-Куниць?

-Або куниць, котр╕ спотворюють все, що бачать навколо. Неоправдана жорсток╕сть ╕ неймов╕рна ненажерлив╕сть! Ти ж, спод╕ваюсь, зна╓ш, як куниц╕ хазяйнують на подв╕р'ях?

Я неохоче кивнув в знак згоди. Г╕берл╕нг роз╕йшовся та гаряче затараторив:

-Т╕, яких ви звете дикунами, насправд╕ бачать варвар╕в серед вас! Так що нема╓ чому дивуватись, коли м╕ж ними та вами трапляються... е-е-е... назвемо це пом'якше - непорозум╕нням. Бо л╕совикам доводиться думати про власне самозбереження.

Ми обидва замовкли. Мен╕, чесно кажучи, не подобалась тема розмови. Зда╓ться ми занадто глибоко зал╕зли в хащ╕ ф╕лософських розм╕рковувань.

Я взяв згорток та витягнув з нього зал╕зну клюку.

-Кажеш, багато де бував, - спробував зм╕нити тему, демонструючи г╕берл╕нгу зброю л╕совик╕в. - А таке колись бачив?

Сот╕ взяв зал╕зяку, довго ╖╖ крутив, розглядав, нав╕ть нюхав. А пот╕м заявив:

-Хадаганська сталь!

-Що? Як це? Зв╕дки...

-...знаю? - перебив Сот╕. - А от так! Це справжня хадаганська сталь. М╕ж ╕ншим, ╕ сама сокира зроблена десь в ╤мпер╕╖... На в╕дм╕ну в╕д нас, там добре знаються на тому, як виливати зброю. Саме виливати! Ти тут нав╕ть не побачиш сл╕д╕в кування...

-╤ зв╕дки тут хадаганська сталь?

-Так це ти ж, зда╓ться, з Розшукового приказу!

-Ну... ну...

Що тут скажеш? - я розгублено розв╕в руками. Проте в наступну мить мене осяло:

-А ти кого перевозив, кажеш?

-Куди?

Г╕берл╕нг скорчив здивовану пику.

-Яких людей ти возив до л╕совик╕в? Що у них ╕з собою було? - накинувся я.

-О! Згадав! - Сот╕ схопився за пляшку та, як мен╕ здалося, трохи роздратовано, розлив медуху по кухлям. - Вже ж тоб╕ в╕дпов╕дав, що ан╕чого не пам'ятаю... Бо був нап╕дпитку.

-╤ як тод╕ гр╕б?

-Веслами, - буркнув г╕берл╕нг.

Ми з ним знову випили. ╤ вже п╕сля третьо╖ в голов╕ почало трохи кружитися.

Я нал╕г на ╖жу, намагаючись чимось набити шлунок.

-Ти пам'ята╓ш розпов╕дь про Астрального Рибака? - спитав Сот╕. Тепер тему зм╕нив в╕н. - Так ось кажуть, що це м╕й предок...

-Зда╓ться, тяга до пияцтва тоб╕ д╕сталась в╕д нього, - спробував я пожартувати.

Г╕берл╕нг не образився, а нав╕ть розреготався. В╕н глянув кудись в темне небо, в якому блимали цяточки холодних з╕рочок, та п╕ддатим голосом сказав:

-Першими, з ким п╕сля Катакл╕зму, так би мовити, з╕стикувалися г╕берл╕нги, були ельфи. Пот╕м орки з алоду ╤зун... Проте через кривав╕ сутички, ми б╕гли зв╕дти, ╕ потрапили на Кватох, - Сот╕ п╕дкинув у вогнище дров. Полум'я яскраво спалахнуло та жадно накинулася на нову порц╕ю "╖ж╕". - Але ви, люди... кан╕йц╕, - продовжив г╕берл╕нг, - теж поставились до нас не дуже дружньо. ╤ т╕льки коли ельфи пов╕домили, що, мовляв, наш народ волод╕╓ та╓мницею перем╕щення в астрал╕, ви сприйняли нас серйозно... майже, як р╕вних... Тод╕шн╕й нам╕сник Кватоху, м╕ж ╕ншим, вир╕шив було силою оволод╕ти знанням про астральн╕ корабл╕, й тому нам довелося зв╕дси б╕гти.

-Прямо так? - здивувався я.

-Тебе це диву╓? - посм╕хнувся Сот╕. - М╕ж ╕ншим, ви тому ╕ взяли нас в Л╕гу, що ми знали про астральн╕ мандр╕вки. А вс╕ ц╕ гаряч╕ розпов╕д╕ про ун╕ю трьох народ╕в­, про р╕вн╕ можливост╕ для вс╕х, будь то ельф, людина чи г╕берл╕нг, та таке ╕нше, що солодше меду, насправд╕ не варт╕ й тухлого курячого яйця!

-Мен╕ зда╓ться, це переб╕льшення.

-Можливо ╕ так, - неохоче погодився г╕берл╕нг. В╕н протягнув мен╕ коржик з рибою. - Але все-таки п╕сля того випадку, ми стали обережними... Та ╕ взагал╕, бажання бути самост╕йними та незалежними в╕д вас, н╕куди не зникло. Наша Рада громад наполяга╓ на пошуках Батьк╕вщини. Це прямий шлях до свободи. Розум╕╓ш?

-Розум╕ю, - кивнув я. - Свободу н╕яким медяником не зам╕ниш... ╤ ще я розум╕ю, що ╕деали Л╕ги давно протухли, як несв╕жа риба.

