Але й гур'євські баришні доживають останні дні. Уже виросло нове покоління справжніх дівчат, але їх весною в Гур'єві нема. Щоб побачити їх, треба теж поїхати в степ.

Ми виїхали рано вранці. Висохла сіль у сорах блищала, як вода, над Кос Чагилом, як біла східниця, як клавіші висхідної гамми, летіли лебеді. Крила їх були, як колір фламінго у ранішньому імлистому небі, вони все підіймалися вгору від гуркоту бурових, що не змовкали всю ніч. Вони летіли на схід, на могутніх крилах заносячи тяжке м'ясо геть від інженера Сисоя.

Зникли доми й кибитки, почали голубіти бурові, на дорогу вийшов вовк. Почувши шум машини, він ввічливо одійшов трохи осторонь і, коли мотор зрівнявся з ним, раптом підібгав хвоста і втік.

Він, імовірно, займався ховрашками. За кілька день, коли Емба на коротку мить увіллється в море, вовки підуть до берегів і ловитимуть рибу, що йде через перекати. Вони зажиріють на рибі так, що ледве ходитимуть; цей запас жиру вони зроблять на цілий рік уперед.

По дорозі вже з'явилися нові озера від Емби, покищо ще мілкі й голі: цибаті кулики — ходулочники пішки йшли до середини води, легкими брижжами обмивало їх червоні коліна.

На глиняній могилі, розкритій угору немов порепана коробочка бавовни, сиділа, витягши шию, качка галагаз, що гніздує в землі, чудна біла птиця, летом і голосом більше подібна до гуся, ніж до качки. Вона крикнула тривожно і на крик з могили вистромилась голова подруги, довгі шиї поволі повертались, стежачи за ходом машини.

За четвертим мостом через одгалуження Емби була велика сага*, під гострим кутом до води чергою здіймалися качки, немов сполохана з алгебраічної сторінки низка чорних квадратних коренів. Посередині саги стояв у воді довгий директор.

Він помахав шапкою, шофер спинив машину, і директор помалу вибрів з води. Він був весь мокрий, він і не збирався був полювати, але, побачивши качок, відпустив шофера і заліз у воду, знаючи, що через дві години вийде наш ваговіз.

Цей цибатий українець ставився з цілковитою байдужістю до того факта, що був мокрий до пояса.

— Нам не звикати ходити по воді, — сказав він, — та ще на сонечку. Куди гірше було стояти цілий день у воді під землею.

Спосеред усіх ембівських директорів тільки довгий Муковня, та ще заступник Єрохіна Саликов — шахтарі. Тільки Саликов стояв на забої, а Муковня був кріпильником.

Їх жило двадцять душ у невеликій кімнатці. Щоб кожен займав на підлозі своє окреме місце, ніде було б спати. Тому спати треба було вперепліт: кожен клав голову сусідові на плече.

Робота була тяжка, а гроші платили погано. І не давали розрахунку. Увіходити до бухгалтерії шахтарям не дозволялось. Було маленьке віконечко, воно відчинялося щодня на півгодини для розрахунків.

Перед цим віконечком черга була душ сорок, чи більше. Муковня вистояв вісім день, поки до нього дійшла черга. Підійшов на восьмий день до вікна — правлять ще якусь довідку, чи то від кашовара, чи то від комірника. Довелося знову стояти ще вісім день у черзі.

Тільки Муковня та Саликов скуштували царської шахти. Директор Доссора Долгов — слюсар, директор механічного заводу — кочегар, Єрохін — командир ескадрону в Буденного, от тільки ще макатський Орлов починав життя з підпасича. Орлов не знає алгебри і провалився, не склав іспита у Промакадемію в Баку.

Директор механічного заводу, блискучого, надраєного, як палуба океанського пароплава, навпаки, склав іспит і в цьому році поїде вчитися. Директор Доссора Долгов уже скінчив Промакадемію. Нам не часто доводилося зустрічати такого витриманого, одшліфованого, широко освіченого джентльмена, як цей поволзький слюсар.

Зараз директор Муковня їздив шукати глину для будови. Степова глина занадто піскувата, недосить беручка.

