Віта не стримала посмішки.

— Дурний ти, як той бичок. Бичок-дурбачок.

— То й нехай. Лікарі підстраховуються. Вони завжди так. Не переживай, люба, не пропаду. І потім — чого ти взагалі боїшся? Що може статися?

Вона поклала голову йому на груди. Його рука провела по її волоссю.

— Не знаю. Ці дні… Усе було так гарно… Мені було добре… Може, дурнуватий цей апендикс вибив мене з колії… І взагалі…

— Бачиш, ти сама не можеш толком усе пояснити. Жіноче. Минеться. В тобі прокидається типова жінка-квочка, — Антон несподівано змінив тон, заговорив діловито: — Не забудь наперед замовити гроші. Мало що… Пам’ятаєш минулого разу?

— Вони ж дома, у сховку…

— Не всі. Частина все ж таки лишилася в тому банку, знаєш, на Березняках? Він надійний, хоча процент порівняно невеликий.

Віта відсторонилася. Погляд її став стурбованим.

— Але ж там лише твій підпис дійсний! Забув?

Антон спохмурнів.

— Да-а… Не можна нам іще розслаблятися, жінко! Вилетіло з голови! Чи не вперше за все життя важлива деталь вилетіла з голови! Гаразд, мене все одно раніше суботи в Києві не буде, сама розумієш. Директор тебе знає, замовити суму нескладно. Отримати — так, мій підпис потрібен. Добре, владнай усі потрібні формальності до мого приїзду, щоб лишилося тільки забрати гроші. Раніше понеділка не вийде, чорт… А, все одно не вийшло б! Утрясай із маклером. На тому тижні все прокрутити треба, хоч кров з носа!

— Тихіше говори. Аліна, до речі, сама зацікавлена. Взагалі немає тут незацікавлених сторін. Держава хіба…

Коли Віта пішла, Антонові стало її шкода. Він пролежує боки, а їй стільки клопотів, та ще плюс машину самій гнати до Києва, важко. Звикла вона, та все ж таки він завжди був поряд. І правда — дурнуватий апендикс…

— Ти точно впевнений?

Помідора діставала підозріливість Малахова, та він з усіх сил приховував роздратування.

— Ту бабу я де хоч упізнаю! — насправді складно впізнати жінку, якщо бачив її лише раз у дзеркало заднього огляду і якщо на ній у той момент були темні окуляри і — ну голову під сокиру кладе! — перука. І все ж таки Томатов довірявся інстинктам, котрі в мить небезпеки загострюються й у людей не менше, аніж у тварин.

Вони сиділи в машині, котру водило поставив так, щоб зручно було споглядати вхід до «Хаус Континенталь». Аліна сказала Томатову по телефону, що потрібна клієнтка з’явиться між одинадцятою і дванадцятою ранку сьогодні, у четвер. Вона попросила не говорити з нею у приміщенні фірми і взагалі по можливості не підставляти агентство під удар, інакше «Хаус Континенталь» ніколи не зможе мати його, Томатова, з-поміж своїх клієнтів. Аліна про це потурбується, так що нехай клієнти з’ясовують стосунки між собою самі й без скандалу. Рома Помідор заприсягнувся в цьому і пообіцяв у будь-якому разі не залишити послуги Аліни без уваги. «Розумієте, що я маю на увазі?»

Вони сиділи в машині вже сорок хвилин. За цей час у двері агентств зайшли й вийшли вісім підходящих за віком жінок.

Жодну з них Томатов не впізнав. Не впізнав і дев’яту, котра з’явилася об одинадцятій п’ятдесят дві. Та була брюнетка із довгим волоссям. Ця — шатенка, акуратно підстрижене волосся ледь торкалося потилиці. Та була в темних окулярах. Ця мружилася від сонця. Та була у джинсах, на цій — вбивче міні. Рома Помідор не впізнав жінку. І навіть інстинкт, на який він так покладався, не виручив його. Він упізнав «БМВ». Навіть якби він заповзявся запам’ятовувати номери, то зашпортався б — вони регулярно мінялися. Але саму машину Помідор упізнав би з тисячі подібних.

Він подався вперед, і Малахов зауважив його рух.

— Вона?

— Вона-а! Тачка їхня, ніхто інший на ній приїхати не міг… У тої прикид інший, тільки чую — вона!

— Тачка при чому? Одна вона на весь Київ, чи що? Промахнемося — макітру скручу!

— Будь спок. Бабу можна хоч зараз брати.

— Зараз нічого брати не будемо. — Малахов говорив спокійно. — Я мужика повинен побачити. Ти його впізнаєш, ти з ним справу мав. Я — тим більше. Тільки він вигулькне — обох ми й накриємо. А поки що бабу попасти треба. До нього приведе, це точно.

