Мистецтво — це наближення істоти до істоти, завдяки нашій аналогії з мушлею, є так само породжене болем. Ще за життя відчиняються двері.

Чи рівні мушка-одноденка і зірка Сіріус, камінь і людина? Адже тривалість існування в них різна. Білі стіни моєї кімнати вкриті розтертими на порошок мушлями з праокеану, а я згадала про це лише тепер. Газ, на якому вариться кава, несе інформацію з глибин Землі. Не дивно, що ми цього не відчуваємо, бо самі, як мушлі, загнали час у тісний простір нашого існування. Тільки дитина дивується всьому, що бачить: росі, камінню, сонцю. Найперше вона переймається питанням: чому камінь? чому дощ? чому хмара? Пізніше: чому камінь твердий? чому вода мокра? Пізніше: чи камінь живий? чи ріка жива? Згодом: чому падає дощ? звідки беруться хмари? Ми можемо відповісти лише на два останні запитання, бо цьому нас навчили. Але найперше годилося б спитати себе самих: чому камінь? чому вода? вслухаючись у семантику слів. Якщо є слова, значить, той хто створив їх, знав чому.

Дізнавшись про це, ми змінимось назавше, вийдемо з власної мушлі, нашого жахливо обмеженого розуму. То правда, що всі істоти складаються з атомів, які нікуди не зникають. Це ще знали стародавні греки. Але ми вдаємо, що це несуттєво, вважаючи наш вік коротким, а вік каменю довгим. Людство час від часу пронизує думка про неперервність існування, але вона дуже рідко переростає в побожність, а побожність у милосердя, яке є найбільшим захистом.

Найдостойніша людина та. яка відчуває зв’язок з усіма істотами, яка освітлює і зігріває усе довкола себе. Вона подібна до сонця, вона подібна до Бога, але, на щастя, не всемогутня.

На початку були самі білі й жовті квіти. Згодом з'явились червоні й блакитні на зеленому тлі. Чому квіти цвітуть? — питає дитина. І дорослий відповідає: щоб дати плід і насіння. Але для цього є коріння і пагони. Певно, ботанік знайде зручну відповідь. Треба приваблювати бджіл та інших комах. Власне, метелики і бджоли переносять звістки від однієї квітки до другої, допомагають їхньому спілкуванню, одержуючи за це невелику плату. І вітер так само служить посланцем. Деякі квіти не вживаються між собою, деякі ніколи не зустрічаються, як-от первоцвіт і лісова лілія. Зовсім, як люди.

Дитину називають пуп’янком, ледь розкриту квітку — дівчиною, уповні розкриту — жінкою, а зів’яла квітка символізує пригноблену чи стару людину. Але чи кожен думає, зриваючи пуп’янок, що вбиває дитину? Людина відмовляє іншим істотам у рівності розуму, почуттів. Вона — таки дивна істота, занадто пихата, бо інші переважають її красою, довговічністю, чутливістю. Не вміючи спілкуватись з іншими істотами, деякі люди обурюються, коли їм кажуть щось про розум квітів чи звірів.

У давніх казках особливо коштовним даром вважалось розуміння мови рослин і звірів. Це давало змогу довідатись про майбутню небезпеку, допомогти комусь. Коли людина перетворювалась на рослину, це означало насамперед її незахищеність і безмовність, перехід в іншу реальність спілкування. Тільки великий біль змушував її заговорити людською мовою, нагадати про людську сутність. Боже, як це було дивно! Тоді і люди, і рослини мали коріння.

Знахарі перепрошували рослину, коли доводилось зрізати її, або виконувати, і це природніше, ніж рвати цілі оберемки квітів, губити їх по дорозі, не почуваючи ні найменшого каяття.

Коли японець роздивляється квітку, він вбирає її в себе, стає нею. Коли європеєць прагне пізнати рослину, то анатомує її, розчленовує. Перш ніж стати людиною, треба побути і каменем, і квіткою, і тим трепетним листочком, що осіннього дня паде на землю. Їхнє буття не менш складне, ніж наше, їхня досконалість так само вражає. Коли їх нема, навіть найчерствіша душа тужить за землею і травицею, бо без них — смерть. Зриваючи на своєму шляху квіти, людина доходить до кінця, що поставить їй на карб Вищий Суддя — бездушність. А хто зможе сказати: «Я не кривдив рослин, зривав їх лише з крайньої потреби. Я — чистий, я — чистий, я — чистий».

