Панна ввічливо кашлянула й поклала на стіл двадцять одну білу фішку. Тоді з мантії вийняла ще одну — сріблясту й напівпрозору, та удвічі більшу за решту. Душа справжнього Героя завжди має більшу обмінну вартість і вельми цінується богами.

Фатум здійняв брову.

— Без шахрайства, Панно, — сказав він.

— Та хто ж міг би обманути Фатум? — спитала вона. Він знизав плечима.

— Ніхто. Але всі намагаються.

— І знову ж таки, якщо не помиляюсь, ти трохи мені допомагав свого часу?

— Авжеж. Аби кінцівка гри була цікавішою, Панно. А тепер...

Він дістав зі своєї ігрової коробки фігуру і з задоволеним видихом поставив її на дошку. Боги-глядачі всі разом охнули. На мить навіть Панна була вражена. Фігура, безперечно, незугарна. Різьба нечітка, немовби руки майстра тряслися в жаху перед тим, що поставало з-під його непевних пальців. Якісь самі ссальця й мацаки. І пащеки, помітила Панна. Й одне велике око.

— Я гадала, такі, як Він, загинули на початках часу, — промовила вона.

— Мабуть, наш некротичний друг боявся навіть наближатися до цього екземпляра, — сміявся Фатум. Він тішився.

— Йому не слід було й народжуватись.

— Тим не менш, — сказав Фатум глузливо. Він зібрав кубики до незвичної чашки, а тоді поглянув на богиню.

— Хіба що, — додав він, — ти бажаєш здатися...?

Вона потрусила головою.

— Грай, — мовила вона.

— Ти можеш мені щось протиставити?

— Грай.

Буйвітер знав, що було всередині дерев: деревина, живиця, можливо, білки. Не палац.

Та все ж ясики під ним були безперечно м’якшими за деревину, вино в дерев’яному кубку біля нього було значно смачнішим за живицю, і не могло бути навіть жодного порівняння між білкою та дівчиною, що сиділа перед ним, заклавши одне коліно за інше, та вдумливо за ним спостерігаючи, якщо не згадувати про певні натяки на хутро.

Приміщення було високе, просторе й освітлене приємним жовтуватим світлом, котре не мало очевидного джерела, принаймні Буйвітер не міг його визначити. Крізь покручені та заплутані переходи йому було видно інші зали, і щось вельми схоже на дуже великі кругові сходи. А ззовні це все мало вигляд цілком нормального дерева.

Дівчина була зеленою — зеленотілою. Буйвітер був абсолютно певним щодо цього, бо все, що вона мала з одягу — це медальйон на шиї. Її довге волосся нагадувало мох. Очі не мали зіниць, а самі були яскраво-зелені.

Буйвітер подумав, що в Університеті варто було приділяти більше уваги лекціям з антропології.

Досі вона мовчала. Окрім як вказавши на диван та запропонувавши вина, дівчина лише сиділа та спостерігала за ним, інколи потираючи глибоку подряпину на руці.

Буйвітер поспіхом пригадав, що дріада так пов’язана зі своїм деревом, що аж відчуває рани.

— Пробач щодо цього, — швидко мовив він. — Це сталося випадково. Тобто, там були ті вовки і...

— Тобі довелося залізти на моє дерево, і я врятувала тебе, — плавно промовила дріада. — Тобі пощастило. І, мабуть, твоєму другові теж?

— Другові?

— Той чоловічок із чарівною скринею, — сказала дріада.

— А, так, він, — нечітко вимовив Буйвітер. — Так, сподіваюся, з ним усе добре.

— Йому потрібна твоя допомога.

— Як і зазвичай. Він теж дістався до дерева?

— Він дістався до храму Бел-Шамарота.

Буйвітер захлинувся вином. Його вуха ледь не скрутилися й не залізли всередину черепа від жаху почутих слів. Пожирач душ… Спогади нахлинули миттєво. Колись, ще студентом практичного чарівництва в Невидимому університеті, він, побившись об заклад, проліз до маленької кімнатки головної бібліотеки — кімнату зі стінами, вкритими захисними свинцевими пентаґрамами, кімнату, у котрій нікому не дозволялося перебувати більш ніж чотири хвилини і тридцять дві секунди, а до цього числа прийшли після двохсот років обережних експериментів.