Жінка пробула в агентстві близько години, вийшла, сіла в машину, заголивши при цьому стегно так, що малаховський водило облизнувся, і рушила в бік Подолу. Машина Малахова, цього разу не масштабний «шестисотий», а непримітний «опель», повисла у неї на «хвості». За півгодини вони виїхали на Оболонський проспект. «БМВ» в’їхала у двір однієї із стандартних панельних споруд. Жінка зникла у череві під’їзду. Встановити номер квартири залишалося справою техніки. І, з усього видно, жінка не помітила «хвоста»…

Напередодні пішов дощ, освіживши стомлене спекою місто. Віта цілий день валялася на канапі і дивилася у перервах між сном телевізор. Дощ заколисував, і Віта чесно призналася собі, що проспала більшу частину дня із величезною насолодою. Нарешті стабільність вимальовується. Антон буде задоволений. Обидвоє продавців домовилися прийти у вівторок, угода, попередила маклер Аліна, складна, займе багато часу, тому продаж власної квартири вони запланували на середу. Власники особняка вже спакували меблі і звільнять приміщення протягом тижня, із перевезенням все домовлено. Власники євпаторійської квартири теж просять тиждень, та головне — особняк. Свою квартиру Віта запропонувала продати разом із меблями — валандатися ще… Антон погодився, покупці погодилися охоче. Є зараз люди із грошима, що б там не казали! Залишається ще збути однокімнатний «офіс» — і прощавай, столице, пишіть листи!

У суботу вона піднялася рано. Поїзд прибував о сьомій з копійками ранку, і вона, квапливо випивши кави, поспішила до машини, позираючи на годинник. Як правило, вони заганяли «БМВ» у гараж, котрий придбали при нагоді неподалік, але цього разу Віті було просто ліньки, все одно з машиною нічого не станеться, охоронна система спрацює в разі чого. А система в них ой люто реве, одного разу п’яниця перелякався. Повертався додому і, як то буває, рівновагу втратив, сперся на «БМВ», щоб не впасти у листопадову грязюку. Сигналізація заревла так, що чолов’яга з переляку шубовснувся-таки у калюжу. Віті було чого квапитися — як не старалася, а все ж таки запізнювалася до поїзда. Тому особливо не роззиралася, і те, що вона помітила «вольво» на «хвості», можна вважати випадковістю. Вона, в усякому разі, спеціально не перевіряла, логічно розміркувавши, що в тому новому житті, яке вони з Антоном почали майже місяць тому, їм нема чого шукати за собою стеження. Вранці машин їздило порівняно небагато, і навіть попри це Віта звернула увагу на «вольво», що причепилася ззаду, лише з третього разу.

Спочатку вона не повірила і порушила правила, розвернувшись у неналежному місці під знаком. За кермом «вольво», як виявилося, сидів такий же потенційний порушник. Потім вона скинула швидкість, дозволивши обігнати себе кільком машинам, що йшли услід за «вольво». Водій «вольво» теж пропустив усіх поперед себе. Розуміючи, що ганебно запізнюється, Віта все ж таки, виїхавши на Хрещатик, не поїхала у бік Бессарабки, щоб через площу Льва Толстого вирулити короткою дорогою до вокзалу, а повернула на Печерськ, роблячи тим самим зовсім нелогічний гак. «Вольво» не відставав, причепився міцно, мов реп’ях до собачого хвоста.

Віта спохмурніла. Зараз слід відповісти на кілька питань. Що це означає? Хто за кермом «вольво»? Де вони причепилися? Як давно вони її пасуть? Як вони вирахували її? Якщо пасуть давно — чому досі не виявили себе? І що робити тепер? Адже вона приведе їх до Антона…

Спокійно. Не треба панікувати. Може, помилка? Перестань, дурна, які в біса помилки! Ти їм потрібна, красуне. Роззява! Коли вперше замаячила «вольвочка» у дзеркальці? Здається… ага, в районі Куренівки. По дорозі просто так причепитися не могли, отже, ведуть від самого будинку, не випадково. Ясно, сама десь прокололася, дурепа. Розслабилася, зраділа! Так, досить. Вона машинально стежила за дорогою, крутила бублика і спрямовувала машину, куди треба. Думки Віти були в цей час далеко. Отже, напросився висновок: квартиру засвічено, і повертатися туди не можна. Раз. Вона просто зобов’язана зустріти Антона і попередити його. Два. Навіть якщо вона його не зустріне і поведе переслідувачів за собою, Антон зниже плечима і попхається з вокзалу додому, де точно залишилася засідка, а їм цього й треба. Вдвох вони щось придумають. А потім відірвуться від «хвоста». Будь-яким способом. Три. Вже потім, у спокійній обстановці, знайдуться відповіді на всі запитання… Тільки — чи буде вона, спокійна ця обстановка?