– Буде зроблено! – відповіли чорти.
Гей, як узялася до роботи ота тьма чортів!
Кинулися вони на гущавину, висмикували дубиська, як коноплі, й красно складали в купи. Потім перекопали розчищене місце, швидко засадили виноградною лозою і звели винарню, та таку велику, як палац… Тяжко й повірити, та правду вам кажу, що другого дня рано, на восьму годину, все було готове.
Дівчина розбудила свого нареченого та й каже йому:
– Ну, виноград є. Тут маєш три тарілки, зірви тепер грона трьох сортів, поклади на тарілки і понеси Люциферові. Він тебе спитає, у кого ти вчився так робити, а ти кажи, що такий вродився, і не їж, не пий у Люцифера нічого!
Наймолодший брат узяв три тарілки, спустився у винницю, найшов там виноград трьох різних сортів, зірвав із кожного по грону, поклав на тарілки і заніс до Люцифера.
Але тому не дуже подобалося, що леґінь старанно виконав усе, що йому наказував. Правда, не виказував, що сердиться на хлопця, замість того дуже припрошував його, аби їв і пив. Хлопець відповів:
– Дякую за вашу доброту, але я не годен ні їсти, ні пити, бо дуже змучився вночі за роботою.
– Ну, коли не можеш ні їсти, ні пити, то бодай скажи мені, леґеню: у кого ти вчився так добре робити?
– А я таким вродився, – сказав йому наймолодший брат.
– Добре, можеш іти геть. А увечері будь тут – дістанеш новий наказ!
Леґінь лишив Люцифера і виліз на скелю, де жила його дівчина.
А увечері чортисько наказав:
– До завтрашнього ранку ти маєш збудувати із патичок міст на тридцять миль довгий. По обох боках мосту мусиш посадити всяких порід дерева, аби вони стояли на п’ять сажнів одне від одного. Кожне дерево має зацвісти, а на кожному вершку має свистати потя[9], і кожне потя має бути різне. Як сього не буде, завтра тобі не жити!
Вислухав неборака Люциферів розказ і дуже зажурився – так зажурився, що й не знав, як вийти із світлиці, не міг потрапити на двері. Потому якось їх намацав, вийшов надвір – і в плач. Сльози полилися, як дощ. Ой, таку роботу один чоловік зробити не годен, хоч би зараз ту душу віддав! Поскаржився нещасник своїй нареченій, а вона одразу його розвеселила:
– Не журися, солодкий леґенику, я тобі поможу, а ти лягай собі та спи.
Вийняла із пазухи сопілку, тричі свиснула – і коло неї з’явилося стільки нечистої сили, як у хащі листя.
– Яка твоя воля, повелителько? – зазвідали чорти.
– Моя воля така, аби ви до завтрашнього ранку збудували міст на тридцять миль довгий, по обох боках мосту насадили всіляких дерев – рівно на п’ять сажнів одне від одного, і аби ті дерева цвіли, а на вершку кожного заспівало потя, але потята мають бути різними, як і самі дерева.
– Буде сповнено! – гаркнули чорти.
На ранок, як було наказано, міст стояв готовий.
Як вийшов Люцифер із свого палацу, як увидів міст, а на ньому дерева в цвіту, та як зачув різні потячі голоси, то дуже здивувався: той леґінь – великий майстер!
– Ей, леґеню, та скажи мені, у кого ти вчився, що все вмієш робити?
– Я такий вродився! – відрубав слуга.
– Добре, можеш іти геть, – дозволив Люцифер. – А увечері будь тут – дістанеш новий наказ!
Увечері хлопець зайшов до Люцифера, а той прийняв його дуже мило, хотів догодити, припрошував до столу – їсти й пити. Але хлопець не хотів пригощатися. Замість того, він почав просити роботу. Люцифер знову похвалив леґеня за те, що він так поводиться, бо, що й казати, добрий то слуга, котрий не їсть, не п’є, а просить роботу! І найстарший чорт придумав нове діло.
– Ну, слуго мій, будеш сеї ночі стерегти у стайні одну стару кобилу, але сторожи, як свої власні очі, бо коли хтось її вкраде, тобі зараз кінець!
Леґінь сього разу вже не зажурився, пішов до нареченої і спокійно переповів їй, що, зрештою, дістав легку роботу – треба лишень стерегти стару кобилу, аби її не вкрали зі стайні.
