— Ви кажете, покупці є?

— Так, вони чекають від мене на дзвінок. Там проблеми з приватизацією, але скоро вони вирішаться, я так собі думаю. Якщо ви зустрінетеся з цими покупцями, — Аліна зраділа ідеї, яка несподівано стрельнула в голову; хай вони самі домовляються, а вона буде працювати з тими, хто більше заплатить, обидвоє зацікавлені, явно почнуться торги, — і перебалакаєте з ними, то, думаю, знайдете спільну мову. Вони таки перші, як би різко це не звучало.

— Звичайно, звичайно! — закивав Томатов. — Як із ними зв’язатися?

— Ми не даємо жодних координат, самі розумієте. Заберіть, я і без того зробила для вас достатньо, — чергова купюра зникла там, звідки визирнула, в кишені Помідора. — І потім ці клієнти самі зв’яжуться зі мною. У наперед обумовлений час.

Гра у «гаряче-холодно». Тепер «гаряче», Помідоре, явно «гаряче», зовсім «гаряче»…

— І як же мені… нам бути?

— Вона дзвонила два дні тому. Клієнтка. Покупець. Буде тут за п’ять днів, саме на той час, сподіваюся, з квартирою в Євпаторії все вирішиться. Вона передзвонить перед тим, як їхати до мене, а я передзвоню вам.

— Краще я вам, — променисто усміхнувся Томатов, та, вчасно згадавши про вибитий нижній зуб, негайно прибрав усмішку. — Може, всі ці розмови даремні, не хочу вас підводити… Може, у мене на той час щось наклюнеться інше, я теж гуляти не буду просто так. Але спробувати можна, — він підвівся. — Велике спасибі.

Тепер Аліна не заперечувала проти ще однієї купюри. Ділова жінка. Не вийде ґлобально, заробить на малому. І патякати точно не буде. Знову ж таки — ділова. З такими приємно мати справу.

— Як сьогодні почуваєшся?

— Хоч зараз на танці!

Віта поміняла квіти у вазончику, що його сама купила в якогось народного майстра, виліплений з глини у формі квітки, що розпускається. Вазончик вона поставила на тумбочку біля його ліжка чотири дні тому, квіти із сентиментальною впертістю, якої не чекала сама від себе, міняла щодня. Антон усміхнувся з подушки, але усмішка все ще виглядала кволою, та й колір обличчя поки що не дуже відрізнявся від кольору наволочки.

Вона згадала чомусь, як злякалася, коли Антон раптово схопився за бік, опинившись у натовпі туристів, і осів у пилюку. Її рука автоматично майнула під штормовку, шукаючи зброю, але відразу ж Віта із розпачем пригадала, що вже звикла залишати її в номері, та й Антон не носив при собі нічого вогнепального з якимось видимим полегшенням. Люди оточили його, а вона, зойкнувши, кинулася розштовхувати натовп, сподіваючись побачити кров і водночас прикидаючи, звідки могли стріляти і чи стрілятимуть іще. Та крові не було, Антон просто скоцюрбився на землі і стримував стогін. Їхня сусідка пані Славця, лікар із Коломиї, категорично заявила, професійно обмацавши хворого: «Апендицит! „Швидку" викликайте!» А коли в райцентрівській лікарні лікар підтвердив діагноз, Віта нервово засміялася. Присутні нічого не могли второпати, а вона, в свою чергу, нічого не могла пояснити. Хто зрозуміє, що дорослий мужик, одного разу, ще будучи опером, підстрелений під час сутички з братвою зі Сталінки, а потім якимось дивом збережений від ножів, куль та «пекельних машинок», міг загнутися просто так, від банального апендициту. Операцію зробили швидко, успішно, немов граючись — подумаєш, апендикс.

Вона згадала також, поправляючи букет у вазоні, як хотіла тицьнути головлікарю гроші і попросити знайти Антонові окрему палату, та вчасно зупинилася. Не тому, що палат не було, врешті-решт за гроші сьогодні можна практично все, скажімо так — багато чого. В одній із київських лікарень солідному бізнесмену не просто виділили окрему палату, найняли для нього постійний персонал, поставили у палаті холодильник і відеодвійку, а ще й зафрахтували палати ліворуч і праворуч для охорони. Столиця не дивується, а тут, у маленькому прикарпатському містечку, звичайний турист у окремій палаті приверне увагу. Це небажано. Краще зайвий раз перестрахуватися й не висовуватися. Мало хто може зацікавитися багатим столичним чоловіком? Ні, хай він лежить у палаті на трьох. Ну а потім Віті взагалі стало чомусь соромно за свої панські примхи, нехай вони й виникають лише подумки. Як там: якщо ліве око спокушує тебе, вирви його? В усякому разі, Антонові в компанії не нудно. Після апендициту видужують швидко, полежить днів десять…

