Коли задихані коні знову пішли своєю звичайною ходою, Жак промовив до пана:

— Ну, пане, що ж ви про це думаєте?

Пан. Про що?

Жак. Про рану в коліні.

Пан. Згоден з тобою, що то одна з найтяжчих.

Жак. У вашому?

Пан. Ні, ні! У твоєму, у моєму, і в усіх колінах на світі.

Жак. Пане, пане, то ви не гаразд роздивилися: повірте, що ми завжди тільки себе жаліємо.

Пан. Що за вигадка!

Жак. Ох, коли б то я вмів так говорити, як думати вмію! Та так воно на кебі написано, щоб у голові в мене було, а слів щоб бракувало.

Тут Жак пустився в запаморочливу, та, мабуть, правдиву-таки метафізику. Він силкувався пояснити своєму панові, що слово «біль» — беззмістовне і що означати що-небудь воно починає лише тоді, коли викликає в нашій пам'яті пізнане нами відчуття. Пан запитав його, чи траплялось йому родити дитину.

— Ні, — відповів Жак.

— А як, по-твоєму, дуже боляче родити?

— Напевне!

— Шкода тобі жінок у пологах?

— Дуже.

— Виходить, ти не тільки себе жалієш?

— Жалію тих, хто заломлює руки, волосся на собі рве й кричить, бо з досвіду знаю, що такого без муки не роблять; однак властивого жіночого болю в пологах не розумію, бо не знаю його, слава Богу! Але вертаючись до страждання, обом нам відомого, історія мого коліна, що стала й вашою історією після того, як ви впали…

Пан. Ні, Жаку: історія твого кохання, що стала моєю через мої колишні жалі.

Жак. Ось перев'язали мене, трохи полегшало; хірург пішов, пішли й хазяї спати. їхня кімната від моєї відділялась тільки нещільною перетинкою, обліпленою сірим папером з барвистими малюнками. Я не спав і почув, як жінка казала своєму чоловікові:

— Облиш, мені не до смішок. Он за дверима той нещасний помирає!..

— Потім розказуватимеш.

— Ні, не буде цього. Якщо не перестанеш, — я встану. Мені це не до втіхи, коли на серці тяжко.

— О, коли ти така прохана, — тобі ж гірше буде.

— Не тому, що я прохана, а тому, що ти нелюдський буваєш часом… тому… тому…

По короткій мовчанці чоловік сказав:

— Погодься ж хоч тепер, жінко, що через своє недоречне співчуття ти завела нас у скруту, з якої, мабуть, і порятунку немає. Рік поганий, насилу на себе та на дітей настачаємо. Хліба не докупишся! Вина й не питай. Ще чи й роботу знайдеш; багач і без наймита обходиться, а бідному заробітку нема; день працюєш, а чотири без діла сидиш. Ніхто тобі боргу не платить, а позичальники тебе за горло беруть, — і от об такій порі ти приймаєш до себе якогось зайду, чужака, що житиме в нас, поки Богу завгодно та лікареві, а цей його гоїти не поспішатиме, бо ж лікарі хворобу лікують якомога довше; грошей у нього Біг дасть, а видаток наш через нього вдвоє або втроє збільшиться. Як же ти, жінко, його спекаєшся? Говори, жінко, скажи мені що путнє.

— Хіба з тобою можна говорити?

— Ти кажеш — на вдачу я лихий, гризу тебе. А хто б то добрий був, хто б не гриз тебе? Було ще трохи вина в льоху; бозна, до чого воно ще дійдеться! А лікарі за один вечір випили його більше, ніж ми й діти наші за цілий тиждень випиваємо. А лікар задурно не ходитиме, хто ж йому, по-твоєму, платитиме?

— Ото ж то й воно! Бо ти в цих злиднях тільки дітей мені робиш, неначе ще мало їх у нас.

— Та ні ж бо!

— Та так бо! Я певна, що завагітнію.

— Це ти щоразу кажеш.

— І ніколи не помиляюсь, коли мені вухо свербить після того, а воно свербить, як ніколи.

— Бреше твоє вухо.

— Не чіпай мене! Облиш моє вухо! Облиш-но, чоловіче, чи не збожеволів ти? Лихо тобі буде.

— Ні, ні, це ж я вперше після Івана Купала.

— То й зробиш так щиро, що… А через місяць гризтимеш, мене, ніби то моя провина.

— Ні, ні.

— А через дев'ять місяців ще гірше буде.

— Ні, ні.

— Так ти цього хочеш?

— Так, так.

— Не забудеш? Не казатимеш того, що раніш кожного разу казав?

— Так, так…

І отак, нікаючи й такаючи, цей чоловік, розгніваний на свою жінку за те, що вона зворушилася людяним почуттям…

Пан. Це саме і я думав.

