Але хитрий філософ: і бачить він, що багато заполював качок голова і член президії, та, щоб не бентежити його, філософ змовкає.

Летять дороги. Одкривається вигін: по зеленій травиці пасуться корови в болітці. Здаля червоніють дахи. При дорозі низочка злиденних землянок.

– Оце тут живуть переселенці? – запитує Ман. Він повернувся до нас, очі широко розплющені, в очах – жах.

– Це чистопільські чабани. Вони орендують вигін, – одповідав голова, мисливець і рибалка.

Ман, заспокоєний, відвернувся. Він ще не знає, що в таких самих землянках живе ще багато переселенців, і то не тільки літом, як чабани, а через увесь рік і через люту зиму.

Вирисовується перший дім. На нім залізний червоний дах. Кізякові стіни немазані. Вікон, рам і дверей нема. Бебехи лежать на землі, на плузі. Ні огорожі, ні городу, ні деревця. Коло дому вовтузяться діти. Але Ман не бачить. Всю його увагу забрав другий об'єкт. Уздовж дороги плентається неоковирна, тупорила, скуйовджена істота. Ось вона спинилася і закопала писок у землю. Після цього вона двічі незадоволено хрокнула.

І враз цілий рій думок, легенд із історії єврейського народу напливає в «Опель», аж стає тісно. Вікові заборони і вікові забобони стають стіною перед автомобілем. Погане м'ясо!

– Перша єврейська свиня! – каже Ман. «Перша єврейська свиня!»

• • •

Перша єврейська свиня флегматично подивилася на «Опель» і подалася далі. Ми ж, навпаки, вилізли з «Опеля» і зосталися на місці. Навколо нас зібралося кілька душ євреїв, таких, що їх можна бачити по містечках Західної України, – у стоптаних черевиках, що колись були жовті і що колись були чорні, а тепер стали сірі, без галстуків, але з кнопкою там, де пристібується комірець, скуйовджені, неголені й зім'яті.

Це переселенці двадцять сьомого року. Як з-під ринви посипалися скарги, прохання – вони балакали швидко і скромно, як нелюби-діти з сердитим батьком, – і всі хитали головами.

Що ж, у них усе гаразд. Озимі вимерзли чисто, а вони самі не вимерзли, хоч топити було нічим, бо не заготували кирпичів. Городи оце садовлять, але городини немає, бо всю, яка й була, давно поїли. Хліба теж немає. Школи поки що теж немає. Бань поки що теж немає. Медпункту поки що не влаштовано.

Ми зайшли в дім. У високій немазаній хаті стоїть шафа, переділяючи її на дві половини. Десь стоїть самовар, на самоварі чиїсь штани. Нема де ступити ногою – вовтузяться діти на купах одежі, мотуззя, подушок, горшків.

У цій хаті живе три сім'ї. Дух тяжкий.

– Як живете?

– Нічого живемо, тільки хліба немає, не вродило й сей рік. Зимою дуже було холодно, а топити нічим.

Коло однієї хати набилося людей уже на невеличкий мітинг. Люди все такі ж самі. Тут же і наш брат – хохол Стеценко. Той дивиться певно і трохи гримає на інших. Його молодиця й зовсім кричить: «Криницю треба загородити. Ховрахів треба ловити – ось моя дівчина із десятеро вчора спіймала. Як ми самі будемо їх бити, з того діла не буде. Треба, щоб усі били. І щоб їм усе так дали, як євреям, – то вони показали б, як треба хазяйнувати».

– Що їм дали, Стеценкам?

– Та дали: хату збудували під залізом, дали хід.

Стеценки зовсім забрали собі слово і ораторствують на всю губу. Євреї принишкли і стоять мовчки, як винуваті діти. Тільки подекуди хтось укине слово чи два, та враз замовкають, коли Стеценчиха повернеться в той бік. Стоять, як винуваті діти.

«Опель» затуркотів, і ми одпливли. Другий теж рушив був, але раптом став.

Що таке?

Нічого, все гаразд. Енко зчувся, що має щось запитати. Той «Опель» розтав у голубій далині край дороги. Ми впливли в другий присілок.

• • •

Та сама низка немазаних домів із кізяковими стінами. Та от дім зовсім інакший. Дах солом'яний, але даху того тільки половина. На другій половині соломи немає. її зірвало ураганом.

Голова КНС, мисливець і рибалка, дивиться на присілок із байдужою зневагою.

