— У нас немає богів там, звідки я, — сказав Двоквіт.

— Авжеж є, — відповіла Панна. — Усі мають богів. Просто не вважають їх за богів.

Буйвітер нараз отямився.

— Послухайте, — сказав він. — Не хочу здаватися нетерплячим, але за кілька хвилин у ці двері ввійдуть люди, які нас звідси виведуть і вб’ють.

— Так, — мовила Панна.

— Гадаю, Ви могли би сказати навіщо? — спитав Двоквіт.

— Так, — відповіла Панна. — Крулійці мають намір спустити за край Диску бронзовий корабель. Їхня основна мета — дізнатися стать А’Туїна, Світової черепахи.

— Схоже на якесь безглуздя, — озвався Буйвітер.

— Ні. Подумай. Одного разу десь у неозорій ночі, якою ми пересуваємося, Великий А’Туїн може зустріти когось із виду заврів ґалактичних. Чи будуть вони битися? А чи паруватися? Дрібка уяви доведе, що стать Великого А’Туїна для нас може бути вкрай важлива. Принаймні так кажуть крулійці.

Буйвітер старався відганяти від себе думки про парування Світових черепах. І то було дуже непросто.

— Отож, — вела далі богиня, — хочуть спустити цей корабель із двома мореплавцями на борту. Це стане зенітом десятилітніх досліджень. Це також буде вельми небезпечно для мандрівників. Тому, аби зменшити ризик, верховний астроном Крулу запропонував угоду Фатумові, що в мить запуску принесе йому в жертву двох людей. Фатум, зі свого боку, погодився змилуватися над космічним кораблем. Чудова угода, правда ж?

— То ми і є ті жертви, — сказав Буйвітер.

— Так.

— Я не думав, що Фатум приймає такі угоди. Гадав, що Він невблаганний, — зазначив чарівник.

— Зазвичай так. Але певний час ви обоє були йому, як сіль в оці. Він зажадав, щоби жертвами стали саме ви. Фатум дозволив вам утекти від піратів. Він же дозволив вам прибитися до Межтину. Часами Фатум буває страшенно підлим богом.

Настало затишшя. Жабка зітхнула й почвалала під стіл.

— Але ж Ви можете нам допомогти? — утрутився Двоквіт.

— Ви мене потішаєте, — сказала Панна. — Я схильна до сентиментів. Ви б це знали, якби захоплювалися азартними іграми. Отож деякий час я подорожувала в голові жаби, яку ви через своє добре серце врятували, бо ж відомо, що нікому не подобається дивитися, як слабких та безпорадних істот несе назустріч їхній смерті.

— Дякуємо, — мовив Буйвітер.

— Усі сили Фатуму спрямовані проти вас, — сказала Панна. — Але все, що я можу, то це дати вам один шанс. Лиш один, маленький шанс. Решта залежить від вас самих.

Панна щезла.

— Ого, — озвався по хвилі Двоквіт. — Це ж я вперше богиню побачив.

Розчахнулися двері. Увійшов Ґарартра, виставивши перед себе чарівну паличку. За ним стояли двоє охоронців, озброєні більш традиційно — мечами.

— О, — промовив він по-товариськи. — Бачу, ви вже готові.

«Готові», — пролунав голос у голові Буйвітра.

Пляшка, кинута чаклуном вісім годин тому та замкнута чарами в особистому часовому просторі, продовжувала висіти у повітрі. Однак, протягом цього часу первинна мана чарів поступово втрачала свою силу. Коли їй забракло енергії, яка протидіяла силі закономірного та могутнього Всесвіту, Реальність миттєво взяла гору. Це стало очевидним фактом, коли пляшка раптово виконала заключну частину параболи, розбилася об бічну частину голови старшого розпорядника гостей, обсипала вартових склом та облила їх медузовим вином.

Буйвітер ухопив Двоквіта за руку, вгатив найближчого вартового у пах і потягнув остовпілого туриста в коридор. Ще до того, як Ґарартра знепритомнів від удару і повалився на землю, двоє гостей уже накивали п’ятами вдалечині.

Буйвітер ковзнув за ріг і опинився на балконі, який розтягнувся на усі чотири сторони внутрішнього подвір’я. Більшу частину долівки займав декоративний ставок, у якому серед водяних лілій засмагали черепахи.

Перед Буйвітром стояло двійко дуже здивованих чарівників у прикметних мантіях кваліфікованих гідрофобів темно-блакитного і чорного кольорів. Один із них, більш здогадливий, ніж його супутник, здійняв руку і промовив перші слова закляття.

Буйвітер почув різкий короткий звук — це Двоквіт плюнув на руку гідрофоба. Той заволав і відсмикнув руку, наче її вжалило.

Інший не встиг навіть пальцем ворухнути, як Буйвітер уже кинувся на нього, шалено розмахуючи кулаками. Жах додав сили і він одним дужим ударом перекинув чоловіка через поручні балкона у ставок, із яким сталося дещо дуже дивне; вода розійшлася, наче у неї плюхнулася величезна невидима куля, залишивши гідрофоба волати, зависаючи у власному відразливому полі.

