— Повернися без поспіху, — мовив холодний голос. — Або попрощайся з нирками.

Натовп споглядав із цікавістю. Цей день видався вельми непоганим.

Буйвітер повільно розвернувся, відчуваючи, що кінчик леза зачіпає його ребра. На іншому боці меча він упізнав Стрена Візеля — злодія, жорстокого мечника, невдоволеного кандидата на звання найгіршої людини у світі.

— Привіт, — ледь промовив чарівник. За кілька кроків звідси він зауважив декількох неприємних чоловіків, що підняли ляду скрині й радісно тицяли пальцями на мішки зі золотом. Візель усміхнувся. Це зробило його пошрамоване обличчя ще гіршим.

— Я тебе знаю, — промовив він. — Чарівник-невдаха. Що це таке?

Буйвітер помітив, що віко скрині легенько тряслося, хоч вітру й не було. І він досі тримав малюнкову коробку.

— Це? Воно робить картини, — бадьоро мовив Буйвітер. — Гей, а притримай-но цю усмішку, ага? — Він швидко відійшов назад і спрямував коробку на Візеля.

На мить Візель завагався.

— Що? — пробурмотів.

— Добре є, от саме так і стій… — сказав Буйвітер.

Злодій зробив паузу, тоді гаркнув і замахнувся мечем.

Щось тріснуло і пролунало двійко жахливих криків, на котрі Буйвітер не оглядався, боячись тих страхітливих речей, котрі міг би побачити, а коли Візель пошукав його поглядом, чарівник уже був на іншому краю площі та далі прискорювався.

Альбатрос опускався широкими повільними змахами, що завершилися незграбним вихором з пір’я і глухим ударом, коли той важко приземлився на помості в пташиному саду патриція.

Птахолюб, мліючи на сонечку та зовсім не очікуючи ще одного повідомлення здалеку так швидко після ранкового, зірвався на ноги й подивився вгору. Кілька хвиль по тому він уже квапився коридорами палацу, тримаючи капсулу з повідомленням і — через необачність, викликаній несподіванкою — припадаючи губами до неприємної рани від дзьоба на тильній стороні долоні.

Буйвітер мчав униз алеєю, не звертаючи увагу на сердиті крики з малюнкової коробки, та здолав високу стіну; його зношена мантія розвівалася, мов пір’я розкуйовдженої галки. Він приземлився у дворі перед магазином килимів, порозкидавши товар і покупців, пірнув крізь бічний вихід, сиплячи перепрошеннями, ковзнув униз іншою алеєю та зупинився, ледь утримуючи рівновагу, саме як мав бездумно влетіти до Анху.

Кажуть, що є містичні ріки — одна крапля з них може забрати людське життя. З огляду на своє заплутане русло між здвоєними містами Анх міг би бути однією з них.

Віддалік крики люті тепер звучали з пронизливою ноткою жаху. Буйвітер відчайдушно роззирався в пошуках човна, або ж поручня на крутій стіні з будь-якого боку.

Він був у пастці.

Мимоволі в думках зринуло Закляття. Мабуть, неправдою буде сказати, що він його вивчив; це воно вивчило його. Той випадок став причиною його виключення з Невидимого університету, бо він побився об заклад і, доки університетський бібліотекар був заклопотаний іншим, наважився розгорнути сторінки останнього власного ґримуару творця, «Октаво»... Закляття вистрибнуло зі сторінки й миттєво заглибилося в його свідомість, звідки навіть всі таланти факультету медицини одночасно не змогли його витягти. Також вони не мали змоги визначити, котре саме із заклять це було, окрім як те, що це одне з восьми основних заклять, котрі хитромудро перепліталися з матерією самого простору й часу.

Відтоді в миті недоброго самопочуття Буйвітра, або ж особливо в час небезпеки, воно проявляло деяку тривожну схильність — намагалося змусити промовити себе. Чарівник зціпив зуби, та перший склад усе ж проліз крізь кутик рота. Ліва рука самовільно здійнялася, а чарівна сила закрутила його колами, вивільняючи октаринові іскри...

Скриня пришкандибала з-за рогу, сотні її колін рухалися, немов шпинделі. Буйвітер здивовано роззявився. Закляття згинуло, так і залишившись непроказаним. Схоже, ящикові не зашкодив ані візерунчастий килим, що недбало був накинутий поверх нього, ані злодій, що звисав з віка на одній руці. Це був у вельми прямому сенсі мертвий вантаж. Далі на кришці були залишки двох пальців невідомого власника.

