Та все це він робив не з великого розуму, а сам не знав як. Просто перед дощем трошки нили йому кістки і ноги його, нічого не думаючи, самі несли його на стерню. Перед морозом щось наче злегка кололо його під шкурою, і ноги його, не спитавшися в голови, несли його на ріллю спати.

У нього були прекрасні довгі вуха: тими вухами він, наче в телефон, чув усякі шуми й шелести за півкілометра. Але й ці вуха не робили його розумнішим.

Коли він, спавши головою до вітру, чув шелест, то одразу прокидався, стрибав і біг щосили, сам не знаючи куди. Просто ноги самі несли його геть від шелесту.

Якби він умів думати, то не тікав би від корови чи від ящірки, яка зашелестіла біля його голови, а тікав би від людей та собак. А він думати не вмів. Усякий шелест прямо з вух його кидався йому в ноги. І він біг.

Він жив у степу вже третій рік. За ці роки дуже багато разів він тікав від шелесту. Кожен раз, як йому доводилося тікати, задні ноги його ставали чимраз дужчі й дужчі. Так нехитра мудрість його відкладалася мускулами в задніх ногах. На лобі його ніяких зморшок не було, та й не могло бути, бо він головою не думав. На голові в нього сиділи два чудесні вуха, чутливі, як телефони, та ще він головою коцав інших зайців, граючись із ними вночі.

Уся мудрість мускулами одкладалася в його задніх ногах.

Сліди його в полі були завжди заплутані — ішли вони всякими петлями, вихилясами й бубликами. Та й це робилося не з хитрощів, а само собою.

Жив він так. Уночі ходив годуватися на бурячки, на капусту або на озимину. Наївшись, він грався з іншими зайцями. Це не для гімнастики, бо він нічого не знав про гімнастику. Просто з повного черева щось смикало його за ті самі задні ноги. Він грався, стрибав, коцав інших зайців головою. Перед світом йому завжди хотілося спати і ноги самі несли його геть від того місця, де він їв і грався.

Тільки ноги несли його не по прямій лінії. Добігши туди, де можна було спати, він кидався на землю. Та спати він тут не зоставався, а знову — схопиться і побіжить далі. Ще раз кинеться на землю, ще раз схопиться і побіжить. Тільки на третій раз він уже лягав і засинав. Отак і виходило, що слід його закручувався петлями та бубликами.

Він не сам це вигадав петляти, кружляти, схоплюватись і знову лягати. Давно-давно, багато тисяч років тому, вовки та орли повиловлювали й поз'їдали тих зайців, що бігали по прямій лінії. Вовкові легше було знайти такого прямолінійного зайця по слідові, а орлові легше було його наздогнати. Ті зайці зникли.

Позоставалися тільки такі, що, самі не знаючи для чого, бігали не рівно, а петляли та кружляли і лягали спати тільки після третьої петлі. І дядьків Мусіїв заєць і його пра-пра-пра-пра-пра-пра-дід, дідів Корніїв заєць, були вже з цієї породи. Тому вони, не думаючи нічого, заплутували свій слід.

Повернувшись у колгосп, дядько Мусій зараз же забув про зайця за думками про небо, землю і зерно пшениці.

І як тільки він забув про зайця, зараз же на обличчі його знову нарисувались зморшки і до нього повернулася вся його мудрість. Він знову став тим самим розумним дядьком Мусієм, якого знали й слухали в колгоспі всі люди. Його знав і начальник політвідділу, знаменитий чоловік, маленький на зріст, що часто приїздив на машині і знав свій район отак точно, як дядько Мусій знав своє поле. Цей маленький чоловічок тепер був найкращий агроном. Але й він поважав дядька Мусія і часто ночував у його хаті. Тоді вони довго розмовляли вночі про небо, землю і пшеницю.

Отже, коли дядько Мусій забув про зайця, до нього повернулася вся його мудрість. Він сказав, де зразу треба орати на зяб, а де земля підожде днів три. Він сказав, коли, мабуть, буде дощ і що він буде попереду йти над селом Полотуха, а на поля Колотухи й Молотухи дощ буде пізніше.

Так воно й сталося. Тим то, коли завозили хліб за трудодні, до дядька Мусія приїхала ще одна зайва підвода. Це була премія за його мудрість.

