Пан. А що таке щасливий і нещасний?

Жак. Це вже легко. Щасливий той, кому щастя написано на небі; отже, кому на небі написано нещастя, той нещасний.

Пан. А хто ж то написав на небі щастя і нещастя?

Жак. А хто створив великого сувоя, де все написано? Один капітан, мого капітана приятель, охоче дав би екю, щоб про це дізнатися; а він не дав би й обола[216], та й я не більше. Бо навіщо воно? Чи я обминув би яму, де мушу звернути собі м'язи?

Пан. По-моєму, міг би.

Жак. А по-моєму, ні. Бо тоді мусив би бути хибний рядок у великому сувої, що містить істину, лише істину, і всю істину. Тоді б у великому сувої стояло: «Жак зверне собі м'язи такого-то дня» і «Жак не зверне собі м'язи». Чи це ж можливо, на вашу думку, хоч би хто там був творець великого сувою?

Пан. Про це багато можна говорити…

На цім місці вони почули ген позад себе тупотняву й крики; обернувшись, вони побачили, що до них щодуху біжить юрба людей з кілками та списами. Ви подумаєте, що то люди з корчми, їхні слуги та розбійники, про яких уже йшлося. Ви подумаєте, що вранці, через брак ключів, вони виважили двері й уявили собі, що наші подорожні дали ходу, забравши їхнє манаття. Так подумав Жак і бурмотів крізь зуби: «Будь прокляті ключі й примха або ж здоровий глузд, що примусили мене забрати їх! Будь проклята обачність» і т. ін., і т. ін. Ви подумаєте, що це невеличке військо нападе на Жака з його паном, що тут станеться криваве побоїще, посипляться вдари, залунають постріли; і тільки від мене залежало б усе це вчинити, але тоді прощай правдивість історії, прощай повість про Жакове кохання! За нашими подорожніми ніхто не гнався; що там сталося в корчмі, коли вони поїхали, — я не знаю. Вони рушили далі, усе вперед, не знаючи, куди вони їдуть, хоч і знали приблизно, куди хочуть їхати, нудьгу й втому збуваючи мовчанкою та балачкою, як це ведеться поміж тими, що їдуть, а часом і поміж тими, що сидять.

Річ очевидна, що я не роман пишу, бо нехтую тим, що романіст не проминув би використати. Хто візьме моє писання за правду, мабуть, менш помилиться, ніж той, кому видається вона вигадкою.

Цього разу перший заговорив пан і розпочав зі звичного рефрену:

— Ну, Жаку, а історія твого кохання?

Жак. Не знаю, на чім спинився. Мене так часто уривали, що годилося б, мабуть, знову розказати спочатку.

Пан. Ні, ні. Ти був зомлів на порозі хатчини, а очуняв на ліжку, оточений людьми, що там жили.

Жак. Гаразд! Найпильніша була річ — покликати хірурга, а його й за льє навкруги не було. Добрий чоловік посадив на коня одного з дітей і послав його куди було ближче. Тим часом добра жінка нагріла міцного вина, подерла стару чоловікову сорочку, і коліно моє було промито, перев'язано й забинтовано. У вино, що пішло мені на перев'язку, вона кинула кілька грудочок цукру, обсмоктаного мурашнею, і я те вино випив; потім порадила мені терпіти. Було вже пізно; господарі сіли до столу вечеряти. От і повечеряли, а ні дитини, ні хірурга не було. Батько сердитися почав. Та й на вдачу він був дражливий, усе жінку гриз, усе йому не так було. Гримнув на дітей, щоб спати йшли. Дружина сіла на лаві до прядки. А він туди й сюди по хаті походжав, та все чіплявсь до неї, щоб полаятись.

— Коли б поїхали до млина, як я тобі казав, то… — і кивав головою на моє ліжко.

— Завтра поїдемо.

— Сьогодні треба було б поїхати, як я тобі казав… А солома ото в клуні — доки їй, по-твоєму, лежати?

— Завтра скидаємо.

— Бо далі вже нікуди, отак воно в нас; краще було б сьогодні скидати, як я тобі казав… А ту купу ячменю, що на горищі, ти, закладаюсь, і не подумала пересипати.

— Діти пересипали.

