Буйвітер виглянув у мерехтіння ночі, що огортала острівець, і якось по-дурному посміхнувся.

— Авжеж, — сказав він. — Неймовірно! Можна було врити стовпи чи причепити їх до рифів, а тоді... ясен світ! Та сітка мала би бути дуже міцною.

— Так і є, — відповів Тетіс.

— Її можна розтягнути на кілька миль, якщо знайти вдосталь скель і всілякого такого, — вів далі чарівник.

— Десять тисяч миль. Я пильную тільки цей відрізок.

— Та це ж третина окружності диска!

Тетіс злегка хлюпнув, оскільки знову кивнув. Доки чоловіки ще трохи призволялися до зеленого вина, він розповідав їм про Межтин, про те, якою великою ціною його споруджували, про старовинне й мудре королівство Крул, котре й спорудило його кілька століть тому, і про сім флотів, що постійно пильнують, аби Межтин вчасно лагодили, і возять виловлене у Крул, і про те, як Крул став краєм дозвілля під правлінням найдосвідченіших шукачів знань, і як вони постійно прагнуть розуміння кожної часточки неймовірно складного Всесвіту, і про те, як моряків, що опинялися на Межтині, обертали на рабів і, зазвичай, вирізали їм язики. Зачувши ж на цьому місці вигуки, троль приязним тоном заговорив про марність опору, неможливість утечі звідси — хіба човном на один з інших трьохсот вісімдесяти островів, що лежать між цим островом і Крулом, або стрибнути за Край — і про значну перевагу німоти над, скажімо, смертю.

На хвилину запанувала тиша. Від приглушеного нічного реву Закрайспаду ставало ще важче.

Знову заскрипіло крісло-гойдалка. За час своєї розповіді Тетіс ніби втратив спокій.

— Нічого особистого, — додав він. — Я ж також раб. Якщо спробуєте взяти наді мною гору, то буду змушений вас убити. Але особливого задоволення я від цього не матиму.

Буйвітер подивися на кулаки, які невимушено лежали на стегнах троля і відблискували світлом, і подумав, що сила їхнього удару могла бути, як у цунамі.

— Тобі, мабуть, невтямки, — пояснив Двоквіт. — Я — громадянин Золотої Імперії. Крул навряд чи захоче накликати на себе гнів імператора.

— Звідки він знатиме? — запитав у відповідь Тетіс. — Гадаєш, ти перший з Імперії, хто опинився на Межтині?

— Я не буду рабом! — вигукнув Буйвітер. — Я... Я радше скочу за Край!!! — Він аж сам зчудувався звучності свого голосу.

— Та невже? — спитав троль. Крісло-гойдалка враз відсунулося до стіни, а блакитна рука схопила чарівника за талію. За мить Тетіс уже крокував з хатинки, легко несучи Буйвітра в одній жмені.

Він спинився на докрайовому кінці острова. Буйвітер вересканив.

— Вгамуйся, бо направду кину за край, — різко мовив троль. — Я ж тебе тримаю, хіба ні? Дивись.

Буйвітер глянув.

Перед ним м’яким чорним шовком простягалася ніч, у якій крізь серпанок імли мирно сяяли зорі. Однак погляд чарівника звернувся додолу, притягнутий дечим напрочуд захопливим.

На Диску була середина ночі, тож сонце виднілося ген-ген далеко внизу, повільно закочуючись у порожнечу й морозне підчерев’я Великої А’Туїн. Буйвітер зробив останню спробу зосередити погляд на кінчиках своїх чобіт, які виступали над краєм скелі, але одна проста крапля звела цю затію нанівець.

Обабіч нього в безкінечність поспішали дві мерехтливі завіси — то море так огинало острівок на своєму шляху до великого падіння. За метрів сто під чарівником з піни викидався величезний морський лосось, у безглуздому й безнадійному стрибку. Він раз у раз падав назад, у золотисте світло нижнього світу.

З того світла виростали велетенські тіні, немовби стовпи, що підпирають дах Усесвіту. А за сотні миль нижче щось виднілося, краєчок чогось...

Наче в тих загадкових малюночках, де з обрисів візерунчастого келиха раптом вимальовуються два обличчя, погляд додолу враз відкрив новий, моторошний вид. Там була слоняча голова, розміром з цілий материк. Один величезний бивень неначе гора виступав на золотистому світлі, полишаючи за собою широку тінь, що тяглася до зірок. Голова була злегка нахилена, а велетенське рубінове око здавалося червоним гігантом, який раптово засяяв опівдні.