Але окроме глини він шукав також і пісок. Степовий пісок занадто глинястий, дуже глейкий. У прикаспійському степу часто не одрізниш пісок від глини. Проте пісок ще можна знайти на барханах — чагилах Емби, але там не потягне вантажна машина, надто дорого стане пісок. А будувати треба швидко й дешево.

Муковня висох по дорозі й ми ночували в порту Жила Коса. Там сталася біда для рибалок. Довга моряна завчасу догонила Каспій до Емби і тарань ударилася в ріку. Але Емба була ще молода і мало-водяна, коли ущухла моряна, тарань зосталася в ледь мокрих калюжах і загинула. Коло Асан Кет Кена невеличкий култук був набитий таранею, що стирчала з води. Її не встигли всю взяти і частина її подохла. Неводи підряд виходили на берег, повні мертвої і напівмертвої риби.

Повз заїжджий двір ішли верблюди рибалок-казаків. Вони вилиняли під весняним сонцем і були голі, голубо — сірі як миша, тільки де-не-де, як бороди, абсурдно поприклеювані до зовсім незвичних місць тіла, звисали шматки жовтої, пустинного кольору, вовни.

Шофер Герка Найденов, моторний хлопчина років вісімнадцяти, покинув машину на дворі і пішов із дівчатами в кіно. Вночі випав дощик і замочив проводи. Машина не заводилася, ми довго катали її по двору, але вона, фиркнувши раз чи два, знов замовкала. Це була одна з перших машин горьківського автозаводу, і вона їздила досі в цій пустині, де машини рвуться, пропадають за один рік.

Нарешті мотор загомонів, і Герка повіз нас у Гур'єв.

Ми приїхали надвечір, але ще була спека, двері домів відчинені навстіж. В одному домі супроти Геологорозвідувального комітету за відчиненими дверима кімната вся була застелена килимом. На килимі лежав чоловік із бронзовим обличчям, чорними вусами і цілим снопом зовсім сивого волосся на голові. У лівій руці в нього була книга, окуляри спустилися на носа, у правій руці, зручно примостившися, спало таке саме, як він, бронзове дитинча. Цей чоловік був Сисангалей Саликович Саликов, роду Кожа Букеївської орди*, в минулому шахтар, а тепер заступник директора Кос Чагила.

Саликов лежав на килимі, бо був у відпустці, але в нього, виявилося, була ще одна кімната, із столом та стільцями. Цей комунальний дім він сам побудував, ще коли Єрохін завідував будівельною конторою, а він був його заступником.

На шахті він працював до дев'ятсот шістнадцятого року, а далі його, як і всіх киргиз-казаків, погнали на фронт копати окопи. Після Лютневої революції він повернувся з фронту і знов працював чорноробом. Війна для нього почалася з 1921 року, коли він, разом із ембенськими робітниками вийшов за Гур'єв у лаву одстрілюватись від отаманів Кісельова, Сєрова та Митрясова. З того часу він брав участь в усіх боях із бандами, востаннє в тридцять першому році при ліквідації басмачів.

Війська тоді на Ембі не було. Просто гудів гудок, припиняли роботу, розбирали гвинтівки, сідали на машини і їхали у степ. У тридцять першому році Саликов був молодшим командиром у робочому загоні Алаярова, числом у сто двадцять душ.

Алаяров по черзі розбив три банди гірських адайців, приведених баями. Йому допомагав провідник адаєць Сана, про якого по Ембі ходять цілі легенди. Так чи інакше, тоді це був напівдикий адаєць з Мугоджарських гір, і з його допомогою байський заколот зліквідовано швидко і остаточно.

Виявилось, що Саликов знає точно й про те, де зараз отаман Митрясов. На Ембі є легенди, що Митрясова сховали в двадцять першому році баї, що він, одягнений по — казанському, і досі рибалить десь біля форту Александровського. От що розповів про це Саликов.

Коли отаманів розбили десь біля Уіла, Кісельова вбито, Сєров здавсь у полон, а Митрясов із двадцятьма уральськими козаками і з двадцятьма ж киргиз-казаками утік до моря. Вони захопили декілька човнів і аж до зими займалися рибальством і грабунком.