Литмир - Электронная Библиотека

– А що, непогана ідея. У мене знайома в загсі працює, за гроші, вона мені не тільки зробить папір про розлучення, а й випише нове свідоцтво про народження. І в ньому напише, що я син Юрія Гагаріна.

Один від душі розсміявся і помітно повеселішав. Обтрушуючи пил зі штанів сказав: «З мене випивка на вихідних. Виставляюсь. За твою ідею. Піду, подумаю, як це краще зробити.»

Я подивився на годинник, вони показували десять тридцять. До обіду залишалося півтори години і я схопив мишку, почав на моніторі відкривати папки зі звітами. Цифри з'являлися одна за одною перед очима. Знаходячи помилки, я тут же виправляв і включаючи принтер, роздруковував. Коли половина роботи була закінчена, сів у крісло й задумався. Щось турбувало і, намагаючись зосередитися на метушливих думках, шукав відповідь. Раптом перехопило подих і закололо серце. На лобі з'явився піт і невідомий страх скував суглоби. Відкидаючи голову на спинку крісла, хотів покликати на допомогу. Слова застрягли як кістка в горлі. Встати самостійно не міг, і як сніп звалився зі стільця на підлогу. Біль був нестерпним, і закриваючи очі, я встиг побачити перед очима блимаючий монітор і, жадібно ковтаючи повітря, втратив свідомість.

Пробудження було різким і стрімким. Я стояв на весь зріст і в обличчя дув теплий весняний вітер. Десь далеко чувся спів птахів. Запах відрізнявся від міського тим, що в ньому не відчувалося неприємного смогу і гіркої терпкості. Боячись відкрити очі спробував себе обмацати. Ноги, руки цілі, серце не болить. Дивно. Я виразно пам'ятав, як звалився в офісі під стіл і на тобі – чортівня якась. З острахом відкриваючи одне око, побачив сонце і хмари. Очі став слезится, і я машинально потер її рукою. Де я? Місцевість була зовсім незнайомою. Озираючись по сторонах ще більше був здивований, коли побачив, як і в що одягнений і взутий. На ногах красувалися кирзові чоботи, і замість куртки чи плаща – солдатська шинель.

«Цирк на дроті» – подумав я і ретельно перевірив кишені. Нічого. Шинель розповсюджувала запах вогкості і махорки. Нерівна, добре вкатана колія вела до лісу, і накульгуючи, з-за того, що ногу натирав правий чобіт, зашкутильгав по курній дорозі. Маячня. Людей поблизу не було видно і від цього на душі було тривожно.

– Гей, хто це придумав? Вистачить! Не можна так жартувати з чоловіком в якого хворе серце.

На мій крик ніхто не відгукнувся і не вийшов з-за кущів з камерою, веселим виразом обличчя, і словами: вас знімає прихована камера!

І далі натовп друзів з квітами і подарунками накинулася на мене. На жаль, цього не сталося і мені довелося сісти на пень і зняти один чобіт. П'ята вже кровоточила … Я зірвав подорожник і приклав до рани. Дорога вела до лісу, але йти туди мені не хотілося. Озираючись, я милувався природою, тишею і думав, заспокоюючи себе, що це всього лише сон і скоро все закінчиться. Раніше, в дитинстві, мені снилися кольорові сни. Тоді я літав, купався в океані і лазив по горах. Сни були настільки реальними, що батьки мене часто лаяли, зате, що я довго валявся вранці в ліжку. Десь за лісом, щось загриміло і я мимоволі втягнув голову в плечі. Страх… Він був настільки сильним, що мене пройняла дрібна млість.

За деревами почулися голоси. Хтось розмовляв, при чому на підвищених тонах. Голоси чужинців були до болю знайомими. Чудна російська мова, упереміш з українським діалектом. Суржик, не інакше. Хоча чому чужинців? Вони тут живуть і чужинець швидше за все ж я, ніж вони. Ставало страшно, хоча боягузом себе ніколи не вважав, але тут і зараз… Вже чітко розрізняючи обривки фраз і ідіотський сміх незнайомців, не на жарт злякали мене.

– Так ти б ту Галю, не відпускав. Баба, кров з молоком, Петре. Мабуть струхнул, шо чоловік повернеться до дому і до стінки тебе поставить?

– Який там чоловик, Сидоре? Я цих комуняк як стріляв і вішав, так і буду це робити.

– Не бреши, я пам'ятаю як ти ховався від голови.

– Хто це?

