Литмир - Электронная Библиотека

— Хапайте його, — кричала вона. — Заберіть подалі від Дерева і вбийте!

Буйвітер розвернуся і кинувся вперед.

Крізь фокус кола.

Яскравий спалах.

Раптова пітьма.

Невиразна фіолетова тінь у формі Буйвітра зменшилась до цяточки і зникла.

І більш нічого.

Грун Варвар безшумно скрадався коридорами, що були освітлені таким фіолетовим сяйвом, що воно здавалося майже чорним. Його попередня збентеженість зникла. Це, очевидно, був чарівний храм, і це все пояснювало.

Пояснювало, чому нині їдучи цим вічно нічним лісом він угледів скриню край дороги. Її ляда була привітно відчинена, показуючи багато золота. Та коли він зістрибнув з коня, щоби наблизитись, скриня випустила ніжки й почимчикувала до лісу, а там знову зупинилась за кількасот кроків.

Тепер, після кількох годин цієї дражливої гонитви він утратив її слід у цих тунелях пекельного світла. Загалом неприємна різьба та поодинокі розчленовані скелети не лякали Груна. Почасти тому, що він був не дуже розумним і разом з тим вельми позбавленим уяви, але також тому, що дивні різьблення та небезпечні тунелі були для нього звичною справою. Він провів чимало часу в подібних ситуаціях, шукаючи золото, демонів, або панночок у біді, і відповідно позбавляючи їх від власника, життя чи принаймні однієї з причин біди.

Погляньте на Груна, як він м’яко, по-котячому перестрибує через підозрілий вхід до тунелю. Навіть у цьому фіолетовому світлі його шкіра блищить міддю. На ньому багато золота у вигляді браслетів на ногах і руках, та загалом він голий, якщо не зважати на стегнову пов’язку з леопардової шкури. Грун роздобув її в задимлених лісах Говондаланду, загризши власника шкури зубами.

У правій руці він мав чарівного чорного меча Крінґа, що викуваний був із удару блискавки і мав душу, але терпіти не міг сидіти у піхвах. Грун украв його лише три дні тому з неприступного палацу архімандрита Б’Ітуні й уже про це шкодував. Меч починав його дратувати.

— Кажу тобі, вона пішла тим проходом праворуч, — прошипів Крінґ голосом, немов терлося лезо до каменя.

— Тихо!

— Я тільки сказав...

— Стулися!

А Двоквіт…

Він заблукав, безсумнівно. Чи то ця споруда була більшою, ніж здавалася на вигляд, чи то він, навіть не ступивши й кроку вниз, якось опинився на просторому підземному рівні, а чи — закралася в нього підозра — внутрішні виміри цього місця не корилися простому правилу архітектури й були більшими, ніж зовнішні. І для чого таке химерне освітлення? То були восьмигранні кристали, розміщені з певним інтервалом на стінах та стелі, з яких лилося вельми неприємне сяйво, що не стільки освітлювало, як відтіняло морок. А автор тієї різьби на стіні, співчутливо подумав Двоквіт, пиячив, мабуть, без міри. Роками.

А проте будівля, безперечно, приголомшувала. Ті, хто її будував, були одержимі числом вісім. Підлога становила суцільну мозаїку з восьмисторонніх плиток. Стіни коридорів і стелі заломлювалися, тож якщо полічити всі стіни й стелі, то виходило вісім сторін. А там, де частина муровання обвалилася — Двоквіт помітив — то навіть самі камені були восьмисторонні.

— Мені тут не подобається, — сказав чортик-малювальник зі своєї коробки, що висіла на шиї Двоквіта.

— Це ж чому? — поцікавився Двоквіт.

— Тут дивно.

— Але ж ти демон. Демони такого не кажуть. Тобто, що може бути дивним для демона?

— Ну, знаєш, — обережно сказав чортик, нервово позираючи довкола й переминаючись із лапи на лапу. — Деякі речі. Оточення.

Двоквіт суворо глянув на нього:

— Які речі?

Демон нервово кашлянув (демони не дихають, але кожна розумна істота — дихає чи ні — деколи нервово кашляє. А це був саме один з таких випадків, що непокоїв чортика).

— Ну, такі речі, — сказав він жалюгідним тоном. — Недобрі речі. Речі, про які ми не говоримо — ось, що я намагаюсь до тебе донести, господарю.

Двоквіт втомлено потрусив головою.

— От якби Буйвітер тут був, — промовив. — Він би знав, що робити.

— Той? — глузливо посміхнувся демон. — Не бачу, щоби сюди йшов якийсь чарівник. Вони нічого не можуть удіяти з числом вісім, — сказав чортик і винувато ляпунув рукою себе по роті.

