— Тут доклали рук спритні хлопці. Залізти у вітрину й не лишити щонайменшого сліду — таке під силу тільки неабияким майстрам своєї справи!
І ось золотий годинник знову лежав на своєму місці, ніби нічого й не сталося. Нехай музейні доглядачі завтра вранці сушать собі голови, як він там опинився, Привиденяті було про це байдуже, воно мало свій клопіт. Усю цю історію воно розповіло Угу Шугу і спитало його:
— Чи не можете ви мені пояснити, чому генералів будильник не збудив мене?
У пана Угу заблищали очі, здавалось, він напружено думає над запитанням Привиденяти. Мудрий Угу, звичайно, знав, що кожному привидові на землі приділено якийсь один годинник і що саме від того годинника залежить, коли привид має прокидатись, а коли лягати спати.
«Ваш годинник, любий друже, — міг би він сказати, — це той, що на Ойленберзькій міській ратуші, і ви мали б уже це знати. Тільки він і визначає вам час. Навіть якби ви не почули його ударів, ви мусите коритися йому. І нічого ви тут не зробите, не допоможе вам ніякий генералів будильник. А коли вже вам так треба хоч раз прокинутись у незвичну годину, для цього довелось би переставити стрілки годинника на ратуші — вперед або назад. Але я не радив би вам цього робити. Краще не втручатися не в свої справи».
Все це Угу Шугу міг би сказати Привиденяті, якби схотів. Але він вважав, що розумніше буде не розкривати цієї таємниці. Хтозна, чи не зробило б Привиденя саме так — заходилось би крутити стрілки годинника на ратуші, і невідомо, чим би все скінчилося.
Ні, краще-таки він про це нічого не казатиме Привиденяті. І він відповів малому так:
— От що, любий друже, бувши вами, я змирився б з тим. що є на світі речі, яких не змінити. Мабуть, нічні привиди не можуть гуляти за дня. З цим ви повинні згодитися і задовольнитися своєю долею.
ДИВО, ТА Й ГОДІ!
Привиденя дуже засумувало і в наступні ночі часто бувало похнюплене. Після всього пережитого воно більше не вірило, що йому коли-небудь пощастить побачити світ удень. Але ж бо відомо, що бажання часом справджуються тоді, коли цього найменше сподіваєшся.
Після розмови з Угу Шугу минув рівно тиждень.
І знову годинник на ратуші вибив дванадцяту, і, як звичайно, з останнім ударом Привиденя прокинулося. Протерло зі сну очі, за звичкою випростало руки й потяглося. Потім вилізло зі скрині, зачепило головою павутиння, голосно чхнуло — «Ачхи!» — і, брязкаючи ключами, вилетіло з-за димаря.
О, диво! Як сьогодні змінилося горище! Якось незвично посвітлішало, стало ніби просторіше!
Крізь шпарини поміж черепицею лилося золоте місячне світло. Як багато його тут!
Хіба місячне світло золоте?
Місячне світло сріблясто-біле, часом аж блакитнувате… Але золоте?
«Як це не місячне сяйво, — міркувало Привиденя, — то що ж воно таке?»
Привиденя кинулося до найближчого віконця, щоб визирнути надвір, але відразу аж сахнулося назад і заплющило очі.
Надворі було так ясно, аж очі сліпило. Привиденя, мружачись, обережно виглянуло з віконця. Минув якийсь час, поки воно нарешті зовсім розплющило очі.
— Ох! — вражено вигукнуло Привиденя. — Який же ясний сьогодні світ! І який барвистий!
Досі Привиденя вважало, що дерева чорні, а дахи сірі. А тепер побачило, що ні, що дерева зелені, а дахи червоні.
Усе мало свою барву!
Двері й віконні рами були коричневі, гардини на вікнах — строкаті. Подвір’я замку вкрите жовтим гравієм, на мурах зеленіли кущики блискучої, соковитої трави, на башті майорів прапор з червоними й золотистими смугами, а над усім цим — осяйна блакить літнього неба, й на ньому — кілька білих хмаринок, маленьких, загублених, як рибальські човни в безмежному морі.
— Як же гарно! Як гарно! — не могло надивуватися Привиденя.
Аж через якийсь час воно збагнуло, що сталося.
— Невже-таки я прокинувся вдень?
Привиденя протерло очі, чмихнуло носом — ні, ні, то був не сон!
— Це день, це ясний день! — вигукнуло воно з великої радості.