– Йой, милий мій, не дуже потішайся, бо сеї ночі буде тобі тяжко, як ще ніколи не було: стара кобила – то сама Люциферка, і ти ледве встигнеш переступити поріг стайні, як вона тебе уб’є. Так вимудрував той старий чортисько! Інакше він не міг тебе перехитрити – не знав, як тобі вкоротити віку. Але збудешся й сеї тяжкої біди, як будеш мене слухати. Іди до коваля, най викує тобі залізну палицю, залізні остроги й залізну вуздечку. Із тим усім вертайся назад. Я закручу тебе у двадцять буйволячих шкур, між шкурами понасипаю попелу, а самі шкури витикаю глицями. Так ти зайдеш у стайню. Кобила зразу заірже, прискочить до тебе, зачне кусати і рвати буйволячі шкури. За той час гати її, як можеш, залізною палицею – по очах, по писку. Коли кобила зірве з тебе двадцяту шкуру, накинь їй на голову залізну вуздечку, сядь на хребта, а гострими острогами так стисни в боки, аби з проклятої дух вийшов. Тоді вона впаде на коліна, а ти зіскочи на землю, вибіжи зі стайні та й – просто сюди.
Так воно і сталося. Леґінь дав ковалеві викувати для себе залізну палицю, залізні остроги й залізну вуздечку. Наречена зашила його у двадцять буйволячих шкур і ще раз наповіла, що має чинити. Зайшов леґінь у стайню, а стара кобила заіржала та як прискочила, то із буйволячих шкур аж шмаття полетіло. Але хлопець добре пам’ятався, він зі страху розуму не втратив. Минуло добрих півгодини, доки вискочив із стайні та й полетів вітром до своєї дівчини, аби розповісти про ту страшну бійку.
Вислухала дівчина і каже:
– Знаєш що? Мені видиться так, що ти зробив не все – вона ще у силі і лише прикинулася мертвою. Та ніколи довго говорити, ліпше біжім звідси, бо Люциферка вже знає, що усі поради давала тобі я, і тепер нас будуть доганяти.
Раненько, як зоріло, побита кобила зайшла до Люцифера й розповіла, що трапилося.
– Не сиди, – кричала вона чоловікові, – біжи скоро за ними, злови їх обох і зітри геть на мак!
Люцифер одразу полетів, як змій.
Біжать наші втікачі, біжать – і враз дівчина каже:
– Глипни лишень, мій милий, назад! Чи не женеться хтось за нами?
– Виджу, моя мила, женеться за нами якась синя хмара.
– Ну, раз ти видиш синю хмару – знай, що то Люцифер. Але ми його перехитримо! Ти обернешся на старого діда, а я – на нивку проса. Ти з тої нивки будеш зганяти потят. Чортисько спитає – чи не видів ти, як сюди проходили один леґінь і одна дівка. Маєш відповісти, що так, видів їх, але ще тоді, коли на сій нивці виорював першу борозну. Люцифер зміркує, що то було давно – і вже йому ніяк нас не догнати. Та й рушить назад, а ми обернемося знову на тих, ким були, й поспішимо далі.
Так і сталося. Леґінь обернувся на старого діда, а на місці дівки появилася красна нивка проса. Прилетів Люцифер і, ледве дихаючи, каже:
– Гей, чуєте, діду! Ви не виділи, як сюди проходили один леґінь і одна дівка?
– Ой видіти видів, але ще тоді, коли на сій нивці виорював першу борозну.
Люцифер повернувся лицем у той бік, звідки прилетів, і рушив додому. Там розповів Люциферці, як він походив.
– Ей, ти, старий осле! – закричала жінка. – Той дідо й був леґінь, а нива проса – дівчина!
Люцифер розсердився:
– Якщо я осел, виходить – ти мудріша, тоді біжи за ними сама!
Люциферка стала нарікати, що вона побита й не може пускатися в далеку дорогу.
Чортисько подумав, що ліпше йому чимскоріше щезнути з-перед жінчиних очей, і знову полетів наздоганяти втікачів.
Молодий леґінь і молода дівчина були вже геть далеко, бо вони ще мали добрі ноги. Та дівчина відчула, що біда, і каже:
– Глипни лишень, мій милий, назад! Чи не женеться хтось за нами?
– Виджу, моя мила, знову женеться синя хмара.
– То Люцифер! Зараз він нас дожене, треба рятуватися: ти перемінишся в млинаря, а я – в старий-престарий млин, на якому й драниці прогнилі. Люцифер зазвідає, чи не видів ти, як сюди проходили один леґінь і одна дівка. Ти маєш відповісти, що так, видів їх, але ще тоді, коли почав тесати перший сволок до свого млина. Чортисько поміркує, що то було давно – і вже йому не догнати нас, та й рушить назад, а ми обернемося знову на тих, ким були, й побіжимо далі.