До цього випадку вони проводили час чудово. Здавалося іноді, що минулого життя як не було, що жити вони почали тільки тепер, тут, на турбазі, у невеличкому затишному номері із кольоровим телевізором, серед буйної карпатської зелені і запаморочливих передгірських панорам. Вони піднімалися на перевали, по півдня видиралися на лісисті пагорби, збирали гриби, віддавали їх на кухню, і з них спеціально для них готувалися смачнющі страви. Вони кілька разів організовували вихід на природу із шашликами, печеною картоплею, міцним гуцульським самогоном і піснями. Віта попри все лишалася підозріливою і нагадувала Антонові, що не варто так звертати на себе увагу, вони й без того надто вже розгулялися. Тоді Антон придумав логічне обґрунтування власним нестримним веселощам і запропонував влаштувати в ресторані щось на зразок власного весілля, ось і маєте привід для гулянки! Віта тоді ще засміялася — застарі вони для молодят! Ну, не такі вже вони й застарі, ти у мене зовсім дівчисько, — заспокоїв її Антон. Отже, весільна подорож — це тобі неабищо. За столик запросили кількох сусідів, з котрими встигли заприятелювати, але «гірко» кричав увесь зал і танцювали до пізньої ночі. Іноді Віті здавалося, що вони зі спринтерською швидкістю надолужують те життя, котре промайнуло повз них, що кожен день нового життя дорівнює рокові старого, яке складалося із напруженого вичікування і повільного руху секундної стрілки. Життя, наповнене ломброзівськими типажами, просякнуте кров’ю, збройним та машинним маслом, пороховим згаром, звуками пострілів із прикрученим до дула глушником, скреготом гальм, передсмертними зойками. Антон якось говорив, що вони ще будуть нудьгувати за буремними днями, спокій та розміреність стомлює. Віка тоді стрепенулася: нізащо! Вона прагнула спокійного стабільного життя. Багато ці мужики розуміють… А ще вона хотіла — дитини… Антон, почувши це, усміхнувся: «Допоможемо! — Але додав: — Не тепер. У них ще справи. До речі, як воно там?..»

— Я дзвонила Аліні, маклеру, — Віта поправила білий халат, що сповзав із плеча. — 3 квартирою там наче залагодилося, вона чекає післязавтра.

— Ну і о’кей! Тільки тон мені твій не подобається, жінко.

Антон блазнював, називаючи її останнім часом жінкою, а Віті це дуже подобалося. Чому — сказати це собі не могла.

— Лікар сказав, тобі ще треба лежати. Днів три. Чи навіть більше. Без тебе я не поїду. Чи повернуся за тобою, коли владнаю всі справи в Києві.

— Нерозумно, — Антон попестив її руку, що лежала поверх простирадла у нього на животі. — 3 нашою хатою ми ще нічого не вирішили.

— А що там вирішувати? Документи у принципі готові. Другу, робочу, продати ще треба. Там покупець на низькому старті, бо за безцінь віддаємо разом з усім барахлом.

— Бачиш, скільки справ. Офіс перетворимо на бабки в останню чергу, не горить. Головне — Євпаторія. Так що їдь без мене, ти все одно, господине, більше в курсі справи, — він підморгнув. — Приїду поїздом у суботу, візьми ціле СВ. Дошкутильгаю. Знайшла проблему — апендикс! Звідси з якимось таксистом домовлюся, до Франківська довезуть. Просто до поїзда. Речі із собою забери, поїду так. А ти зустрінеш.

Підсвідомо Віта розуміла, що він правий. Але їй не хотілося лишати Антона тут самого. Звичайно, справи чекають важливі, це — подальше життя, і зараз треба перейти цей місточок, перехідний етап пережити. Почалася репетиція того, іншого життя, котре вони для себе вже придумали і обговорили. Але жіноча впертість брала гору над здоровим глуздом.

— Тобі ж ходити не можна буде.

— Мені вже можна ходити. Я здоровий, як бичок, пам’ятаєш, бичка ми у селі бачили. Схожий, скажи?