Вони спускалися по коридору повз проходи, що перетиналися, наче в лабіринті. Раз Двоквітові вчулися крики десь у далині, але скоро стихли. Іноді траплялися темні арки дверних проходів, які поступово осипались. Тьмяне світло проникало крізь різноманітні отвори, а великі дзеркала, вмуровані у кутах коридорів, віддзеркалювали те проміння то тут, то там. Яскравіше світло деколи лилося з якогось далекого джерела.
Спускаючись широким сходовим прольотом і попутно ко́паючи клубочки срібного пилу, Двоквіт дивувався тому, що тунелі тут значно ширші та краще збудовані. У нішах, розташованих в стіні, стояли статуї. Часом на шляху їм траплялися побляклі, але цікаві гобелени, загалом із зображенням драконів: сотні драконів у польоті, дракони, які висять на кільцях, люди на спинах драконів полюють на оленя чи, інколи, на інших людей. Двоквіт обережно торкнувся одного з гобеленів. Тканина посипалася у спекотному й сухому повітрі, залишивши бовтатися золоту сіточку, вироблену із красивого золотого дроту.
— Дивно, чому вони залишили все це тут? — поцікавився Двоквіт.
«Не знаю», — відповів голос у його голові.
Розвернувшись, чоловічок поглянув на лускату, конеподібну голову над собою.
— У тебе є ім’я, драконе? — запитав Двоквіт.
«Не знаю.»
— Тоді я кликатиму тебе Дев’ятьочеретином.
— Отже, таке моя ім’я.
Вони пробиралися крізь оповиті пилом величезні зали, видовбані просто в скелі. У них височіли темні колони, а стіни до самої стелі майстерно прикрашали різноманітні статуї, ґарґулі, барельєфи і рифлені колони. Тіні скульптур моторошно танцювали, коли дракон слухняно освітлював місцину на прохання Двоквіта. Мандрівники перетинали довжелезні галереї й просторі, вирізьблені з каменю амфітеатри — усе поглинуте товстим пластом м’якого пилу й безлюдне. Ніхто не бував у цих мертвих печерах віками.
Раптом Двоквіт помітив стежинку, яка вела в ще один темний прохід. Хтось неодноразово ходив цим шляхом. Ті глибокі вузькі сліди на сірому покриві долівки були залишені тут нещодавно.
Двоквіт пішов по тих слідах. Вони вивели його до ще вищих зал і звивистіших коридорів. Їхні розміри були достатньо великими, щоби вмістити дракона (та й, схоже, колись тут таки ходили дракони: одна кімната була завалена старими упряжами, розміром, наче на дракона, а друга — величезними латами й кольчугами, у які можна одягнути навіть слона). Стежинка привела їх до зелених бронзових дверей, таких височенних, що аж губилися в далечині темряви. Перед Двоквітом на висоті грудей красувалася невелика мідна клямка у формі дракона.
Тільки-но він торкнувся її, двері вмить широко відчинилися без жодного шуму.
Раптом у його волоссі затріщали іскри. Тієї ж миті здійнявся шквал сухого, гарячого повітря, яке не розвіювало пил, як звичайний вітер, а підіймало його вгору, створюючи короткочасні, немиловидні напівживі форми. Двоквіту вчувся дивне пронизливе джеркотіння Того, що було замкнуте у віддалених Вимірах підземелля, десь за межами крихкої решітки часу і простору. Тіні з’являлися там, де їх не могло бути, а повітря дзижчало, наче вулик.
Коротко кажучи, навколо вирувала потужна магія.
За дверима у кімнаті сяяло тьмяне зелене світло. Уздовж стін, одна над одною, висіли мармурові полиці з трунами. Посеред кімнати на узвишші стояв кам’яний стілець, де розляглося чиєсь тіло. Воно не рухалося, однак мовило ламким старечим голосом:
— Заходь, юначе.
Двоквіт ступив уперед. У тьмяному світлі він угледів на стільці людську постать. Чітко розгледіти співрозмовника не міг, однак його розкинута поза була така химерна, що Двоквіт лиш потішився цьому.
— Розумієш, я мрець, - бадьоро озвався голос з того місця, котре, на думку Двоквіта, було головою. — Та ти, певно, й сам здогадався.
— Мм, — зронив Двоквіт, — Так.
Він почав задкувати.
— Це очевидно, правда ж? — погодився голос. — А ти, мабуть, Двоквіт? Чи це пізніше?
— Пізніше? — запитав Двоквіт і зупинився. — Що пізніше?