Як і чому саме сьогодні його бажання справдилося, Привиденя не знало.
Може, сталося диво?
Хто це знає…
Але Привиденяті було про те байдуже.
«Головне, — думало воно, — що я нарешті роздивлюся на світ удень. Гайда! Не можна ні хвилини гаяти. Треба гарненько розглянутися в замку».
ЗАТІНОК І СОНЦЕ
Згораючи з цікавості, Привиденя мерщій збігло драбиною з горища. Опинившись на головних сходах, воно перелетіло з четвертого поверху на третій, з третього на другий, а з другого на перший. А тоді майнуло у вестибюль, що виходив на замкове подвір’я.
Як на те, саме цього ранку пан учитель Тальмайєр привів свій четвертий клас у замковий музей і саме тієї миті йшов з учнями через вестибюль до зали.
Побачивши Привиденя, дівчатка заверещали з подиву, а хлопці загукали:
— Пане Тальмайєр, привид! Привид, пане Тальмайєр!
У вестибюлі знявся неймовірний галас, і Привиденя, не звичне до крику дітей, так перелякалось, що кинулося навтьоки. Воно шаснуло в двері і опинилось на замковому подвір’ї.
Діти зрозуміли, що Привиденя їх злякалося.
— Мерщій, мерщій! — загукало кілька хлопчаків. — За ним, спіймаємо його!
— Авжеж, авжеж! — закричали всі. — Спіймаємо, спіймаємо! Та швидше, бо втече!
І не встиг пан учитель Тальмайєр якось зупинити дітей, як вони, всі тридцять сім, кинулися ловити малого привида. Галасуючи, мов воїни-індіанці, промчали вони через вестибюль і збилися біля дверей.
— Ви його бачите? Ви бачите його? — гукали до передніх ті, хто був позаду; а передні кричали:
— Он він побіг!
Привиденя постояло, доки змогло, в затінку під муром, — як і всі нічні істоти, воно боялося яскравого сонячного світла. А взагалі його бавило, що діти за ним погналися.
«Кричіть собі! — думало Привиденя. — Коли ви гадаєте, що я боюся вас, то помиляєтесь», Один раз воно підпустило дітвору до себе на кілька кроків. Але тільки-но передні хлопчаки намірились його схопити, воно зненацька відскочило вбік — і переслідувачі заорали носом землю.
«От добре, от добре! — раділо Привиденя. — Зробимо так і вдруге!»
І вдруге хлопчаки попáдали на землю. За третім разом Привиденя необачно вистрибнуло із затінку на яскраве сонячне світло.
І тоді сталося щось дивовижне!
Ледве Привиденяти торкнувся перший же сонячний промінь, його ніби добре вдарило в голову, і воно трохи не впало на землю. Зойкнувши, воно затулило руками обличчя й захиталося. Тієї ж миті діти загукали:
— Ой, дивіться! Що це з привидом? Спершу він був білий і враз почорнів, став чорний, як сажотрус!
Привиденя чуло крики дітей, але нічого не розуміло. Воно відчувало: з ним щось сталося, але не могло збагнути, що саме. Та й звідки воно мало знати, що привиди чорніють від першого ж сонячного променя?
«Треба тікати! — майнула в голові єдина ясна думка. — Тікати треба! Якомога далі звідси!»
Та куди ж?
Назад на горище не можна: діти заступили йому дорогу…
А отой колодязь посеред замкового подвір’я! Що, як скочити в колодязь? Там буде безпечно. Не страшно ні дітей, ні сонячних променів… Привиденя думало не довго, метнулося до колодязя і кинулось униз.
Діти побачили це і страшенно злякалися.
— Пане Тальмайєр! — загукали вони. — Ідіть швидше сюди! Привид упав у колодязь!
Пан Тальмайєр зроду не вірив у привиди. Він був певен, що в колодязь упала людина.
— Ой лишенько! — лементував він, заламуючи руки. — Ой, нещастя, діти! Треба негайно гукати на порятунок! Гукайте, діти, гукайте!
Пан Тальмайєр і тридцять сім дітей загукали на допомогу. Вони гукали так голосно, що до них миттю збіглись управитель замку, обидва музейні доглядачі, і кожен, хто на той час прийшов до музею, — всі розгублено допитувалися, що сталось.
— Уявіть собі, — заникувався пан Тальмайєр, — хтось упав у колодязь!
— Котрийсь із ваших учнів? — жахнувся управитель замку.