Жак. Чоловік той був не дуже послідовний, певна річ, але він був молодий, а його жінка гарна. Адже в злиднях найщедріше діти народжуються.

Пан. Ніхто так не плодиться, як жебраки.

Жак. Зайва дитина — то ніщо для них, адже їх годує благодійність. Та й потім, це ж єдина втіха, яка нічого не коштує; тож і розважаються вони безкоштовно вночі після денних злигоднів… Проте той чоловік, зрештою, непогано міркував. Поки я це думав сам собі, коліно мені люто заболіло і я скрикнув: «Ох, коліно!..» І чоловік скрикнув: «Ох, жінко!..» І жінка скрикнула: «Ох, чоловіче!.. Але… але… Там же той!»

— Ну то що ж?

— Він, мабуть, чув нас!

— Хай собі чує.

— Завтра мені сором буде йому в очі глянути.

— Це ж чого? Хіба ти не жінка мені? А я тобі не чоловік? Нащо ж тоді жінка чоловікові й чоловік жінці?

— Ой, ой!

— Та що тобі?

— Вухо…

— Та що вухо?

— Гірше, як коли-небудь.

— Спи, воно пройде.

— Не засну. Ой, вухо, вухо!

— Вухо, вухо! Аби тільки язиком молоти.

Жак. Не скажу вам, що там між ними діялося, але жінка кілька разів підряд проказала тихо й поквапно: «Вухо, вухо», потім почала уривчасто бурмотіти по складах: «Ву…у…хо», а після цього «Ву…у…хо» вже й не знати що шепотіла, тільки ж по тиші, яка настала, я уявив собі, що біль у її вусі втишився, байдуже, яким саме чином; це було мені приємно.

Пан. А їй? Жаку, покладіть руку на серце й заприсягніться мені, що ви не в цю жінку закохались.

Жак. Присягаюсь.

Пан. Тим гірше для тебе.

Жак. Тим гірше або краще. Ви, мабуть, гадаєте, що жінки з таким вухом охочі слухати про кохання?

Пан. Я гадаю, що так на небі написано.

Жак. Я гадаю, що там далі написано, що вони недовго одного слухають і трошечки схильні послухати й другого.

Пан. То теж можливо.

І пустились вони в нескінченну суперечку про жінок, бо один казав, що вони добрі, другий — злі, і обидва мали рацію; один — дурні, другий — розумні, і обидва мали рацію; один — облудні, другий — щирі, і обидва мали рацію; один — скупі, другий — щедрі, і обидва мали рацію; один — вродливі, другий — бридкі, і обидва мали рацію; один — балакучі, другий — стримані; один — відверті, другий — затайливі; один — темні, другий — освічені; один — доброчесні, другий — розпусні; один — шалені, другий — розважливі; один — високі, другий — низькі, і обидва мали рацію.

За цією суперечкою, з якою вони могли б об'їхати навколо світу, ні на мить не вмовкаючи і не дійшовши згоди, їх захопила гроза й примусила їх звернути… Куди? — Куди? Та й набридлива ж у вас, читачу, цікавість! Де воно в біса у вас береться? Чи полегшало б вам, якби я сказав — до Сен-Жермена, до Нотр-Дам-де-Лорет або до Сен-Жак-де-Компостеля[223]? Коли ви наполягаєте, я скажу вам, що звернули вони до… атож, чому б і не так?.. до величезного замку, де на фронтисписі стояло: «Я належу всім і нікому. Ви вже в мені перед тим, як зайшли, і ще в мені після того, як вийдете». — І що ж, зайшли вони в цей замок? — Ні, або напис був хибний, або вони вже були в замку перед тим, як зайшли. — Та чи ж хоч вийшли вони з нього? — Ні, або напис був хибний, або вони ще були в замку після того, як вийшли. — Що ж вони там робили? Жак казав те, що на небі написано, а його пан — те, що йому хотілось, і обидва мали рацію. — Яке товариство знайшли вони в замку? — Мішане. — Що в ньому говорили? — Трохи правди й багато брехні. — Чи були там розумні люди? — А де ж їх немає? І також прокляті розпитувачі, що від них тікають, як від чуми. Найбільше ж уразило Жака з його паном, коли вони ходили там… — Так там ходили? — Тільки те й робили, коли не сиділи й не лежали. Найбільше вразило Жака з його паном те, що вони побачили там десятків зо два зухвальців, які захопили собі найкращі покої, де їм усе ще тісно було; наперекір звичаєвому праву й правдивому сенсові напису, вони твердили, що цей замок відписано їм у власність, і за допомогою певного числа підплачених негідників переконали в цьому багатьох інших підплачених негідників, що за дрібну монету ладні були повісити й забити першого-ліпшого, хто зважився б їм суперечити; проте, за часів Жака та його пана дехто зважувався. — Безкарно? — Це вже як випаде.