Мабуть, мені слід вирушити у мандрівку, оту цікаву країну снів, де мені простіше. Удень людські обличчя здебільшого заклопотані й через це невиразні.

Я втомився від людей, їхнього безладного існування, кумедної відданості Вежі. Можна ще любити те, що створюєш, але не під наглядом, не з принуки. Сам я не творець, не імітатор творчості. Пташки не сіють, не жнуть, їх годує Бог зерном із своїх духовних засіків, проте цю метафору мені важко осягнути.

Я вільний, допоки бездумний. Здатність літати ще не ознака свободи, це — лише дар. Моя матерія — не пір’я, як у інших пташок, які, до речі, оминають Вежу. Моє тіло — думки.

…Жінка не спить: то запалює, то гасить світло у кімнаті. Щось її мучить, а може, це літо додало їй вогню. Я вилітаю у ніч. Досі не можу уявити, як я проникаю крізь стіни. Це як бажання: хочеш — і робиш.

Ніч темна і тепла. Пашить асфальт, випаровуються вчорашні калюжі.

Я влітаю до сну маленької дівчинки, в’ю там собі гніздечко з квіток, яке чіпляю на павутинці, гойдаюся і співаю. Найліпший сховок у сні невинної дитини. Кошеня підстрибує на траві, пробує мене спіймати, але увагу його відвертає блакитний м’яч, і воно біжить за ним. Боже, там же має бути провалля, темне і страшне, і не минути лиха, бо за кошеням біжить дівчинка, а в дівчинки є мама і тато. Як добре, що я вчасно тут опинився. Створюю високу огорожу, щоб кошеня спіймало м’яч, а дівчинка — кошеня. Щоб огорожа виглядала привабливою, малюю її в гарний жовтий колір. Усе начебто гаразд. Я засинаю в гніздечку, втомившись від важкої роботи.

А вранці, згадавши цю пригоду, думаю: чи не є Вежа ось такою огорожею, яка повинна зупинити людство від падіння до прірви.

Але ж це ілюзія, від якої нема нікому щастя! Чи бачив я хоч одну щасливу людину? І що таке щастя для людей і Білих Пташків? Це те, що викликає у них радість і спокій. Усміхнене лице — лице щастя.

Вежу не можна будувати без радості.

Сьогодні я йшла вулицею і думала, як швидко набридає спека, так само холод, хоч останній стократ неприємніший. Зрештою, чи не все одно, доки існує безперервна зміна пір року, доти є бодай трохи спокою на душі. Мине літо, мине осінь, мине зима, мине весна. Ми ближчі до творіння, ніж до Творця. Він завжди закритий від нас хмарною запоною. А влітку дерева одягають інший одяг і ми — інший, так само восени і так — взимку. І серце взимку сповільнюється, руки сковує холод. Так само і в дерев. Усе, що живе, міняється і минає. І що з того? Та нічого. Вічне повторення, яке теж викликає в душі спокій. Либонь, цього не забере у нас навіть Вежа, якщо, звісно, нас у ній не зачинять. Ще якийсь час наші тіла пам’ятатимуть, що за стінами осінь.

Досить мені подивитися на дерево, на хмару, сонце, і я розумію, що вилікувати клаустрофобію неможливо. Моя свідомість розширюється, навіть коли я зосереджуюсь на польоті мухи.

Усе частіше я блукаю вулицями, парками. І таке гарне оце кружляння, наче танець. Недаремно мені часто сниться, що я танцюю, не думаючи про те, чи вмію.

Порозчиняла вікна, і Білий Пташок кудись полетів. Якщо забажає, то повернеться. Добре, що я не зробила його своєю власністю. Яким би він став жалюгідним!

Нині ми з ним схожі, як ніколи: трохи вільні, здатні обходитися одне без одного. Найбільше калічить живу істоту залежність від собі подібних.

Іноді згадую того чоловіка, який показав мені у Вежі точку А. Нам часто доводиться чути про диверсії, вибухи, про загублених у лабіринтах. Це жахає, але я настільки самотня, що кожен крок убік — це крок від самотності, вивищення душі, хай навіть ціною смертельної небезпеки. На одиноку душу завжди знаходиться ловець. Боже, як мені уникнути ловців, як мені уникнути спокуси? Як знайти вірний шлях у цих лабіринтах, що існують повсюди: у душі, в щоденності, у Вежі? Чим старшим стаєш, тим важче пізнати себе і тим легше впійматися у сіть, бо коротшає життєвий шлях і нічого не зроблено.

