З чого розпочався перший робочий день? Понеділок, смуток і туга. Нічого не віщувало чогось надприродного й незвичайного. Вихідні проскочили непомітно і зранку було лінь прокидатися і тупотіти на роботу. Закінчилася осінь і перші дні зими стояли морозними. Прогноз нічого хорошого не обіцяв і синоптики всі як один твердили, що зима буде мокрою й вологою. Збираючись на роботу, я за звичкою перевірив все, вимкнув на кухні світло і, оглядаючи себе в дзеркало, з легкою іронією прийшов до висновку, що роки нікого не щадять. І сивина на скронях, і мішки під очима, і погляд не такий завзятий, без вогника, як у двадцять, коли молодецька енергія шукала вихід на танцмайданчиках, і гульках з друзями, свідчили про те, що скоро сусіди будуть в спину шепотітися і говорити – «старий дід». Бобир. Ну та й гаразд, плювати, живу як сам вважаю за потрібне. Ні до кого не лізу, не заважаю, тихо і мирно. Боргів немає, своя квартира, пристойна робота, машина. У наш час це щось та значило. На роботі я був на хорошому рахунку у начальства, отримував премії, і завжди міг взяти вихідний без зайвих питань і кислої міни на обличчі начальника відділу. Ми з ним були нерозлучними друзями і не рідше ніж два рази на місяць влаштовували легкі пиятики. Це зближувало і налаштовувало на оптимістичний лад. Я завжди був у курсі всього, що твориться в нашій конторі, і якщо виникала над головою темна хмара у вигляді позачергової перевірки, мене завжди попереджали заздалегідь. Працюючи бухгалтером не один рік і маючи вагомий особистий досвід у роботі, я завжди керувався простими правилами. І намагався виконувати свою роботу чесно. Не приховую, іноді руки самі тяглися до офшорних рахункіх компанії, з довгими нулями в американській валюті, але я стримував себе, розуміючи, що не в грошах щастя. І навіть не в їх кількості. Перебираючи на столі папери, я понуро подивився у вікно. Пролітали перші сніжинки і вітер за вікном, завиваючи, безжально розгойдував і ламав крихкі гілки дерев. В офісі було тепло, але на всяк випадок, я включив додатковий обігрівач і заглибився в звіти. Кінець місяця, в перших числах народ з нетерпінням чекає зарплату. Валера як завжди не з'явився вчасно.

– Привіт друг, що такий похмурий?

– Чому радіти? – Дивись скільки паперів.

І я перегорнув товсту папку перед великим грузинським носом Валерки.

– Міша, простіше дивись на життя. «Робота не вовк, в ліс не втече».

– Тобі добре мудрувати, ти начальник, і можеш не приходити на роботу. На жаль, але я собі такого дозволити не можу.

Валера скривив обличчя і розсміявся.

– Тобі б мої проблеми. Дружина вже дістала.

І провів рукою по горлу.

– Ось де сидить. Її не влаштовує, що я рано приходжу з роботи. Почав пізніше приходити, і що ти думаєш?

Я в задумі дивився на нього.

– Чому пізно приходиш… Уяви тільки. І де мої очі були, коли одружився. Одна теща чого варта. Зробив їй влітку ремонт, так до сих пір незадоволена. Хоче, щоб я поміняв вікна на пластикові. Це в чотирикімнатній квартирі.

– Кинь, у вас прекрасна дочка, ви одружені більше двадцяти років. Все пройде. Не накручуй себе, не псуй нерви. Як щодо вихідних? Хоча ні, не вийде.

– Чому?

Валерка в одну мить засумував, уявляючи, що вихідні буде сидіти з дружиною перед телевізором.

– На кладовищі потрібно поїхати. Могилу діда поправити. Давно не був.

– Геройський у тебе був дід Мишко. Льотчик. Коли він загинув?

– У сорок другому, не загинув, пропав безвісти. Літак розбився і що сталося далі-невідомо. Він впав на ворожу територію і міг опинитися в полоні. Я намагався шукати в архівах, але нічого не знайшов. Не один рік займався, перевернув купу літератури, робив запити в архіви, все марно.

– Мишко, сьогодні тільки понеділок, до кінця тижня – вічність. Ну ти мене знаєш, якщо з'явиться вільний час, я двома руками «за».

У двері постукали і ми, майже в один голос з Валеркою, голосно відповіли: «Відчинено!»

На порозі показалася Ельвіра, секретар-референт директора і, діловито поправляючи окуляри на миловидном личку, втупилася з подивом на нас. Виглядала вона, як завжди, бездоганно і я, затримуючи дихання, дивився на апетитні форми красуні. Діловий костюм Ельвіри, сірого кольору, підкреслював приголомшливу фігуру і округлі форми. Туфельки на тоненьких підборах вигідно підкреслювали стрункі ніжки. Запах духів Ельвіри нагадував «Едемський сад». З появою жінки в кабінеті стало затишніше. Тепліше. Я вже уявив, як цілую її в червоні губки, у неї паморочиться в голові і я тут же встигаю підхопити на руки і несу Ельвіру в спальню. Мара так само швидко зникла як і з'явилася. В руках вона тримала папку і чекала, коли двох мужиків відпустять.

– Дьомін, вас чекає на обід шеф. І не забудьте взяти папери за минулий місяць.

Вона хотіла піти, але Валерка схопив її за руку і не відпускав.

– Эльвирочка, сонечко, приходь до нас з Мишком на вихідні. Відпочинемо по повній програмі. Як добрі колеги і нерозлучні друзі. Обіцяю, як піонер, урочисто присягаю, чіплятися не буду.

У Валерки на лобі було написано, червоною пастою, що він хоче від Ельвіри. Але вона оком не моргнула. Знала собі ціну і не збиралася розмінюватися на женатика і старого одинака.

– Знаю я вас, товаришу Сергєєв, вам би тільки від дружини і дітей втекти, на більше не здатні.

– Для тебе – на все, що завгодно.

Валерка театрально встав на одне коліно й схилив голову.

– Для початку розлучення з благовірної дружиною і не на словах. Потім приходьте, але я нічого не обіцяю. Втім, знаю вас давно, і не вірю, що кинете сім'ю. По – цьому хлопчики, адью, вихідні без мене. Буде нудно, телефонуйте в масажні салони. І приємний відпочинок вам гарантований.

Я хотів було заперечити, але Ельвіра зникла за дверима.

– Ось мигера, нікому не дає, – пробубнів з досадою Валера. – А які буфера, попка. Вищий клас!

– Можу допомогти охмурити Ельвіру.

– Кинь, її танком не проб'єш. Броня Т-80.

– Зроби фективний папірець про розлучення і сунь їй під ніс. Тільки зроби це швидко, щоб вона не отямилася. Запроси ввечері в ресторан і покажи.