– А що вмієш робити?

– Все, що скажете.

– Тоді підтинай квіти і дерева. Але знай: коли підітнеш так, що вони зів’януть, то твоя голова буде там, де стоять ноги.

Іванко ходив з ножицями по саду й підстригав квіти та дерева. Там були три квітки, які дуже любила сама королівна. Вона щоранку приходила до них, милувалась ними. Та сталося так, що Іванко підтяв оті три квітки. Вони опустили головки і почали в’янути.

Парубок зажурився. Увечері не лягав спати, бо гризота йому не давала чистої години. Королівна дізнається, що її квітки зів’яли, і садівник зітне йому голову. Вийшов надвір і потер волосок. Тої ж хвилини прилетів до нього кінь і спитав.

– Чого ти хочеш, приятелю?

– Біда, конику. Хочу, аби паркан, який огороджує королівський сад, зробився до ранку діамантовим.

– Все буде по-твоєму. Йди спати.

Кінь полетів, а Йванко невдовзі заснув. Уранці побачив високий діамантовий паркан навколо королівського саду. Коли сонце зійшло, паркан так виблискував, що не можна було дивитися на нього. Садівник ходив попри нього й очам своїм не вірив.

Ось і королівна. Як побачила паркан, то забула і про свої квіти.

– Хто це збудував? – спитала садівника.

Садівник поклонився їй і відповів:

– Не знаю. Спитайте мого челядника.

Покликали челядника.

– Як тебе звуть? – спитала королівна.

– Іванко.

– Це ти змайстрував діамантовий паркан?

– Так.

– То як його зробив?

– У мене є сила, що може будувати діамантові паркани.

– Ходи зі мною на шпацир[14], – запросила його королівна.

Серце дівчини почало стукати скоріше, аніж завжди. Від першого разу так закохалася в Іванка, що уже не бачила й діамантовий паркан.

Другого дня король сповістив усіх людей світу, що його єдина донька хоче вийти заміж. Той, хто принесе найфайніший букет квітів, стане її чоловіком.

З усіх кінців світу до королівського палацу приносили чарівні букети.

Іванко зажурився. Він теж закохався в юну королівну. Блукав, як п’яний, по саду й чекав, аби вона вийшла хоч на хвильку. Зустрілися нарешті. Королівна каже:

– Без твоїх квіток не буде в мене весілля.

Іванко ще не встиг нічого відповісти, як вона побігла до палацу.

Коли настав вечір, Іванко потер другий волосок. Прилетів сивий кінь.

– Чого хочеш, приятелю? – спитав парубка.

– Хочу завтра уранці мати такий букет, якого ще на світі не бувало.

– Не гризися. Все буде по-твоєму. Іди лягай спати.

Кінь полетів, а Йванко ліг спати. Вранці, коли прокинувся, на столі стояв чарівний букет. Яких тільки квіток у ньому не було! І білі, і жовті, і червоні, і блакитні. Всілякі. Але вони не були такі, як усі інші квіти. Від них розливалося таке ясне світло, як від сонця.

Іванко відніс квіти до палацу і поклав коло інших букетів.

Король дав наказ, щоб другого дня до палацу зійшлися всі ті, хто приніс букети.

Іванко зажурився: а в чому він увійде між панів?

Потер третій волосок. Прилетів сивий кінь.

– Чого тобі, приятелю, треба?

– Біда, конику. Я мушу мати таке вбрання, якого не мають найбагатші принци.

– Не журися, лягай собі спати. Завтра вранці усе будеш мати.

Коник полетів. Іванко добре виспався, а вранці на лаві побачив те убрання, яке собі просив. Одягнувся у нього файненько і пішов до палацу. Там уже були всілякі королі, королевичі, принци і князі…

Іванко поклонився королю, королеві й королівні. Став коло стіни й чекає, що з того буде далі.

Король встав з престолу і промовив:

– Ану, дорогі гості, беріть до рук свої букети. Най моя донька вибере нареченого.

Всі зробили так, як сказав король.

Квітки королевичів, князів і всяких принців одразу зів’яли, а букет Іванка блищав собі, як сонечко. Та й він був такий файний, що словом не розкажеш і пером не опишеш.