Я з жахом дивився на двох чоловіків. Вони були дивно одягнені і здавалося, що мене не помічають. Одягнені в стару австрійську форму, з синьо-жовтими пов'язками на рукавах. На головах «петлюрівки», кашкети які під час війни носили українські націоналісти. В одного на плечі висіла гвинтівка, у другого бовтався німецький шмайсер. Той що був з гвинтівкою явно молодший за званням, заглядав в очі, пританцьовуючи, немов вулична шавка, навколо господаря. На вигляд йому було не більше двадцяти п'яти років. Білявий молодик, з червоним, прищавим обличчям і пишним, рудим чубом, який вибивався з-під кашкета. Другий, з вусами та бородою, був вище напарника і набагато ширшим в плечах. Такий велетень, дядя Стьопа, під два метри ростом. Я відвернувся, сподіваючись, що це всього лише сон і скоро все закінчиться. Не хотілося з ними познайомитися.

– Ти дивись, Петре, це хто сидить? І думає, шо ми його не бачимо?

Клацнули затвори і незнайомці попрямували в мою сторону.

– Руки в гору і не смикайся, собако. Ти хто такий? І як тут опинився?

– Ти шо язик проковтнув? – запитав другий і ткнув мене гвинтівкою в живіт.

– З якої частини? Комісар?

В горлі пересохло, від напруги лоб став мокрим і по спині побіг тоненький струмочок поту.

– Не знаю, – ледь видавив два слова.

– Контужений?

Я закивав головою і спробував усміхнутися.

– Ти зуби не скаль, вставай і крокуй прямо. Надумаєш тікати, тут і похаваємо, під дубом.

Кульгаючи і все ще не вірячи в те, що відбувається, я повільно шкандибав по стежці. Мої конвоїри не на жарт зраділи легкої здобичі, і вже будували різні плани. Не витримавши, я зупинився і різко повернувся до них.

– Послухайте, це якесь непорозуміння. Я не мав тут бути. І взагалі, припиніть цей маскарад. Вистачить. Вже ситий по горло вашим балаганом. Відбій хлопці, я повністю повірив у чудово поставлений спектакль і хочу дізнатися тільки одне: кому із своїх друзів зобов'язаний за це диво?

– Гей, комісар, ти дурень чи прикидаєшся? Про що ти базариш?

Зі мною розмовляв Сидір і з ідіотською посмішкою на обличчі не думав відступати. Вагомий аргумент у вигляді шмайсера, в міцних руках, був направлений в груди. І з цим фактом сперечатися марно. Він відтягнув рукоять затвора і витягнув автомат вперед. Від страху зажмуривши очі, я розумів, що рука в нього не здригнеться і зараз все для мене закінчиться.

– Дурень, – продовжив Сидір, – будеш розповідати в селі, хто ти такий і все інше. Кругом, і кроком руш, мовчки. Не то куля поставить все на свої місця. Зрозумів?

Мені нічого не залишалося як розвернуться і йти далі. Проклинаючи все і всіх, я думав чия ж все-таки це затія? Стежка закінчувалася і моєму погляду відкрилася широка лісова дорога. Усюди були вирубані кущі, зламані дерева. Можна було припустити, що зовсім не давно тут пройшов ураган, який перетворив ліс в сумовите, занедбаний цвинтар. Запах диму і гару роз'їдав очі. Я машинально потер їх руками та ледве не провалився в глибокий рів. Він був присипаний землею і непомітний. Заглядаючи і уважно оглядаючи, що знаходиться внизу, ледь від переляку не прикусив язика. Такого раніше бачити не доводилося, навіть в горезвісних фільмах жахів. Вздовж всієї ями лежали вбиті червоноармійці. Моторошна картина змусила мене опустити очі. Гори м'яса й кісток, лежали під відкритим небом, видаючи характерний сморід. Від сонячних променів трупи гнили і мільйони мух кружляли над покинутими останками. Чорні обличчя людей, з простреленными зіницями дивилися в небо. Подекуди валялися відірвані снарядами руки і ноги. Трохи далі я помітив бліндаж, точніше, все, що від нього залишилося. Дошки, камені, посуд, консервні банки, валялися на землі. По всій видимості пряме попадання рознесло його на друзки. Віз з парою убитих коней лежала на боці і скрізь кружляв неймовірний хаос. «Тут оселилась смерть», – подумав я і мимоволі стиснув кулаки.

– Своїх шукаєш? Не впізнаєш? Дивись, що залишилося від твоєї доблесної Червоної Армії. Така доля чекає й інших, хто не захоче прийняти німецьку владу.

2
{"b":"602441","o":1}