Двоквіт подивився на стелю.

— Що то було? — спитав він. — Ти нічого не чув?

— Я? Чув? Ні! Нічогісінько, — переконливим тоном відповів демон.

Він шаснув назад у свою коробку і гримнув дверцятами. Двоквіт постукав по них. Дврерцята відчинилися на шпарку.

— Почулося, наче камінь рухається, — пояснив той.

Дверцята з грюкотом зачинились. Двоквіт знизав плечима.

— Мабуть, це місце просто трохи розвалюється, — сказав сам до себе.

Він випростався.

— Чуєте? — крикнув Двоквіт. — Там хтось є?

«Є, є, є», — відповіли темні коридори.

— Агов! — покликав він.

«Ов, ов, ов».

— Я знаю, що тут хтось є, бо щойно чув, як кидали кості!

«КОСТІ, КОсті, кості».

— Слухайте, я тільки-но…

Двоквіт спинився. Причиною цього була яскрава цятка світла, яка раптом з’явилася нізвідки просто за кілька футів від його очей. Вона швидко збільшувалася й за декілька секунд набрала яскравих обрисів крихітної людинки. Тепер цятка почала видавати звук, чи то радше Двоквіт почав чути той звук, який вона весь цей час видавала: наче дзвін крику, пійманий у розтягнену мить часу.

Тепер переливчаста людинка була розміром з ляльку. Скоцюрблена фігурка повільно перекидалася, зависши в повітрі. Двоквіт дивувався, чому йому спала на думку фраза «дзвін крику»… і почав про це шкодувати.

Людинка почала набирати схожості з Буйвітром. Рот чарівника був роззявлений, а лице яскраво освітлене… чим? Якимись чудернацькими сонцями, піймав себе на думці Двоквіт. Сонцями, яких люди зазвичай не бачать. Він здригнувся.

Чарівник, перекидаючись без упину, уже був у пів людського зросту. Тепер він почав швидше збільшуватися, і от настала кульмінаційна мить, порив повітря та вибух звуку. Буйвітер з криком беркицьнув з повітря на землю. Він важко приземлився, охнувши, а тоді перевернувся, увесь зібганий та затуляючи голову руками.

Коли всівся пил, Двоквіт обережно потягнувся й легенько поплескав чарівника по плечі. Людина-кулька скрутилася ще тісніше.

— То я, — м’яко пояснив Двоквіт.

Чарівник трохи розпрямився.

— Що? — промовив він.

— Я.

Буйвітер умить випростався і скочив на ноги. Із широко розплющеними очима й диким поглядом, він учепився руками в плечі коротуна.

— Не кажи його! — просичав він. — Не кажи його й тоді, може, нам вдасться звідси вибратися!

— Вибратися? А як ти сюди потрапив? Хіба не знаєш…

— Не кажи його!

Двоквіт відступив від навіженого.

— Не кажи його!

— Що не казати?

— Те число.

— Число? — перепитав Двоквіт. — Слухай, Буйвітре…

— Так, число! Що між сім і дев’ять. Чотири плюс чотири.

— Що, ві…

Буйвітер перекрив йому рукою рота.

— Якщо це вимовиш, то нам гаплик. Просто не думай про нього, гаразд? Послухайся мене!

— Я не розумію, — зажвиндосив Двоквіт.

Буйвітер трохи розслабився, хоча все одно зараз струна на скрипці проти нього була би шмарклею.

— Ходімо, — сказав він. — Спробуємо звідси вибратись. А я спробую тобі пояснити.

Після першого Віку магії у Пласкому світі постала серйозна проблема зі знешкодженням ґриморій. Заклинання залишається заклинанням, навіть якщо воно тимчасово ув’язнене в пергаменті й чорнилі. Воно має певну силу. Доки власник книги живий, такої проблеми нема, але після його смерті книга заклинань стає джерелом нестримної сили, яку не так легко розрядити.

Коротко кажучи, із книг заклять сочаться чари. Зарадити цьому пробували по-різному. Країни, розташовані біля самого Краю, просто навалювали на книжки мертвих магів олив’яні пентаграми й викидали їх за Край світу. Ближче до Центру було менше задовільних альтернатив. Однією з них було заповнення шкідливими книгами каністр із негативно поляризованим октироном та затоплення їх у бездонних глибинах моря (поховання у глибоких печерах на суші було заборонене, після того як деякі райони поскаржилися на ходячі дерева і п’ятиголових котів), але невдовзі чари просочувалися і згодом рибалки почали жалітися на косяки невидимої риби та екстрасенсорні молюски.

19
{"b":"598557","o":1}