Аж го! Коло однієї хати стоїть драбина і стіл; кілька бабів мажуть стіну.

– Хто це маже? – запитую я. – Євреї чи хохли?

– Наймають, – одповідає мисливець і рибалка. – Де вже їм!

І справді, одягнені ті баби, як селянки. Підходимо ближче: єврейки, їх аж троє: машинерії і пристрою вистало б на три доми, але вони самі мажуть хату.

У цім присілкові є школа. В хаті одного з євреїв стоїть дві лави уздовж усієї хатини, на стінах два лозунги, два портрети, кілька плетених штучок із синього паперу (результати «ручної праці» школярів) і стінгазета.

Стінгазета двома мовами: єврейською і... як би ви думали? Скільки не думайте, не відгадаєте зроду: єврейською і... українською мовою.

Це і школа, і червоний куток, і парламент. Ураз натовплюється повно народу. Говорять усі відразу, діти й дорослі, і дорослі не спиняють дітей. Спочатку пояснює все діло хлопчик літ дванадцяти. Він балакає певно і чітко. Старші слухають, пробуючи подекуди закинути слівце.

Але розмова перейшла зі шкільних справ на дорослі. Хлопчик стерся. То один, то другий із старших пробує взяти собі слово. Нарешті знаходиться промовець.

Це дівчина літ п'ятнадцяти чи шістнадцяти, комсомолка. Вона каже, як тяжко жити, як тяжко дітям учитися, як тяжко жінкам родити, як тяжко без хліба, без лікаря, без книги, як тяжко робити, як тяжко жити.

Всі мовчать, усі, як діти, слухають це дівча. Старі, ухвалюючи, кивають головами. Коли вона каже про жіночі хвороби, жінки зітхають, але ні одна стара і літня не насмілюється перебити ораторку. Видко, що чорнява дівчина стала на ці п'ятнадцять хвилин вождем цього дитячого народу, що, коли треба було б іти війною в цій хвилині, вона повела б за собою всю цю перісту юрбу малих, дорослих і старих дітей.

Із стайні, що коло хати, де стоїть один кінь і одне двоспальне ліжко, вилазить хлопець із ніжним, як у дівчини, голосом і заблуканими очима. Він сміливо встрявав в розмову: у нього є своя ідея – покататися на автомобілі. Він просить уголос кожного з делегатів, потім шофера. Його пробують спинити, але він править своє. Комсомолка розповідає, як довелося матері родити; він запевняв усіх, що, йому дуже, дуже хочеться проїхатися автомобілем.

Цілу годину ці двоє керували зборами, де дорослих було більше, як дітей. Коло дверей спинився старезний дід, що колись за свого одинака сина подав супліку особисто цареві Ніколаю II. Він став тоді був на коліна і тримав над головою «прошеніє». Ніколай спинився – і супліку взято з рук старого.

Цей самий одважний старий, одначе, мовчав і слухав, що казала комсомолка, а в належних місцях кивав жовтою головою.

Цілу годину оті двоє дітей керували зборами.

Не думаю, щоб існували на світі нації, де б діти могли керувати вічем дорослих людей. Навпаки, звичаєм що старіші люди, то більше їх ціниться. Ходить поговір, що в Парижі навіть проститутки тим дорожчі, чим старші, і що зовсім стара проститутка становить, так би мовити, цінність у загальнопаризькому масштабі. Правда, згадалася мені така порода птахів, що про неї говориться в Брема*. Живуть ці птахи в нетрях бразильських лісів, а також у льяносах* і пампасах. У цих птахів дорослі екземпляри дуже скоро втрачають працездатність і займаються тільки тим, що пурхають межи ліан і цвірінькають на всякі голоси. Молоді ж пташенята цієї породи добувають корм і годують своїх батьків. На колір ці птиці зелені з фіолетовим хвостом.

Але то птиці, а це були живі робучі люди, що працювали, добуваючи в поті лиця свого хліб, і то не символічний, а справжнісінький хліб. Та, щоб признатися щиро, і птиць тих я сам вигадав. Немає і птиць таких, а паче людей.

Я почуваю, що ті ідеалісти, хто вважають літературу за підручник хорошого тону і морального поступування, присікаються до мене з запитанням, як я сам, філософ під кепом, задивляюся на описуваний мною факт. «Чи це добре, чи це зле?» – запитують ці люди з властивою їм оригінальністю мислення.