— А де я?
Тоді батько приклав порожній чобіт каменюкою, щоб він не поплив, і подався шукати хлопчика.
КОРОП ЦИПРІНУС
Обидва водяники так довго грались у піжмурки в підводному лісі, що малий став червоний, як варений рак, і ледве дихав. Тоді батько сказав:
— Годі, бо перевтомишся, і мама нас лаятиме, як припливемо додому.
Та Водяничок благав батька:
— Ну, ще одненький разочок!
— Добре! Ще один раз, щоб ти призвичаївся, — сказав Водяник і додав: — Але більше щоб не просився! Оце раз — і все на сьогодні!
Цього разу Водяничок вирішив сховатися краще. Він спустився аж до коріння водоростей і зненацька з жахом помітив, що потрапив у пастку! В’юнкі, мов змії, рослини не пускали його!
Малий спробував виплутатись, борсаючись з усієї сили, та дарма. Він тільки дужче заплутувався в цупкому зеленому клубку. І тоді Водяничок по-справжньому перелякався. Тремтячим голосом став він кликати на допомогу.
— Ну ж бо, виборсуйся! — гукнув йому здаля батько. — Я й не подумаю тобі допомагати! Не мав би чого робити! Сам собі допомагай. Бо так і покину тебе там стриміти.
Та батько, звісно, жартував. Нізащо в світі не покинув би він Водяничка напризволяще. Він просто думав: «Хай трохи поборсається, шибеник, це йому не завадить! Другим разом не буде такий прудкий!»
Побачивши, нарешті, що хлопчик справді сам не виплутається, Водяник, недовго думаючи, схопив його за комір і — раз! — висмикнув з пастки.
Водяничок так виморився, що спочатку престо мусив сісти. Ой леле, як він утомився! Хлопчик важко дихав, обхопивши голову руками. Китичка червоного ковпачка впала йому на обличчя.
Водяник якийсь час мовчки дивився на нього. Потім докірливо сказав:
— Це тобі за твою впертість! Я також винен, не треба було потурати! Як же я тепер доправлю тебе додому? Ти ж не можеш ні Стояти, ні пливти!
— Ох, постривайте… — ледве вимовив Водяничок. — Я трішки перепочину, і знов усе буде гаразд…
Але батько не дуже в це вірив. І хтозна, як би вони добралися додому, коли б, на щастя, не нагодився короп Ципрінус!
Не чувши ніякого лиха, короп Ципрінус плив собі ставком. Був він уже старенький, його боки й спина взялися мохом, і він любив, плаваючи, стиха булькотіти у воді. І коли він булькотів, з його круглого рота щоразу вискакувала срібна повітряна бульбашка й линула догори. Ципрінус проводжав її поглядом. І Водяника він помітив аж тоді, коли мало не тицьнувся носом йому в плече.
— Ого! — здивовано вигукнув Ципрінус і поворушив пальцями. — Що це з вами скоїлося? Здається мені, хтось тут не здужає підвестися…
— А, це ти, коропе Ципрінусе, — промовив Водяник і, показуючи пальцем на сина, стурбовано пояснив: — Не здужає добратись додому — так ухоркався! Не збагну, що мені з ним робити!
Короп Ципрінус задумливо булькнув собі під ніс — буль-буль! — і попросив Водяника розказати йому все докладніше.
— Гм! — булькнув він, уважно все вислухавши, — Виходить, я нагодився вчасно, буль-буль! Я візьму малого на спину і віднесу його додому. Згода? Буль-буль!
— Справді? — полегшено вигукнув Водяник. — Це було б чудово!
— Слухай! — трохи ображено мовив Ципрінус. — Адже ти мене знаєш! Коли я сказав: віднесу хлопця додому, то віднесу! Якщо ти, звісно, не проти…
— Та ні, ні! Звичайно, ні! — підхопив Водяник. — Це для мене буде радість.
— От і добре! — перебив Ципрінус, — Ми повинні один одному допомагати, де тільки можемо: нема що й казати! Дивись краще, щоб малий добре вмостився.
І ось Водяничок виліз на Ципрінуса, батько показав малому, як треба триматись, і син, зручно вмостившись на короповій спині, верхи поїхав додому.
— Подобається тобі? — запитав трохи згодом Ципрінус.
— Ой, дуже! — захоплено вигукнув Водяничок. — Покатаєш мене ще коли-небудь!
— Звичайно, покатаю, — сказав короп.
БАГАТООКИЙ ЗВІР
Млиновий ставок не дуже-то й великий. Але якщо ти всього-навсього малий Водяничок, то на тебе тут чекає чимало пригод. Надто ж коли ти цікавий і всюди стромляєш свого носа — у кожний куточок, під кожний камінчик, у кожну нору — одне слово, всюди.