— Самій треба було б. Коли б була на горищі, то не стояла б на порозі…

Аж ось прибув один хірург, за ним — другий, потім — і третій разом з хлопчиною.

Пан. У тебе хірургів стало, як у святого Роха капелюхів.[217]

Жак. Першого не було дома, як хлопець до нього приїхав, але його дружина дала звістку другому, а третій з хлопцем приїхав. «Добривечір, куми, то й ви тут?» — сказав перший до тих двох. Вони дуже поспішали, спека була, спрагли вони. Сіли до столу, з якого скатертини ще не прибрали. Жінка лізе в льох, приносить пляшку. Чоловік бурчить крізь зуби: «Що вона в біса робила на порозі?..» П'ють вони, розмовляють про хвороби місцеві, починають рахувати своїх хворих. Я стогну, а мені кажуть: «Зараз ми до ваших послуг станемо». Після тої пляшки ще одну просять в рахунок мого лікування, потім третю й четверту, все в рахунок лікування, а чоловік за кожною пляшкою скрикує собі, як і перше: «І що вона в біса робила на порозі?»

Іншим он як використав би цих трьох хірургів, їхню розмову за четвертою пляшкою, численні й чудесні випадки їхнього лікування, Жакову нетерплячку, висловлювання наших сільських ескулапів з приводу Жакового коліна, різні їхні погляди, бо ж один із них казав би, що Жакові нагла смерть буде, якщо йому ноги чимшвидше не відтяти, а другий — що треба витягти кулю й шматок одежі, що вона із собою потягла, а ногу все-таки лишити цьому бідоласі. Побачили б ми, що сидить Жак на ліжку, дивиться із жалем на свою ногу й прощається з нею, як один із наших генералів між Дюфуаром[218] та Луї[219], а третій хірург так заївся б, що між ними зчинилася б сварка, а від лайки й до чубів дійшлося б.

Та не буду мучити вас тим, що ви знайдете в романах, у старій комедії і на людях. Коли я почув, як хазяїн скрикує про дружину: «Що вона в біса робила на порозі?» — так і пригадав собі Мольєрового Гарпагона[220], коли він каже синові: «Чого він поліз на ту галеру?» І зрозумів, що йдеться не про те тільки, щоб бути правдивим, а що треба ще й бути втішним, тим-то й казатимуть довіку: «Чого він поліз на ту галеру?» — а мого селянина слова — що вона робила на порозі[221] — приказкою не зробляться.

Жак не повівся зі своїм паном так стримано, як я з вами; він не проминув жодної обставини, ризикуючи ще раз його приспати. Хворим заволодів коли не найвправніший із трьох хірургів, то, в усякому разі, найдужчий.

Чи не збираєтесь ви, скаже мені читач, витягати перед нашими очима бістуреї[222], різати м'ясо, точити кров і показати хірургічну операцію? А по-вашому, то кепський смак? Ну, то облишмо й операцію, але ж дозвольте все-таки Жакові сказати до свого пана:

— Ох, пане, яке то страшне діло — направити потрощене коліно!..

А його панові відповісти, як і перше:

— Покинь ти жартувати, Жаку!..

Та вже ні за яке золото у світі не можу обминути того, що скоро тільки Жаків пан доказав свою зухвалу відповідь, як його кінь спіткнувся й упав, а він боляче вдарився коліном об гострий камінь і закричав на все горло:

— Смерть моя! Розбив коліно!..

Хоч Жак, чоловік добрячий, був ніжно прив'язаний до свого пана, а хотілося б мені знати, що скоїлось у глибині його душі, коли не першої хвилини, то принаймні тоді, як він пересвідчився, що з цього падіння ніякого лиха не буде, і чи міг він стримати легенький порух таємної радості від випадку, який навчив його пана, що то є рана в коліні. І ще одне хотілося б мені почути від вас, читачу, — чи не волів би краще його пан поранитись хоч би й трохи тяжче, тільки не в коліно і чи не допікав йому сором більше, ніж самий біль?

Очунявши трохи від падіння та страху, пан сів у сідло й разів кілька вдарив острогами коня, що помчав як блискавка; а за ним і Жаків кінь, бо між тими тваринами приязнь була така сама, як і між їхніми вершниками; то були дві пари друзів.