав Бернар. - Це хоч якась можлив╕сть не шукати голку в стоз╕ с╕на.
-При нашому щаст╕, - сердито додав Першосв╕т, - це призведе до ще довшого кружляння цим клятим Заозер'ям.
-Та к╕нчай ти плакатися! - промовив я. - При такому настро╖ ти сам в╕дляку╓ш в╕д себе удачу. Нав╕ть риба на голий гачок не клю╓!
-Не зрозум╕в, - округлив оч╕ г╕гант.
-Удачу п╕дкормлювати треба! В не╖ в╕рять, як в те, що завтра знову з╕йде сонце. ╤накше, не варто братися за справу!
Вс╕ чомусь посм╕хнулися мо╓му простор╕куванню. Я не образився... Хай не в╕рять, хай см╕ються, але ось сам╕ пот╕м побачать, що я мав рац╕ю.
З-за будиночка неквапливо вийшли люди Чаруши. В оч╕ в╕дразу кинулась якась дивн╕сть в ╖х повед╕нц╕. А коли сл╕дом винирнув сам Солодов, який несп╕шно витирав лезо свого ножа, мене наче громом довбнуло.
-Псяче хутро! - вирвалося само собою.
Я р╕шуче в╕дсторонив Першосв╕та, який стояв на дороз╕, та швидко попрямував назустр╕ч загону Чаруши. Той нахабно посм╕хнувся, щось розпов╕даючи сво╖м пос╕пакам. Пом╕тивши мене, в╕н р╕зко зупинився. А прочитавши по мо╓му обличчю натяки на непри╓мну розмову, став широко розставивши ноги, наче якийсь наглядач над недбайливими прац╕вниками, та гордовито задер п╕дбор╕ддя.
-Де Сот╕? - хрипко кинув я йому, в╕дчуваючи, як до обличчя густо прилива╓ кров, як в скрон╕ шалено затарабанив пульс. - Ти оглух? Де Сот╕?
Чаруша в╕дпов╕в не в╕дразу. В╕н втупив у мене сво╖ водянист╕ оченятка та роздратовано заходив жовнами.
-Он пома╜ал банд╕там, - майже по складах в╕дпов╕в Солодов. - Поетому бил наказан!
Я зупинився досить близько в╕д Чаруши. Всередин╕ закипало. Якась секунда ╕ в╕дчуваю, що не втримаюсь та кинусь придушити цього мерзотника.
-Що ти наробив? - нахилився я на Солодова.
Його люд╕ приблизились до нас та обступили мене к╕льцем.
-Он п╓р╓воз╕л банд╕тов сво╓й лодкой! - додав Чаруша. - В том сознался.
-╤ що? - хрипким голосом спитав я. Руки аж чесались схопитися ╕з Солодовим. - Де в╕н?
-Он мйортв! А ти што ж до с╕х пор ето не понял? - спок╕йно в╕дпов╕в Чаруша.
-Як мертвий? - я все ще спод╕вався, що вони лише в╕длупцювали г╕берл╕нга. А тут така заява! Солодов при сво╓му розум╕? - Як мертвий? Та якщо в╕н з╕знався... його треба було доставити в столицю! Провести д╕знання! Виявити з ким в╕н знюхався... А ти його вбив! Нав╕що?
-Зар╓зал... Я ╓во зар╓зал... А ти, виход╕т, прон╕кся жалостью до банд╕тскова пр╕сп╓шн╕ка?
-Ах ти ж курва!
В наступну мить в мо╖х руках вже опинилися меч╕. Сво╖ клинки вихопили й п╕дручн╕ Солодова. Не знаю, як╕ з них майстри бою, але в╕дступати не буду.
-Ко╜да ч╓лов╓к такова склада, как ти, - говорив Чаруша, все ще тримаючи руки на ремен╕, - в╓рн╓╓ как ми с тобою... Ко╜да у нас нач╕на╓ца п╓р╕од сомн╓н╕й в сво╓й правот╓... п╓р╕од жалост╕ к вра╜у... то ето совс╓м недобрий знак!
-Зараз я випущу тоб╕ к╕шки, тод╕ й подивимось на знаки!
-Бор, успокойся... Н╓ будь бабой! Ти долж╓н стать твйорж╓ камня в наш╕х д╓лах... ╤л╕ пр╓врат╕шся в пиль.
-От не треба мене примушувати робити так, як вважа╓ш ти сам! Зрозум╕ло?
П╕дручн╕ Чаруши прикрили його собою, тиснучи на мене з трьох бок╕в.
-Наша служба д╓йств╕я, - промовив Солодов, - н╓ м╓дл╕т с р╓ш╓н╕ям╕! М╓жду проч╕м, вспомн╕ сво╖х л╓сов╕ков, которих ск╕нул с б╓р╓╜а. Што-то в то вр╓мя ти н╓ задавался плакс╕вим╕ ╕ст╓р╕кам╕!
-Це зовс╕м ╕нше! Ви вбили неозбро╓ну...
-Ми поступ╕л╕ прав╕льно! ╤ сопл╓й ╕з-за ето╜о н╓ раст╕ра╓м!
Чаруша був абсолютно спок╕йним. Скор╕ш за все, в╕н давно переконав себе в тому, що вс╕ його вчинки "правильн╕".
-Що? - я п╕двищив голос. Всередин╕ все починало закипати. Ще якась мить ╕ мене накри╓ з головою.
-Прав╕льно! - нахабно заявив Чаруша. При тому сказав в╕н це так, наче я якесь мале дитя, а в╕н м╕й вчитель.