Уже давно мене ніхто не помічав і не вирізняв серед інших. Якщо знову хтось підійде і запропонує побачити точку А, В чи С, я не зможу відмовити. Сліпий може або йти за поводирем, або сидіти нерухомо, простягнувши руку за милостинею. Але сам не знатиме шляху.

Я здатний літати над недобудованою Вежею, і не сумніваюсь, що і над збудованою також. Якщо вона постане, то тільки для втіхи марнославних, тобто це не буде Вежа духу. Тут і там височать окремі обеліски, якщо Господь не дав їм з’єднатись, то хто зможе?

Навіщо Він терпить це блюзнірство? Зруйнував же колись Вавилонський зикурат, наділивши людей різними язиками. А нині ті ж самі люди будують знову його подобу, не знаючи призначення: чи це лише намагання відвернути людство від проблем, чи маяк для інопланетян, чи монумент, чи вмістилище для гігантського комп’ютера?

Профанація ідеї починається там, де кінчається її таємниця. Отоді Вежа стане мені байдужа, як і її будівники. Тоді я матиму до них більше милосердя, рятуючи їх у снах. Я й далі виконуватиму свою роботу: рятуватиму від пожежі, повені, відвертатиму занесений ніж, відмиватиму занечищене сумління.

Спостерігаючи ті сни, де фігурувала Вежа, я зауважив, що навіть там свідомість заблокована. Вежа користується величезним пієтетом. Коли вона розсипається на порох, то життя втрачає сенс.

Не буду вдаватись до психоаналізу, бо кожна Вежа уві сні чи поза ним — фалічний символ, який пригнічує як чоловіків, так і жінок. Раб-будівник не може бути маленькою дитиною або старим дідом: та і той однаково безсилі. Втім, я збирався писати про зовсім інші речі: про відвідання Острова. Це місце, куди сходяться лінії наших телепатичних зв’язків, а при потребі — суд і чистилище. Десь раз у рік ми збираємось у вирій, щоб очистити своє біле пір’я і зміцнити дух. Там — добре, але Брама кожного разу викликає трепет. Потрібно зайти у неї, перед тим відповівши на кілька питань.

Цього року я, маючи тягар на душі (зрештою, кожен з нас ніс якийсь тягар, сподіваючись скинути його перед брамою), схилив голову перед бездоганним світлом, яке струменіло з Острова. Ще не знав, як буду відповідати на ці питання, боявся сказати щось недоладне, щоб не осоромитись.

П и т а н н я. Чи втомлений ти, Брате?

В і д п о в і д ь. Так.

П. Чи одержимий ти, Брате?

В. Так.

П. У чому твоя одержимість, Брате?

В. Я одержимий людським.

П. Чи прагнеш ти позбутися одержимості?

В. Як мандрівник прагне вийти з печери, у якій заблукав, так я прагну цього.

П. Чи знаєш, що мандрівник цілком у Божій Волі?

В. Так.

П. Чи цього досить, щоб позбутися одержимості?

В. Ні, бо моя одержимість може бути виявом Волі Божої.

П. Чи сподіваєшся знайти тут вихід?

В. Не смію сподіватись.

П. Чи ти прийшов сюди, щоб відшукати спокій?

В. Не спокій, а Ясність.

П. Чи добре ти служив людям? Чи не лінувався?

В. Кожної ночі я йшов туди, де мене кликали, доки тіло моє не потемніло від темряви і сліз.

П. Що ти бажаєш чути від мене?

В. Ясного слова, у якому є сила.

П. Що ти бажаєш?

В. Сили крил і чистоти пір’я.

П. Слово моє таке: залиш сумніви перед Брамою, хай їх змиє дощ або вивітрить сонце, і слухай, що мовлять наші Брати. Іди через Браму, нехай її світло дасть тобі силу і білизну пір’я.

Острів — це щастя, спокій, рівновага. Я не спроможний його описати, бо тут усе світло. Світло блакитне, рожеве, золотисте, бузкове. Кожен з нас тут самотній, але ця самотність зовсім не схожа на земну самотність. Таке відчуття, що у тебе виростає тисяча крил, але ти не літаєш, бо весь час перебуваєш у польоті: крила твої розгорнуті, й у будь-яку мить найхимерніша візія постає перед твоїми очима.