Матері не дуже подобалось, що батько дозволяв Водяничкові блукати в ставку без нагляду. Але Водяник сказав:
— Адже ж він хлопець! А хлопцеві треба змалку звикати до того, щоб його не водили скрізь за ручку. Та мені ж треба і ще щось робити, не тільки з хлопцем водитися.
А Водяничкові тільки того було й треба. Він залюбки мандрував по ставку сам. Цілісінький день, з ранку до вечора, він був у дорозі. Незабаром він уже знав на ім’я всіх риб, равликів і черепашок. Зустрівши коропа Ципрінуса, малий завжди міг прокататися в нього на спині. З пліточками Водяничок грався у квача, жаб смикав за довгі ноги. Іноді, спіймавши кілька тритонів, він кидав їх у свій червоний ковпачок і дивився, як кумедно вони там борюкаються.
Щодня він обстежував новий куточок ставка в пошуках нових знайомих. Отак він підплив одного разу до печери, де мешкав багатоокий звір.
Печера була темна й похмура. Спершу Водяничок подумав, що багатоокий звір — це величезний блідий черв’як. Але потім побачив у нього на спині плавці й зрозумів, що то рибина. Довга рибина, у якої по боках рядочками йшли круглі очі.
— Чого ти так дивишся на мене? — спитала багатоока рибина у Водяничка. — Чи не знаєш, що я Мінога — рибина-дев’ятиочка? Я тобі подобаюсь?
«Ти гидка! Я тебе боюся!» — хотів був гукнути Водяничок, але натомість сказав:
— То тебе звати Мінога?
— Я знаю, ти мені заздриш! — сказала Мінога, — Признайся!
— Заздрю тобі? — страшенно здивувався Водяничок. — Чого це раптом?
— Ти заздриш, бо в мене багато очей, а в тебе тільки двоє, як я бачу! — Мінога підлізла до хлопчика. — Тільки двоє очей! Як мало!
— З мене досить двох, — сказав Водяничок. — Більше мені й не треба!
— Коли б же так і було! — мовила Мінога. — Та що це? Ти вже пливеш собі? Чому так швидко? Залишайся!
— Ні, я поспішаю, — квапливо сказав Водяничок і попрощався. Аби тільки мерщій з цієї печери! Досить з нього тих дев’ятиоких поглядів. Мерщій додому!
— Я б залюбки віддала тобі зо двоє моїх очей! — єхидно крикнула йому навздогін Мінога. — Тим паче, що, крім двох справжніх, решта незрячі. Навіщо вони мені? Я можу їх подарувати! Чуєш? По-да-ру-ва-ти!
Водяничок нічого не відповів, він плив, затуливши руками вуха. Мерщій додому! Забути цю багатооку рибину! Але вона ніяк не йшла йому з думки, і від цього ставало моторошно…
Тієї ночі наснилося, що багатоока Мінога припливла до нього в спальню. Водяничок зі страху не міг ні крикнути, ні поворухнутися. Він просто закам’янів, став непорушний, як бильце ліжка, і багатоока рибина могла зробити з ним усе, що заманеться.
Він почув, як вона прошепотіла: «Ось тобі кілька сліпих очей, мені вони не потрібні! Сюди одне, і сюди, й сюди…»
І він відчув, як страшна рибина стала чіпляти йому свої сліпі очі: одне — на лоба, двоє — на щоки, одне — на підборіддя.
«А куди ще? A-а, ще на ніс, голубе! Та-ак, поглянь на себе в дзеркало! Ну й гарний же ти! Майже як справжня Мінога!»
— Ні! — закричав Водяничок. — Забери ці очі! Забери з мого обличчя очі, чуєш, ти! Я знову можу рухатись, я можу…
— Синочку, що це з тобою? — злякано спитав батько, схилившись над ліжечком сина. — Ти так кричиш, наче тебе ріжуть! Щось страшне приснилося?
— Ой, страшнюче! — простогнав Водяничок. — Жахливе! Нібито я маю стати Міногою!
— Міногою? — здивувався батько.
Він попросив Водяничка, щоб той розказав йому про все докладно. А тоді погладив малого по голові.
— Знаєш що? — запропонував він. — Мені здається, йди-но ти досипати ночі до мене в ліжко. А мамі ми про цю багатооку рибину нічого не будемо розповідати і про твій страшний сон теж. Бо мама знову скаже: мовляв, ти ще замалий плавати в ставку без дорослих.