Двоквіт із захватом дивився на Буйвітра, аж доки той не вхопив його за плече, вказуючи на ймовірно безпечний шлях. Вони рушили, залишивши здогадливого гідрофоба із вологою рукою корчитися на балконі. Певний час позаду лунали крики, але згодом, коли квапливо завернули в поперечний прохід і перетнули ще одне внутрішнє подвір’я, галас переслідування затих.

Зрештою, Буйвітер помітив безпечні на вигляд двері. Він зазирнув усередину, переконався, що приміщення порожнє, затягнув туди Двоквіта і міцно зачинив за собою. Тоді притулився до дверей, важко дихаючи й сичачи.

— Ми безнадійно заблукали в палаці. А з цього острова нам не втекти, — захекано говорив він, — Більш того, ми... гей! — закінчив чарівник, коли вміст тієї кімнати просочився у його розладжені зорові нерви.

Двоквіт у цей час уже витріщався на стіни.

Кімната була дивовижною, адже вміщала в собі весь Усесвіт.

Смерть сидів у Своєму саду і проводив точилом по лезу коси. Вона була такою гострою, що побіжний вітерець, який був великою рідкістю у спокійному садку Смерті, розсікався на два заплутані легковії. Сад розташувався на безпечному плоскогір’ї з виглядом на хитросплетені виміри Плаского світу, за якими височіли морозні, спокійні, безмовні та превисоченні гори Вічності.

«Жжух!» — рухався камінь по лезу. Смерть мугикав панахиду і вистукував кістлявою ногою по вкритій інеєм кам’янистій землі.

Зі сторони померхлого фруктового саду, де цвіли нічні яблука, почулися кроки і нудотно-солодкий запах розчавлених лілій. Сердито звівши голову, Смерть помітив темні, наче нетрі, очі, наповнені віддаленими зірками, яким немає подоби у знайомих сузір’ях Сьогочасного всесвіту.

Смерть і Фатум зустрілися поглядами. Косар, звісно ж, вишкірив зуби. Створений лиш із костей, Він тільки те й робив, що шкірився. Смерть продовжував гострити косу, награючи́ бруском ритмічну мелодію по її лезу.

— Маю для тебе завдання, — мовив Фатум. Його слова пролунали повз лезо коси і ніжно розсіклися на дві смуги голосних та приголосних.

— У МЕНЕ ДОСИТЬ ЗАВДАНЬ НА СЬОГОДНІ, — мовив Смерть обтяжливим, наче нейтроній, голосом, — НАВІТЬ У ЦЮ МИТЬ БІЛА ЧУМА ПОРЯДКУЄ У ПСЕВДОПОЛІСІ, І Я ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ ЗВІЛЬНИТИ БАГАТЬОХ МЕШКАНЦІВ МІСТА З-ПІД ЇЇ ВЛАДИ. ТАКОЇ ЧУМИ НЕ БАЧИЛИ ВЖЕ СОТНІ РОКІВ. ТЕПЕР ОБОВ’ЯЗОК ВЕЛИТЬ МЕНІ БРОДИТИ ПО ВУЛИЦЯХ ЦЬОГО МІСТА.

— Я про маленького мандрівника і безчесного чарівника, — тихо промовив Фатум, сідаючи поряд із кістлявою статурою Смерті у чорному плащі та дивлячись униз на віддалений багатогранний самоцвіт (такий мав вигляд з цієї зручної міжпросторової позиції Плаский світ).

Мелодія коси спинилась.

— Вони помруть за кілька годин, — мовив Фатум. — Така їхня доля.

Смерть заворушився і продовжив гострити лезо.

— Я гадав, що тебе це втішить, — провадив далі Фатум.

Смерть знизав плечима — на скелетові цей жест виглядає неабияк виразно.

— Я Й СПРАВДІ ОДНОГО РАЗУ НЕВПИННО ПОЛЮВАВ НА НИХ, — мовив він, — АЖ ПОТІМ МЕНІ СПАЛО НА ДУМКУ, ЩО РАНО ЧИ ПІЗНО УСІ ПОМРУТЬ. ЗРЕШТОЮ, ВСЕ ГИНЕ. «МЕНЕ МОЖНА ОБМАНУТИ, АЛЕ НЕ ПОЗБУТИСЯ», — СКАЗАВ Я СОБІ. НАВІЩО ПЕРЕЙМАТИСЯ?

— Мене теж не позбутися, — випалив Фатум.

— ТАК, Я ЧУВ ПРО ЦЕ, — з тією ж посмішкою мовив Смерть.

— Досить! — вигукнув Фатум, різко скочивши на ноги. — Вони помруть! — закінчив він і зник у клапті блакитного полум’я.

Смерть кивнув собі і продовжив роботу бруском. За кілька хвилин, вдовольнившись бажаною гостротою коси, Він підвівся і підніс лезо до товстої і смердючої свічки, яка палала на краю лавки. Спритно змахнувши косою двічі Він розсік полум’я на три яскраві світлячки. Смерть вишкірив зуби.