Мен╕ здалося, що м╕ж ними двома проходила незрима бес╕да. Л╕сова к╕шка сердито замахала хвостом, а пот╕м демонстративно прилягла, буц╕мто не збиралась б╕льше н╕куди не йти. Стояна потупила погляд, наче т╕льки-но оправилася в╕д непри╓мно╖ розмови.
Ми розпрощалися ╕з Бернаром ╕ рушили в дорогу. Дощик посилився. Лише коли стежка завела п╕д густ╕ крони дерев, стало тих╕ше.
До Б╕лого озера, судячи з мальовано╖ мапи, яку демонстрував посильний Розшукового приказу, було десь п╕вдня, якщо ╖хати верхи. Селище водяник╕в розташувалося на п╕вденному берез╕ водойми, поруч з болотом, яке, зда╓ться, називали Мороком.
Чому озеро було "б╕лим", сказати було важко. Як я зрозум╕в, з в╕дт╕нком води це не було пов'язано. Хтось розпов╕дав, наче так цю водойму називали сам╕ водяники, а вже в╕д них ця назва перекочувала, як калька, до кан╕йц╕в. Саме озеро було утворено Вертишем - р╕чкою, яка тягнулась кр╕зь розломи та пороги в мереж╕ п╕вденних г╕р ╕з само╖ С╕в╓р╕╖.
На зах╕дному берез╕ водойми розкинувся величезний др╕мучий л╕с, який тягнувся аж до меж╕ м╕ж сушею та астральним морем. В т╕й частин╕ алоду по давн╕й домовленост╕ ╕з людьми мешкали невеличк╕ дик╕ племена л╕совик╕в. Кан╕йц╕ ж панували на сх╕дному берез╕, в Заозер'╖, та П╕вн╕чн╕й Берестянц╕, яка п╕дпирала озеро на п╕вдн╕.
Ми минули к╕лька хутор╕в, про╖хали пару поселень ╕ лише к вечору д╕сталися заболочено╖ луки, яка ╕ була початком Мороку. Стояна тут же в╕дпросилася, пославшись на вдале м╕сце для збору, ╕ рушила до кущ╕в у пошуках сво╖х трав. А ми з Першосв╕том об'╖хали якесь маленьке озерце та попрямували дал╕.
Йти безпосередньо кр╕зь болото було нерозумно, та й небезпечно. Ми прямували по тонкий стежц╕ вздовж березняку, огинаючи драговину, з яко╖ голосно квакали жаби. Над головами тучами носилися комари та якась зелена мошка. Вона противно дзижчала над вухом та настирно л╕зла в рот, ледь ти його в╕дкривав.
Десь за п╕вгодини ми натрапили на першого водяника, який копирсався в одн╕й ╕з заплав. В╕н старанно вошкався в болотц╕, щось витягуючи сво╖м довгим багром.
-Доброго вечора, шановний! - голосно промовив я, чим, зда╓ться, перелякав цю ╕стоту.
Водяник р╕зко обернувся ╕ втупився на нас сво╖ми лупатими очима.
Що не кажи, але в╕н д╕йсно був потворного вигляду. Уяв╕ть якусь дивну пом╕сь величезно╖ риби (правда чомусь з трьома очима, один з яких прямо посередин╕ лоба) ╕ з не менш величезною жабою, котра сто╖ть на двох кривих тонких лапах. Шк╕ра у ц╕╓╖ ╕стоти була схожою до мерця - якась синювато-зеленувато-с╕ро-б╕ла в крапинку. А на пиц╕ на вс╕ боки стирчали чи то як╕сь греб╕нц╕, чи то голки... чи бозна що!
Тьху ти! Мене аж зат╕пало!
-Хай мене громом вдарить! - зда╓ться, Першосв╕та ця ╕стота також вразила. Хлопець тихо вилаявся та пот╕м додав: - Та в╕н бл╕дий, що срака. Й такий же страшний...
-Веч╕р добрий! - повторив я.
Водяник видав дивний звук та стиснув св╕й багор.
-Срань ти, н╕хазова! - тихо бурмот╕в Першосв╕т, ос╕няючи себе святим знаменням. - Чого т╕льки в Сарнаут╕ не знайдеш!
-Та тихо ти! - цикнув я на напарника. - Поводься чемно.
Водяник тупався на м╕сц╕, продовжуючи нас роздивлятися. Його нарости, схож╕ на плавники, нервово зас╕палися збоку-вб╕к.
-Який смор╕д! - не витримав Першосв╕т, закриваючи пальцями н╕с.
Д╕йсно, смерд╕ло так, буц╕мто з╕псувалося сто риб разом.
Водяник н╕чого не в╕дпов╕в. Лише довго шамкав величезним ротом, немов не м╕г н╕як надихатися.
-Як знайти Анчуту? - голосно спитав я.
Смердюча ╕стота знову затупала на м╕сц╕, здимаючи з╕ дна купу гною. В пов╕тр╕ розлився характерний запах протухлих курячих я╓ць. Водяник нахилив голову наб╕к ╕ безмовно зашамкав сво╖ми широчезними пухкими риб'ячими губами.
-От, псяче хутро! До селища далеко? - роздратовано кинув я.
Цього разу водяник зреагував б╕льш адекватно та вказав сво╓ю сухою к╕стлявою рукою кудись праворуч.
Ледь ми в╕д'╖хали, як Першосв╕т ╕з часткою зневаги промовив:
-Я вважав, що розпов╕д╕ про них дещо переб╕льшен╕... Але ж ц╕ ╕стоти д╕йсно двох сл╕в зл╕пити не можуть. Та й виглядають, наче...