-Тут ти ц╕лком ма╓ш рац╕ю! Але вс╕ ми без виключення сам╕ винн╕ у власних гр╕хах, ╕ тому нема чого на когось нар╕кати. Помилки породжують лише помилки... Зна╓ш, - сумним голосом промовив г╕берл╕нг, - у мене колись було дв╕ сестри. ╤ загинули вони через дурну примху одного сотника. До реч╕, людини. Пам'ятаю, як на зауваження, мовляв, що п╕д час штурму Павучого схилу на Свят╕й Земл╕, загинуло дв╕ третини ре╓стровик╕в. А з них половина - це г╕берл╕нги. ╤ та червонопика сволота в╕дпов╕да╓, що, мовляв, наш народ занадто добре розмножу╓ться. Тому, каже ви в╕дновите свою чисельн╕сть... У мене тод╕ перед очима наче якась б╕ла пелена з'явилася... Вбити я його не встиг, бо товариш╕ в╕дтягнули... Пот╕м був суд... Ех!

╤ це "ех" було таким пронизливим, зо в мене мороз проб╕г по шк╕р╕. Я завмер, так ╕ не дожувавши коржа, втупившись в г╕берл╕нга, котрий розгублено дивився кудись в землю, та нервово шаркав ногою.

-Гаразд! - голосно промовив Сот╕. - Щось я втомився сьогодн╕. П╕ду спати.

В╕н кинув ще одну порц╕ю дров та поплентався до хатинки.

У мене на душ╕ щось недобре заскреблось. Я дивився на маленьку ф╕гуру г╕берл╕нга, намагаючись зрозум╕ти, що трапилось... що не так...

Ветеран... воював за Л╕гу... а вона його не прийняла... Або в╕н ╖╖... Скор╕ш, в╕н ╖╖... та ╕ вс╕ його одноплем╕нники стороняться Л╕ги... Вс╕ ╖хн╕ думки, вс╕ ╖хн╕ спод╕вання лише про втрачену Батьк╕вщину... Свобода та незалежн╕сть - ось що ╖м треба. А вся ця метушня ╕з Л╕гою, особливо з кан╕йцями, лише тимчасовий етап.

Сот╕ ма╓ рац╕ю... та й водянки також... Ми, люди, дуже дивн╕ ╕стоти. Можемо, под╕бно соснов╕й смол╕, затягувати в себе вс╕х, кого зловимо. Можемо бути тим "кле╓м", що з'╓дну╓ во╓дино нав╕ть те, що, здавалося, ╕ не з'╓дну╓ться... А ╕нод╕ можемо бути й причиною розриву найб╕льш дружн╕х в╕дносин, як╕ легко переходять у в╕йну... в руйнування... в смерть...

Я до╖в залишки коржа, пот╕м знайшов соб╕ сухе м╕сце, кинув п╕д голову с╕дло й прил╕г.

В неб╕ тихо переморгувались ср╕бляст╕ точки з╕рок. Провалюючись в сон, я раптом згадав Бернара, якого хвилювало, де все ж знаходяться ц╕ сам╕ з╕рки. От же часом дивн╕ бувають у нього думки... дивн╕... дивн╕...

10

...У рот╕ був такий присмак, немов там миш╕ насрали. Голова була важкою, як кам╕нь. Все через вчорашню медуху, хай вона скисне!

Я п╕днявся та попрямував до озера. Роздягнувся, заскочив у воду. Ну тоб╕ справжн╓ парне молоко! Я занурився ╕з головою, розслабився, намагаючись прийти в себе.

О, Сарне! Як же бува╓ здорово просто поплавати.

В╕дкрив оч╕, але кр╕зь воду мало чого зм╕г побачити. ╤ тут наче щось перемкнулося...

Ядовито-зелене св╕тло... аж виклика╓ в╕дразу... щось гудить десь на задньому план╕... наче за спиною, чи за ст╕ною... Зда╓ться, я у вод╕... або ще в як╕йсь р╕дин╕... Буц╕мто кр╕зь якусь пелену чуються голоси... Але це не просто пуста розмова... Зовс╕м н╕! Зда╓ться, хтось команду╓, в╕дда╓ ч╕тк╕ накази... проте я не можу зрозум╕ти ан╕ слова...

-Кам╕-╕-╕... йовкхаан...

Що це? Хтось тисне на груди... Я не можу поворухнути ан╕ рукою, ан╕ ногою...

-Кам╕! - знову команду╓ чийсь тр╕скучий голос. ╤ вже б╕льш ч╕тк╕ше. - Адх╕к!.. Драйган ка д╕л л╓ ло!

"Драйган"? Зда╓ться, почулося саме це... тобто... тобто... тобто "дракон"... Дракон? - мене наче кинули в бочку ╕з льодяною водою! - Псяче хутро! Та невже мене хтось схопив? Що в╕н, чи вони, роблять? Чому мене так пече в грудях? - думки перелякано притислися по куточках св╕домост╕. А в наступну мить я винирнув ╕з води...

В╕ддихався, озирнувся. Та н╕, н╕якого зеленого св╕тла... Б╕ле озеро... берег... хатинка г╕берл╕нга...

Фух! Оце мене щось т╕пнуло! Треба поменше гор╕лки жерти! - ╕ я рушив назад, до берега.

К╕лька хвилин плавання привели мене до в╕дносного ладу. Марення швидко розв╕ялося. Голова вже не задавалась важкою. Та ╕ взагал╕ настр╕й нав╕ть п╕дбадьорився.

-Полегшало? - почувся веселий голос Сот╕.

В╕н стояв на помост╕ та возився з човном. Г╕берл╕нг виглядав так, н╕би вчора зовс╕м ╕ не пив.