Як дядько Мусій привів усе до порядку, справив жінці кожуха, собі чоботи, то в нього зосталися ще грошенята за ту зайву підводу. Він згадав про великого сірого зайця і купив собі рушницю-берданку.

Як він купив берданку, то треба було це одсвяткувати. Поприходили гості, випили, закусили й почали обдивлятися рушницю. Мацали її пальцями, клацали затвором, націлялися на макітру і поздоровляли дядька Мусія з мисливським приладдям.

Був там і сільський коваль Гордій. Сільський коваль — це людина не абияка, він усе вміє. Коваль Гордій умів робити відра, сковорідки, осі, плуги й лопати. Він умів зварювати докупи гаряче залізо, нарізати гвинти, сталити сокири. Він же був і тесля і столяр. Не було такого, чого б не вмів коваль Гордій.

Отже, погостювавши трохи і випивши трохи більше, ніж інші, не такі вмілі люди, коваль Гордій теж узявся до берданки. Всі відступилися перед майстром, і коваль Гордій довго роздивлявся берданку, не кажучи ні слова. Він розібрав її, поодкручувавши всі гвинти, і довго дивився всередину. Тоді попросив шматок крейди і провів крейдою рисочку на вершок нижче від мушки.

— От покіль! — сказав він.

Ніхто не питав у нього, що це значить. Здавна на селі є звичай одрізати трохи дула зверху. Від того рушниця не стає краща, а, навпаки, псується. Та от такі вже мисливці. Поки не думають про зайців — розумні люди. Як згадають про полювання — робляться як діти.

Отже, ніхто не спорився з ковалем Гордієм, і дядькову Мусієву берданку прикоротили рівно на один вершок.

Але дядькові Мусієві не було коли полювати, і берданка довго простояла в кутку біля дверей.

Від вогкого вітру з сінців стала вона іржава, інколи нею гралися діти, аж от одкрутився один гвинтик, той, що придержує на місці затвора.

Одкрутився гвинтик і покотився по хаті. Зосталася Мусієва берданка без гвинта й іржавіла собі далі в кутку.

Аж от одного дня, ходивши в поле, знову зігнав дядько Мусій того самого зайця. Та вдень йому не було часу про це думати. Щось не ладилося в колгоспі з посівом. По плану виходило, що на горішньому урочищі було сто двадцять гектарів під пшеницю. Уже засіяли сто сорок, а багато землі зоставалось незасіяної. Наче хтось шкодив.

Та скільки не шукали, причини знайти не могли. І люди в колгоспі всі були свої, перевірені. Коли дядько Мусій прийшов з поля, в його хаті вже позбиралися всі знатні люди колгоспу — прийшли спитати в нього поради. Вислухав усе дядько Мусій, подумав недовго і надів шапку. «Ходім у правління», — сказав він, і всі пішли за ним.

У правлінні почали були сідати на лави, щоб послухати, що скаже дядько Мусій. Та він сам не сідав, а пішов просто до плану земель, що висів на стінці.

— Шкідника шукаєте? — сказав він.— Ось він шкідник! — і показав пальцем на план земель. Так усі й ахнули.

— Хто план рисував? — спитав дядько Мусій. — Забули? — А рисував його той самий попович Онищенко, що його торік з колгоспу виключили. Онищенка вислали, а план зостався. От вам і шкідник — на стінці приліплений.

Тоді всі зрозуміли, що класовий ворог Онищенко навмисне невірно нарисував план і затаїв у ньому землю. І цей план тепер шкодив посіву.

Аж до ранку пробув дядько Мусій у правлінні. Знайшли старий правильний план і по ньому перерисували той, що на стінці.

Удосвіта повернувся дядько Мусій до хати. Спати вже не хотілося, він згадав про зайця, швиденько набив два патрони і подався в поле. І як тільки згадав про зайця, посміхнувся, розійшлися всі зморшки на обличчі і він став як дитина.

Цієї ночі хоч і накрапав осінній дощик, заєць не пішов спати в стерню. Якось так легко йому було в кістках, так приємно було дихати, що він пішов спати у бур'янці біля містка. Щось таке було в повітрі, від чого було легко дихати і не ломило кістки — це погода настроювалась на сухий вітряний день. А в такий день найкраще було спати в бур'янах, отож, задні ноги принесли зайця до містка, хоч він і сам не знав, як це вийшло.