-Та припини ти! - гаркнув я. - Ми вс╕ так╕, якими нас створив Сарн! От уяви, яким той водяник бачить тебе... ╕ що розпов╕сть сво╖м товаришам.
Першосв╕т раптом по-дитяч╕ розреготався, очевидно уявивши цю картину.
-Ти т╕льки-но скаржився на ельф╕в, - нагадав я хлопцю, - що вони приндяться, дивляться на нас ╕з зневагою. А сам почина╓ш судити про ╕нших так само...
-Але ж погодься, що цей водяник виглядав моторошно. Ну?.. До реч╕, я тепер розум╕ю, чому Розшуковий приказ сам сюди не рушив, а послав нас.
-Чому?
-Бо в╕д водяник╕в смердить з╕псованою рибою та тухлими яйцями. А столичним хлопцям таке нюхати, м'яко кажучи, не з руки! - ╕ парубок знову розреготався.
Я припинив цю розмову. В╕дмахнувся в╕д Першосв╕та та одночасно ╕ в╕д настирливо╖ мошки.
Дощ нарешт╕ припинився, але небо все ще було затягнуте с╕рими хмарами. Пов╕тря стало б╕льш прохолодним. З рота нав╕ть почав вибиватися пар.
Ледь ми оминули пагорби, щ╕льно поросл╕ чахлими бер╕зками, як нам в╕дкрився берег озера, а з ним ╕ поселення водяник╕в. Це було близько п╕всотн╕ хатинок, сплетених з гнучких г╕лок. ╥х можна було пор╕вняти ╕з величезними перевернутими днищем догори кошиками, в яких для зручност╕ зробили дверн╕ отвори. Одн╕ будиночки стояли на самому берез╕, ╕нш╕ височ╕ли на вбитих палях над водою. Навколо було сушилося чимало с╕ток, тут ╕ там в'ялилася риба. Водяники займалися власними справами: одн╕ з них все ще копирсалися у вод╕, ╕нш╕ сид╕ли на берез╕, трет╕ вешталися серед хатинок. У с╕рому веч╕рньому св╕тл╕, ╖хн╕ худ╕ ф╕гури ще б╕льше були схож╕ на т╕ла воскреслих мерц╕в.
-Сарн мабуть був не в дус╕, коли творив оцих ╕стот, - знову пожартував Першосв╕т.
В╕н тут же отримав в╕д мене запотиличник.
Ми п╕д'╖хали ближче, я звернувся до найближчого з водяник╕в з питанням про Анчуту. Той теж довго вдивлявся в наш╕ обличчя, а пот╕м в╕дпов╕в щось незрозум╕ле. Прийшлось попросити повторити.
-Туда хад╕, - пробулькав водяник. ╤ншого пор╕вняння з його мовою я не знайшов. - Он стоять возл╓ запруди... в шл╓м╓...
Зрозум╕ти, що говорить цей водяник було важкувато. Вся справа в поган╕й артикуляц╕╖ та монотонност╕, через яку я не завжди вловлював початок та к╕нець сл╕в. Все злипалося в одну купу: "Тудахад╕онстоятьвозл╓запруди...вшл╓м╓..."
-Дякую, - кивнув я ╕ ми по╖хали до одн╕╓╖ з хатинок, поряд ╕з якою видн╕вся дивакуватого вигляду водяник. Його шолом, судячи з усього, був також майстерно сплетений з тих же гнучких вербових г╕лок, та нагадував пташине гн╕здо, натягнуте на потворну мак╕тру та прикрашене риб'ячими головами.
Побачивши вершник╕в, вождь вийшов з води та оперся на св╕й довжелезний тризуб.
-Добрий веч╕р! - прив╕тався я, при тому хвацько з╕скакуючи з коня. За ц╕лий день в с╕дл╕ вже почала зуд╕ти дупа. - Ви Анчута?
Водяник мовчав. В╕н втупився в мене сво╖ми трьома лупатими очима. М╕ж ╕ншим, трет╓ око, що стирчало на його лоб╕, буц╕мто надутий пузир, здавалося, жило власним життям. Воно дивилось то вгору, то на мене, то на Першосв╕та... а то раптом починало скажено обертатися. ╤ це в╕двол╕кало увагу. Та мало того - трохи дратувало.
-Добрий ╕ вам в╓ч╓р, путн╕к╕, - нарешт╕ промовив вождь. Його мова була б╕льш зрозум╕лою, н╕ж у попереднього водяника. Але все ж в╕д булькання в╕н не позбувся. - Ви т╓, про каво я думаю?
-Можливо, - кивнув я, передаючи поводи Першосв╕ту. - Нас в╕дправив Жуга ╤са╓в.
-╤ поч╓му ти тут?
Я застиг, не розум╕ючи сенсу цього питання. Здалось, наче в╕н звертався до когось ╕ншого.
-Перепрошую... ви очевидно не дочули... Я в╕д Жуги ╤са╓ва. Це в╕н мене прислав, щоб...
-Н╓т! - р╕шуче захитав головою Анчута. При тому його шолом-гн╕здо ледь не звалився на землю. - Н╓ по етому!.. Ти, - вождь тицьнув в м╕й б╕к сво╖м тонким пальцем, - ╕дйом за мной!
В╕н, зсутулившись, поплентався до одн╕╓╖ з плетених хатин. Я подав знак Першосв╕ту залишатися з конями, а сам рушив сл╕дом.