— Ну, — мовив голос, — розумієш, одним із недоліків мерця є те, що звільняєшся від оков Часу, і тепер я бачу все — минуле й майбутнє — одночасно, за винятком хіба того, звичайно, що тепер мені відомо, що Часу взагалі не існує.
— Це не схоже на недолік, — заперечив Двоквіт.
— Ти так гадаєш? Уяви собі, що кожна мить твого життя — одночасно і давній спогад, і несподіване майбутнє. Тоді зрозумієш, про що я. Та в усякому разі я пригадав, що хотів сказати. Чи вже сказав? До речі, гарний у тебе дракон. Я говорив тобі це?
— Так, він досить гарний. Нещодавно з’явився.
— З’явився? — мовив голос. — Ти викликав його!
— Так, але все, що я зробив…
— У тобі є Сила!
— Я лише подумав про нього.
— І це ніщо інше, як Сила! Я вже говорив тобі, що я — Ґрейха Перший? Чи це потому? Пробач, у мене ще мало досвіду в потойбіччі. У всякому разі, ти маєш Силу. А за її допомогою можна викликати драконів.
— Ви вже, здається, говорили це, — мовив Двоквіт.
— Справді? Це якраз те, що я хотів сказати, — мовив мрець.
— Але як? Я думав про драконів усе життя, а дракон оце тільки вперше з’явився.
— Розумієш, річ у тім, що дракони існують не так, як ти чи я (до того отруєння три місяці тому) звикли думати. Мова йде про справжніх драконів, draconis nobilis. Болотні дракони, draconis vulgaris, є нижчими істотами й не заслуговують нашої уваги. Справжні дракони — надзвичайно витончені духом істоти. Вони можуть набрати форми в цьому світі лише тоді, коли її зародить надзвичайно розвинена уява. Але навіть у цьому випадку та уява має перебувати в сильно насиченому чарами місці, де кордони між видимим і невидимим слабші. Тоді дракони, так би мовити, проникають у цей світ, отримуючи надану їм форму. За життя я був дуже здібним у цій справі. Міг уявити до півтисячі драконів водночас. Нині Лісса, найобдарованіша серед моїх дітей, здатна уявити заледве п’ятдесят якихось пародій. Ось така вона, прогресивна освіта. Лісса не дуже вірить у них. А тому її дракони мляві, у той час як твій, — мовив голос Ґрейхи, — майже такий ж файний, як колись мої. Є чим очам помилуватися, хоч їх у мене й нема, щоби так казати.
— Ви постійно говорите, що Ви — мрець… — пробелькотів Двоквіт.
— І що?
— А мерці, ну… Вони, еее… Ну, багато не балакають. Зазвичай.
— Колись я був вельми могутнім чарівником. Моя дочка отруїла мене, певна річ. Це загальноприйнятий спосіб успадкування влади у нашій сім’ї, однак… — зітхнув покійник, чи принаймні подих зійшов звідкись із повітря кілька п’ядей над тілом. — Невдовзі стало очевидно, що ніхто з моїх трьох дітей не достатньо сильний, аби вибороти владу над Змієгором у інших двох суперників. Становище вкрай незадовільне. Таке королівство повинно мати лише одного правителя. Отож я вирішив зостатися живим на неофіційній основі, що, звісно ж, дуже дратує моїх дітей. Вони не матимуть щастя мене поховати, доки не зостанеться лише один з них, щоби провести цю церемонію.
Двоквіт почув якесь різке хрипіння. Мабуть, це був сміх.
— То це хтось із твоїх дітей викрав нас? — мовив Двоквіт.
— Лісса, — відповів голос покійного чаклуна. — Моя дочка. Наймогутніша. Щодо синів, то їхні дракони пролітають кілька миль, а тоді розчиняються.
— Розчиняються? А й справді, крізь того дракона, який привіз нас сюди, можна було дивитися, — відповів Двоквіт. — Мені ще здалося те дивним.
— Авжеж, — погодився Ґрейха. — Сила діє лише поблизу Змієгора. Це закон обернених квадратів. Принаймні, я так думаю. Коли дракони летять далеко за межі Змієгора, вони поступово зникають. Інакше, знаючи мою Ліссоньку, вона би вже захопила весь світ. Утім, мені не слід затримувати тебе. Гадаю, ти захочеш урятувати свого приятеля.
Двоквіт роззявився.
— Груна? — запитав він.
— Ні, не його. Худорлявого чарівника. Мій син, Ліо!рт, намагається порубати його на шматочки. Мені дуже сподобалося те, як ти врятував його. Точніше, врятуєш.
Двоквіт миттю випростався.
— Де він? — запитав, крокуючи до дверей з надією, що це виглядає героїчно.