А під тим слоном... Буйвітер сковтнув і спробував подумати про щось інше... Під тим слоном не було нічого, окрім далекого жалюгідного диска сонця. А далі за ним повільно загрібало щось таке, що попри розмір завбільшки з ціле місто, кратери-вибоїни і місячну скелястість, було безперечно плавцем.

— Відпустити? — запропонував троль.

— Нііі, — відповів Буйвітер, намагаючись підтягнутися назад.

— Я п’ять років прожив на Краю і не набрався відваги, — прогудів Тетіс. — І в тебе її немає, судячи з усього.

Він відступив крок назад, дозволивши Буйвітрові звалитися на землю.

До краю підійшов Двоквіт і визирнув за його межі.

— Дивовижно, — озвався він. — Якби ж при мені була моя малюнкова коробка. — Що там удолині ще є? Себто, якби випав, то що би побачив?

Тетіс усівся на виступ. Високо над диском з-за хмари вийшов місяць, і в ту мить він здався тролеві крижиною.

— Мій дім, напевне, десь там, — повільно промовив він. — Поза вашими дурними слонами й тією недолугою черепахою. Справжній світ. Деколи я виходжу сюди й дивлюся, але чомусь ніколи не можу зробити той ще один крок... Справжній світ, зі справжніми людьми. Десь там є мої дружини з дітьми... — Він замовк і видув носа. — Тут на Краю хутко стає видно, з чого ти зроблений.

— Не кажи такого. Будь ласка, — простогнав Буйвітер. Він перевернувся й побачив Двоквіта, який безтурботно стояв на самому краєчку скелі. — Нііі, — промовив і ще сильніше втиснувся в камінь.

— Там є інший світ? — спитав Двоквіт вдивляючись уних. — Де саме?

Троль недбало махнув рукою:

— Десь, — сказав він. — Лиш це мені відомо. То був собі такий маленький світ. Синій здебільшого.

— То чому ж ти тут? — спитав Двоквіт.

— Хіба ж не очевидно? — різко відповів троль. — Я випав за край!

Він розповів їм про те, що десь там поміж зірок є світ Батіс, де у трьох океанах, які розкинулися на цілий диск, морський народ створив багато квітучих цивілізацій. Тетіс був м’ясарем, одним із тієї касти, котрій випало провадити небезпечне життя на великих земноходних вітрильниках і бувати в глибині суші, полюючи на табуни оленів і буйволів, яких було вдосталь на материках із частими буревіями. Власне, його вітрильник у невідомі землі здув жахливий шторм. Його команда пересіла на маленький веслувальний візок і рвонула в напрямку до віддаленого озера, однак Тетіс, як власник, вирішив залишитися на своєму судні. Буря винесла корабель аж за скелястий край світу і при цьому розтрощила його на друзки.

— Спершу я падав, — сказав троль. — Але падіння — не є щось страшне, насправді. Боляче тільки приземлятися, а піді мною не було нічого. Я падав і бачив, як мій світ, кружляючи, все більше віддаляється у космос, аж урешті зовсім зник поміж зірок.

— Що було далі? — у Двоквіта аж перехопило дух, він не відривав очей від заволоченого туманом Усесвіту.

— Я замерз на бурульку, — відповів Тетіс. — На щастя, моя раса може таке пережити. Але я час від часу відтавав, коли пролітав поблизу інших світів. Був один такий... Був такий з, як я гадав, дивним кільцеподібним гірським хребтом довкола, а виявилося, що то найбільший дракон, якого лише можна собі уявити, вкритий снігом і льодовиками, та ще тримав у пащі свій хвіст... Я пролетів за кілька ліг від нього, точніше, прошмигнув над землею, як та комета, — і вперед далі. А тоді якось прокинувся і на мене насувався ваш світ, наче заварний пиріг, котрого жбурнув Творець, і... Ну, і я приземлився в море неподалік Межтину назадньо від Крулу. До Тину змиває багато всіляких істот, а на той час шукали рабів на чатування на проміжках, тож так я й опинився тут.

Він замовк і пильно подивися на Буйвітра.

— Щоночі я приходжу сюди й дивлюся вниз, — закінчив він. — І не можу стрибнути. Тут на Краю важко набратися відваги.

Буйвітер рішуче поповз до хатини. Він писнув, коли троль підібрав його, на цей раз доброзичливо, і поставив на ноги.