Королівна підходила до всіх женихів, дивилася на їхні букети, але нічого не казала. Потім стала коло Йванка й мовила:

– Оцей букет мені найбільше любиться…

Того ж таки дня було весілля.

Я саме заблукав до королівської столиці. Почув музику, співи і гойки в палаці і теж зайшов туди чарку горілки спорожнити. Мене запросили за весільний стіл, добре частували, аби мав що людям розповідати…

У одному селі жив сирота Іванко. Як умирали його тато й мама, то лишили йому стару хатку й городу латку.

А в тому селі був пан Стульморда. Люди його обходили десятою дорогою, бо ніхто з ним не хотів мати справи. Якось пан став коло Іванкової хати і крикнув:

– А ти хто такий?

– Я собі Іванко.

– А нащо тобі хата, та ще й город?

– У хаті живу, а з города годуюся. Про це й дурень знає.

Пан подумав і сказав:

– Іди до мене візником, бо цей город я забираю. На ньому буде пасіка.

– Хіба у вас, паночку, мало свого поля? Гріх будете мати!

– Гріх нехай іде в міх – зверху макогоном. Не хочеш бути візником, то забирайся із села.

Іванко напік собі картопляників, кинув у торбину кілька яблук і помандрував. На березі Пруту побачив журавку. Підійшов – а птаха не тікає, взяв у руки – крило перебите. Вона попросила:

– Допоможи, парубче. Уже п’ять днів сиджу тут голодна, бо рани болять.

Іванко помив рани, порвав сорочку й перев’язав їх. Відтак зловив у Пруті рибку й нагодував птицю. Хотів зробити їй і хатку, але тільки підійшов до очерету, то почув:

– Не рви мене, парубче, бо, може, прийде той, що я його чекаю.

– А ти що за одна?

– Дівчина-тростинка.

– Кого чекаєш?

– Свого визволителя.

– Ану, покажися.

Голос відповів:

– Два рази я вже показувалася… Та що з того? Як пішли, так і нема по сьогоднішній день. Ще можу показатись один-єдиний раз.

– Останній раз мені й покажись. Бог мій, не обдурю.

– Ну, добре, дивися на вершечок очерету.

Раптом Іванко побачив перед собою чарівну дівчину. Вона була така гарна, як перша квітка навесні, але дуже сумна.

– Чому ти сумна?

– Мене украла від батьків зла відьма. Хотіла, щоб я віддалась за її сина-велетня. Я не схотіла і втекла, сховалася в цій трощі[15]. Відьма мене знайшла і обернула в тростинку. Аби мене визволити, треба викрасти мій перстень і покласти його на вершечок…

І дівчина зникла. Вона дуже сподобалася нашому Іванкові. І вирішив він їй допомогти. Повернувся до журавки й каже:

– Нам треба розлучитися.

– Куди підеш? – спитала журавка.

– Піду шукати те, про що не можна говорити.

– Нехай тобі щастить!

Іванко йшов полями, лісами. Якось при дорозі побачив хатку. Увійшов. У сінях були три коти, прив’язані до трьох стовпів. Іванко погладив кожного кота й дав по шматку риби.

– Няв, няв, няв… – озвалися до нього коти.

З хатки почувся якийсь голос:

– Хто там збиткується над вами?

– Не збиткується ніхто. Парубок дав нам їсти.

– Тоді заходь до хати, парубче!

У хаті Іванко нікого не побачив, бо там було темно. Викресав вогню й посвітив. На печі лежала стара-старезна баба.

– Добре, синку, що не минув моєї хатки, бо в мене щось у боку коле. Нема кому водиці принести.

– Водиці? Зараз, бабко…

– Сам не принесеш, бо заблудишся. Спусти одного кота, він очима буде присвічувати дорогу.

Іванко вийшов у сіни і спитав:

– Котрий із вас піде зі мною по воду?

– Всі по одному разові, – відповів найстаріший.

І пішли. Дорогою Іванко зацікавився:

– Скажи, котику, чому це ви прив’язані?

– Не можу сказати, стара прожене мене. Спитай другого.

Іванко зварив кулешу, нагодував бабку і котів. Переночував і хоче йти далі. А стара не пускає:

– Побудь тут ще трохи, доки не перестане мені боліти поперек.

Другого дня Іванко пішов по воду з другим котом.

– Скажи, котику, чому це ви прив’язані?