Ліс — то Божий сад. Створений і полишений сам на себе, він є символом життя з його боротьбою за існування. Духи дерев наповнюють ліс або жахом, або спокоєм. Могутня таємнича сила здатна згубити необачного мандрівця безперервним кружлянням по стежках. Ліс самогубців у Данте — вияв безпорадності перед життям. Там кожен стає кущем, деревом, задихаючись у тісняві, переплутуючись гілками і корінням, намагаючись вхопити бодай одним листочком часточку світла. Ліс ближчий до людської сутності на шляху пізнання, вдосконалення. Дерева мають спільну свідомість. Вони можуть навіть переходити з місця на місце, передавати одне одному інформацію. Але хто нині вірить у це? Лише діти і диваки.

Прийди до дерева і скажи йому: «Допоможи, поділись зі мною силою, сховай мене від дощу. Я люблю тебе». Хіба залишиться байдужою ця велична чиста істота?

Мені шкода, коли бачу, як квітку прикриває торішній лист і їй бракне світла. Ще з дитинства я любила звільняти цих маленьких бранців. Зняти мертву гілку з живої, випростати зігнуте деревце — також нам під силу, коли розумієш, як важко істоті під тягарем. Для цього існують і сади людські, цей прообраз раю не за кількістю плодів на поживу, а як місце приязного спілкування людей, рослин і звірів, їх повного взаєморозуміння. Сад — ідеал, якого потрібно досягнути. Садівник плекає дерево, сварить його, підгодовує. Він не зламає жодної гілки, залікує рану. Гарний сад не навіює страху, зцілює тривогу, і занепадає зі смертю садівника. Відколи помер мій дід, який посадив сливовий сад, ніхто не може з ним дати собі ради. Сад всихає і невпинно старіє. Малою я любила там бавитися, коли квітли кульбаби, а зараз деревця, які ми посадили, погано ростуть, бо їм бракує уваги, того знання, без якого не виростиш нового саду.

Гарна яблуня здичавіє у лісі не тому, що їй забракне сонця чи землі, а тому, що вона мусить або загинути, або стати членом асоціації дерев.

Весною зацвітають черешні по лісах довкола Урожа, тоді ж зацвітають сади. Тільки лісові ягоди гіркі й дрібні, бо вони стали часткою лісу. Напівздичавілі черешні мають дивний п’янкий смак і добре вгамовують спрагу.

Покинуті сади живуть часом довше, ніж покинуті будинки, стають здобиччю для шукачів легкої поживи. «Обірви мої плоди, бо я знемагаю під їхнім тягарем», — каже нічия яблуня у казці. Хто має серце, той зупиниться не задля плодів, а задля яблуні. Сади оточують стінами, як місто — мурами. Потрапити в такий сад — це безумство. Його охороняють не тільки великі пси й зловісні птахи з гачкуватими дзьобами. Самі дерева злітають уверх з усіма своїми плодами, не даючись до рук чужинцю. Таким чином, тільки посвячений має доступ до справжнього саду. Тобто до Раю.

До комах люди зазвичай почувають відразу. Ці істоти — інші. У великій кількості вони надокучливі й небезпечні, а поодинці — загадкові. Їхню досконалість годі осягнути.

Одне з найжахливіших пророцтв — неймовірна плодючість комах призводить до їх панування. Бо на комах не впливає радіація. Тільки деякі види тішаться певною приязню з боку людей: мурашки за мудру організацію праці, бджоли за мед, сонечка за знищення тлі, коники за голос, павуки за архітектурні здібності. Але ця приязнь подекуди створює міф, що не відповідає дійсності. Отже, ми мало знаємо про комах, сумніваючись у доцільності їхнього існування. І через незнання губимо їх. Тільки в Індії та Тибеті ченці ходять з мітлами, щоб не розчавити навіть найменшої істоти. А в наших крамницях продають мухоловки, мухобийки та різні отрути.

У дитинстві я дуже боялася щипавок: ці рогаті блискучі верткі створіння ховалися під мокрими шматами, залазили в шкарпетки. Та якось я прочитала невеличку розповідь про те, що щипавки, наче квочки, насиджують яйця — і дуже піклуються про власних дітей. Цей факт мене й досі зворушує.

Серед людей побутує правило: побачив комаху в хаті — убий. Це чомусь не стосується павуків. У нас в селі казали, що павука може вбити людина, якій виповнилось двадцять років. Хтозна, чи у тому віці комусь захочеться вбивати павуків. Як на мене, це дуже терплячі, спокійні й корисні істоти. Правда, доводиться час від часу знімати павутину і міняти їхнє місце проживання.