Він обережно розгорнув Книгу. Та була прикута ланцюгом до октиронового п’єдесталу посеред вкритої рунами підлоги не тому, але не тому, щоб її не вкрали, а щоби вона сама не втекла, бо то була «Октаво», так наповнена магією, що мала власну нечітку свідомість. Одне закляття й справді вистрибнуло з іскристих сторінок і залягло в найтемніших куточках його мозку. І окрім знання, що це було одне з Восьми Великих Заклять, ніхто не довідається, котре саме, доки він його не промовить. Сам Буйвітер не знав. Та інколи він його відчував, воно вмощувалось непомітно за його Еґо, чекало свого часу...

На передній обкладинці «Октаво» було зображення Бел-Шамарота. Він не був злом, бо навіть Зло має певну життєву силу — Бел-Шамарот був зворотнім боком монети, на котрій зло та добро є лише одним боком.

— Пожирач Душ. Його число лежить поміж сімкою і дев’яткою; це двічі чотири, — процитував Буйвітер, а його розум заціпенів у страху. — О, ні. Де той храм?

— Доцентрово, у напрямку середлісся, — відповіла дріада. — Він дуже старий.

— Але хто може бути настільки дурним, щоби вклонятися Бел... йому? Тобто, чорти — так, але ж він Пожирач Душ...

— Були… певні переваги. І народ, що жив у цих землях, мав дивні уявлення.

— Тоді що з ними сталося?

— Я ж сказала, що вони жили в цих землях. — Дріада підвелася і простягнула руку. — Ходімо. Я — Друеле. Ходімо зі мною, подивишся, якою буде доля твого друга. Має бути цікаво.

— Я не певний, що… — почав Буйвітер.

Дріада повернула свої зелені очі до нього.

— Ти вважаєш, що маєш вибір? — спитала вона.

Через усе дерево звивалися широкі, немов центральна дорога, сходи, а на кожному прольоті виднілися здоровенні кімнати. Жовтувате світло, що не мало джерела, було всюди. А ще долинав звук, немов — Буйвітер зосередився, намагаючись визначити його, — немов далекий грім, або віддалений водоспад.

— Це дерево, — незабаром промовила дріада.

— Що воно робить? — сказав Буйвітер.

— Живе.

— Я про це думав. Тобто, ми справді у дереві? Мене зменшили? Зовні воно здавалося таким вузьким, що я міг би охопити його руками.

— Так і є.

— Гм, але ж я таки всередині нього?

— Саме так.

— Гм, — промовив Буйвітер.

Друеле засміялась.

— Я читаю твої думки, несправжній чарівниче! Хіба я не дріада? Хіба тобі не відомо, що те, котре применшуєш назвою «дерево», є тільки чотиривимірним аналогом усього багатовимірного всесвіту, який… Ні, бачу, що не відомо. Мені слід було зрозуміти, що ти не справжній чарівник, коли побачила, що в тебе немає патериці.

— Втратив її в пожежі, — автоматично збрехав Буйвітер.

— Немає капелюха з чарівними символами на ньому.

— Здуло вітром.

— Немає джурозвіра.

— Він здох. Слухай, дякую за порятунок, але якщо ти не проти, гадаю, мені час іти. Якби ти лиш показала мені вихід звідси…

Щось у виразі її обличчя змусило його розвернутися. Позаду стояли троє дріадів. Такі ж оголені, як і та дівчина, і беззбройні. Проте останній факт значення не мав. Не схоже було, що їм знадобиться зброя, аби побороти Буйвітра. По їхньому вигляді складалося враження, наче вони могли прокласти собі дорогу плечем крізь твердий камінь та побити загін тролів до потрібної кондиції. Трійко доладних велетнів загрозливо дивилися на нього згори вниз. Їхня шкіра мала колір горіхового лушпиння, а під нею грали м’язи, немов мішки з кавунами.

Він знову розвернувся і слабо всміхнувся Друеле. Життя знову починало вертатися до норми.

— Я не врятований, так? — сказав він. — Я захоплений, так?

— Авжеж.

— І ти не відпустиш мене? — це було твердження.

Друеле похитала головою.

— Ти завдав шкоди Дереву. Але тобі пощастило. Твій друг зустрінеться із Бел-Шамаротом. Ти ж лише помреш.

Ззаду двоє ручиськ вхопили його за плечі, зовсім як корені старого дерева невблаганно обвивають камінчик.

— Із часткою церемоніальності, звісно, — продовжувала дріада. — Після того, як Втілення Вісімки покінчить із твоїм другом.

Буйвітер зміг вимовити тільки:

— Знаєш, ніколи й не уявляв, що існують дріади-чоловіки. Навіть у дубі.