Мене покидають останні сили, і скоро грудкою льоду я впаду туди, звідки повернувся, у гірке життя людей, охоронцем їхніх снів. Якщо я не можу зруйнувати Вежу, то чому Він цього не зробить? Чому не пошле промінь Свого світла, Своєї Благодаті?

— Мій маленький Пташку, був би ти ще трохи і пропав! Лежи-лежи, відпочивай…

Мені важко розплющити очі. Відчуваю дотик важкої, зашкарублої руки, тепло, що йде від неї, засинаю…

Уві сні чую старечий шепіт:

— Можеш лишитись у мене, Пташку, можеш вертатись. Люди самі впораються зі своєю Вежею.

Уві сні я чую й інші голоси:

— Господи, дай пережити мені цю ніч, цю чорну ніч!

— Господи, не дай пропасти!

— Господи, дякую Тобі, що Ти є і що завдяки Тобі я існую! Спокій, блаженство, тепло. Я нарешті втрапив у свій сон.

Чим світліші дні, тим глибші лабіринти всередині Вежі і всередині нас. У цьому важко дотямити сенсу. Я ще пам’ятаю високу траву, що росла на пустирі. Зараз там гори глини, ями, калюжі, переплетіння труб, іржаві кістки бетонних перекриттів, і все це тягнеться, простягається, відганяючи від себе ліс. Кожному з нас випала честь бачити, як перед його домом будують Вежу. Нас багато, а вона одна. Незважаючи на нічні постріли, я чую себе в безпеці. Тривога змінилася спокоєм, відколи у мене оселився Білий Пташок. Як і раніше, я роблю все те, чого від мене вимагають, сяк-так підтримую вогник життя у байдужому тілі, цій осоружній шкаралупі мого жування. Але поза тим є щось невловне, подих зміни, подих запізнілої весни. Важко повірити, що цей чорно-білий фільм зміниться на кольоровий. Мені хотілося б прикрасити своє житло яскравою картиною. Я б дивилась на неї і, можливо, увійшла б до саду чи до палацу, перейшла б через річку. Але в мене немає грошей на картину, нема хисту, щоб самій намалювати. Зате на Пташка можна дивитись скільки завгодно. Моя знайома побачила його і спитала, чому він не у клітці. Якась божевільна, ніби не бачила, які ті птахи у клітках нещасні й неприродні! Спитала таку дурницю, замість поцікавитися, чому цей Пташок у мене, звідки він узявся. Я б відповіла їй: не знаю.

Певно, у нього є якісь підстави оселитись тут. З мого вікна, як визнають усі мої знайомі, чудовий вигляд на Вежу. Шкода, що я не житиму тут довго. Наш будинок знесуть, бо він заважає будові. Коли ми питаємо, що тоді буде з нами, на нас якось дивно позирають, мовляв, хіба це суттєво, коли йдеться про Вежу. Це я так собі міркую, певно, нас не залишать напризволяще. Може, поселять у Вежі? Але ж там немає вікон, Пташку. Бачиш, я вірю, що ти не зникнеш з мого життя…

А ще кажуть, що Вежа матиме верхівку з чистого золота і сяятиме на весь світ.

У хворих є велика потреба у сонячному промінні. Невже я теж хворий? Це, звичайно, хвороба духу, а не тіла. Може, це синдром клітки, у яку садовлять птахів? Аналізуючи власну хворобу, проникаючи вглиб свідомості, я відчуваю чорну тінь, яка постійно мене супроводжує. Якщо це Твоє випробування, Боже, то я, мабуть, знайду вихід. Я вже знайшов: крилата думка, яка прониже геометричні форми Всесвіту і сягне того щедрого місця, яке у всіх живих істот зветься раєм. Тому Сонце-Pa так притягує мене до себе, аж до неспроможності поворухнутись. Однак я не відчуваю припливу енергії. Вежа темною тінню приростає до моєї свідомості. Отже, треба її знищити. Сам я не зможу. Чи не це і є крилата думка: Вежу треба знищити?

Бо вона об’єднує і веде до Абсолюту, золотої верхівки, жалюгідної імітації Сонця. Усе, що створене людиною, треба знищити. Право творіння належить Богові.

Ця думка дуже незвична для мене. А що вже казати про жінку, в якої я живу? Жінки не руйнують. Вони опікуються чи творивом Господа, чи творивом Диявола, а то й власним — дітьми.