Скриня зупинилася за кілька кроків від чарівника і, повагавшись мить, підібрала ніжки. Буйвітер не бачив на ній очей, але все одно був упевнений, що вона пильно дивиться на нього. Чогось очікуючи.

— Киш, — ледь чутно промовив чарівник.

Скриня не поворухнулась, однак ляда зі скрипом прочинилася, звільняючи мертвого злодія.

Буйвітер згадав про золото.

Ймовірно, у скрині мав бути господар. За відсутності Двоквіта вона пристала до нього?

Приплив відступав і виднілися уламки, що за якихось сто кроків звідси пливли за течією в жовтуватому післяобідньому світлі в напрямку річкової брами. Дати мертвому злодію до них приєднатися було справою однієї миті. Навіть якщо його пізніше знайдуть, це навряд чи викличе яку-небудь реакцію. Та й акули в Анху звикли до постійних і ґрунтовних трапез.

Буйвітер дивився, як тіло віддаляється, й обдумував свій наступний крок. Скриня, ймовірно, зможе плисти. Усе, що йому потрібно було зробити — це зачекати до сутінку, а тоді податися собі разом із відпливом. Далі за течією було безліч диких місцин, де він би міг зійти на берег, а тоді... Ну, якщо патрицій справді розіслав про нього вість, тоді зміна одягу та гоління мали би владнати цю проблему. У будь-якому разі існували інші землі, а він мав дар до мов. Хай-но він лише дістанеться Химери чи Ґоніму, чи Екалпону, тоді вже й півтузіня армій не зможуть його повернути. А потім — багатство, затишок, безпека...

Була, звісно ж, проблема з Двоквітом.

Буйвітер собі дозволив на мить засумувати.

— Могло бути гірше, — сказав він наостанок. —То міг бути я.

Рухнувшись, він відчув, що його мантія нібито за щось зачепилася. Витягнувши шию, він побачив, що за край мантії міцно вхопилася ляда Скрині.

— А, Ґорфал, — вдоволено сказав патрицій. — Заходь. Сідай. Може, тебе на зацукровану морську зірку розчавити?

— Я у Вашому розпорядженні, пане, — спокійно відповів старий. — Залиште, можливо, на консервовані голкошкірі.

Патрицій знизав плечима і вказав на сувій, що лежав на столі.

— Прочитай це, — сказав він.

Ґорфал узяв пергамент і ледь підняв одну брову, коли побачив знайомий знак Золотої Імперії. Якусь хвилину він мовчки читав, а тоді перевернув сувій, щоби придивитися до печатки на звороті.

— Відомо, що ти вивчав імперські справи, — сказав патрицій. — Ти можеш оце пояснити?

— Стосовно справ Імперії, то знання полягає не так у тому, щоби відмічати окремі події, як у тому, аби вивчати певний склад розуму, — відповів старий дипломат. — Цей лист доволі цікавий, але нічого незвичного в ньому немає.

— Нині вранці імператор дав наказ... — патрицій дозволив собі нахмуритися. — Дав мені наказ, Ґорфале, захищати цього Двоквіта. А тепер, схоже, я маю його вбити. Тебе це не дивує?

— Ні. Імператор просто хлопчисько. Він ідеаліст. Затятий. Бог для свого народу. Цей післяобідній лист, якщо лиш я не помиляюся, прийшов від Дев’яти Обертальних Дзеркал, великого візира. Він постарів за час служби в кількох імператорів. Вони для нього як необхідний, але дратівливий чинник успішного керування імперією. Він не любить неординарності. Імперія була збудована саме на впорядкованості. Ось його бачення.

— Починаю розуміти… — сказав патрицій.

— Аякже, — посміхнувся в бороду Ґорфал. — Цей мандрівник — неординарність. Прислухавшись до бажань свого володаря, Дев’ять Обертальних Дзеркал міг, на моє переконання, дати свої розпорядження з тією метою, щоб один мандрівник не повернувся додому й так, можливо, не приніс недугу невдоволення. Імперія любить, аби люди були там, де їм призначено. Тож тим більше вигідно, якщо цей Двоквіт пропаде в якійсь варварській землі. Тобто тут, пане.

— І що порадиш? — мовив патрицій.

Ґорфал знизав плечима.

— Просто нічого не робити. Проблеми вирішаться самі собою. Хоча, — задумливо почухав він вухо, — можливо, Спілка вбивць…?