Ще не так давно я робив свою маленьку справу, тішився з неї, а тепер відчуваю сором від того, чого не можу пізнати. Є різні Білі Пташки, але жоден з них не був досконалим. Коли я благав у Нього допомоги, то не знав, що вільний вибір — це найгірше з усіх випробувань. Крилата думка існувала завжди і, отримавши поштовх, зачала світ і життя у ньому.

Мої спроби вигнати людей під зоряне небо схожі на спроби випустити звірів з неволі на вірну загибель. Тепер я розумію, що творив зло, і зараз спокутую його. Але й добро мушу теж відпокутувати.

Чи можна допомогти людям, які зичать собі лише добра?

Весни не було: відразу почалося літо. Розтанув сніг, і миттєво відцвіли дерева. Не тільки я чулася дивно, коли прийшла на роботу. Незважаючи на протяги й холод, ми сп’яніли від радості. Літо! Певно, мій Білий Пташок захоче розправити крильця й політати.

Передаючи цеглину одному чоловікові, я ненароком торкнулась його руки, і він затримав цей дотик, віддавши мені своє тепло. Це виглядало зворушливо й сумно, бо у напівтемряві він не бачив мого передчасно постарілого лиця. Втім, ми не зустрінемось більше. Тут ніколи не зустрічаються вдруге. Ми вже звикли до цього.

Я відійшла, але попереду був ще цілий день роботи. І трапилось так, що той чоловік знову підійшов до мене і сказав: «Хочете, покажу вам щось цікаве?» І повів мене у бічну галерею так швидко, що я не встигла злякатись.

— Закиньте голову назад і дивіться он туди, в цей куток.

Я так і зробила, аж заболіла шия.

— Не так, — сказав він і, взявши мою голову обома долонями, повернув.

Я довго не могла нічого побачити. Потім виникла блискуча цяточка. Вона поволі збільшилась до світляного кружечка. У ньому з’явився отвір.

— Розповідайте, що бачите!

— Бачу отвір, наче вікно.

— А що в ньому?

— Почекайте, дуже погано видно.

— Зосередьтесь, будь ласка.

— Бачу якийсь пейзаж. Це ніби гори з терасами, оранжево-коричневі. Угорі щось червоне, ніби розпечений метал…

— І все?

— Так.

— Тоді досить.

Я опустила голову. Пекли очі.

— Що це було?

— Точка А. Ви ще побачите інші точки: теперішнього і майбутнього.

— Як?

— Побачите.

— Ми з вами більше не зустрінемось.

— Зустрінемось.

— Навіщо ви мені це показали?

— Щоб ви про це думали.

— Чому?

— Можливо, наступного разу ви побачити щось цікавіше.

— А чому ви обрали мене?

— Бо ви — самотні. Є й інші причини.

— Я не зовсім сама. У мене є Білий Пташок.

— Справді? — засміявся чоловік. — Ходімо, бо нашу відсутність можуть помітити.

Отаким був мій перший день літа. Увечері я вийняла із шухляди старі фотокартки, де, крім себе, нікого не впізнавала. У мене виникла спокуса зосередитись на якійсь із них так, як на точці А. Однак я подумала, що це дуже небезпечно.

Моя недуга не відступає. Схоже на те, що вона невиліковна. Я примушую себе жити з нею, піддатись їй. Люди вміють це робити краще. Варто у них повчитися. Що ти сильніший, то більший тиск мусиш витерпіти. Моя господиня не здатна кинути виклик і піти у вогонь, хіба що її притисне і не буде жодного виходу. Тому я вирішив теж чекати безвихідної ситуації, розмірковуючи то над тим, то нам сим, не матеріалізуючи думок, бо то найпідліша річ. Приклад: ота потвора, що затуляє мені сонце. Я не завше її ненавиджу. Іноді вона нагадує мені котел, де кристалізується філософський камінь (не у його звичному розумінні).

Небезпеки пропорційні величині духу. Я зовсім не зневажаю людські нещастя. Жорстка організація будівництва, що позбавляє людей імен, віку, долі, мене трохи смішить, хоч бути людиною незмірно тяжче, ніж Білим Пташком. Мені загрожує напад з боку того, хто, бажаючи зла, творить добро. І знаючи, що у нас нерівні сили, я не стану відчайдушно знищувати себе у двобої. Я засвідчу перед ним власне безсилля і вестиму потаємне життя. Навіть якщо він знатиме мої наміри, все одно нічого не зможе вдіяти. Лежачого не б’ють.