Я. Тим краще! Мабуть, мені надали більше честі, ніж я того вартий. То була б ганьба для мене, якби ті, що стільки поганого говорять про талановитих і чесних людей, наважились говорити про мене добре.

Він. Нас багато, і кожен повинен оплатити свою частину — принісши в жертву великих тварин, ми заколюємо дрібніших.

Я. Ображати науку й чесноту, аби жити, — дорогенький це хліб!

Він. Я ж казав уже вам, що шкоди з нас ніякої: ми всіх ображаємо й нікому не робимо лиха. Іноді буває в нас тяжкотілий абат Олів'є, гладкий абат Леблан[138], лицемір Батте[139]; гладкий абат лихий тільки перед обідом. А напившись кави, поринає в крісло, кладе ноги на лавочку при каміні й засинає, як старий папуга на своїй жердині. Коли починають надто вже галасувати, він позіхає, потягається, протирає очі й каже: «Ну, що там, що там?»

— Мова про те, чи розумніший Пірон[140] від Вольтера.

— У вас про розум мова? Не про смак? Бо смаку ваш Пірон і не нюхав.

— Не нюхав?

— Ні…

І от пускаємося ми в суперечку про смак. Тоді хазяїн дає знак рукою, щоб його вислухали, бо якраз смаком він найбільш пишається. «Смак, — каже він, — це така річ…» їй-богу, не знаю, що то за річ, та й він сам не більше.

Буває в нас іноді й приятель Роббе — він частує нас двозначними оповіданнячками, чудесами фанатиків, що їх сам на власні очі бачив, уривками зі своєї поеми на тему, в якій він знається досконало[141]. Його вірші я ненавиджу, але люблю слухати, як він читає, — стає тоді мов причинний. Усі навколо кричать: «Оце справді поет!..» Між нами, ця поезія — шаламатня всіляких невиразних шелестів, дика цвенькотнява мешканців вавилонської башти.

Ходить до нас і один телепень, що виглядає тупим і придуркуватим, а розумніший від чорта й хитріший за стару мавпу. Це — одне з тих облич, що викликають жарти й глум і що Бог створив їх на науку людям, які судять по фізіономії і яких їхнє свічадо мусило б навчити, що бути розумним і виглядати дурнем так само легко, як і ховати дурість під розумним обличчям. Паплюжити добру людину на втіху іншим — підлота дуже поширена, тому на нашого простачка й накидаються звичайно. Це — пастка, яку ми ставимо на новоприбулих, і не бувало так, щоб хоч один у неї не піймався…

Мене не раз дивували точні зауваження цього божевільця про людей та характери, і я йому це засвідчив.

Бо з лихого товариства, як і з розпусти, є пожиток, — відповів він. — Утрату незайманості надолужуєш утратою забобонів: у лихому товаристві, де порок показується без машкари, навчаєшся його пізнавати; крім того, я читав трохи.

Я. Що ж ви читали?

Він. Я читав, читаю і перечитую раз у раз Теофраста[142], Лабрюйера[143] та Мольєра.

Я. Це добірні книжки.

Він. Вони ще кращі, ніж гадають. Але хто вміє їх читати?

Я. Усі, відповідно до обсягу свого розуму.

Він. Майже ніхто. От скажіть мені — чого в них шукають?

Я. Розваги й науки.

Він. Але якої науки? У цьому вся річ.

Я. Знання своїх обов'язків, любові до чесноти, ненависті до пороку.

Він. А я визбирую в них усе, що треба робити, і все, чого не треба казати. Отож, коли читаю «Скупця», гадаю собі: «Будь скупець, коли хочеш, але остерігайся говорити по-скупецьки». Коли читаю «Тартюфа», гадаю собі: «Будь лицеміром, коли хочеш, але не говори по-лицемірськи. Плекай пороки, корисні тобі, але не май ні їхньої мови, ні їхньої подоби, а то смішний будеш». Щоб убезпечити себе від цієї мови й подоби, треба їх знати, а ці письменники дали чудові їх малюнки. Я — це я і лишаюся тим, що я є, але дію і говорю як годиться. Я не з тих, що зневажають моралістів — у них багато чого можна повчитись, а надто в тих, що запроваджували мораль у дію. Порок дошкуляє людям тільки вряди-годи, а порочний характер — з ранку до ночі. Мабуть, краще бути нахабою, ніж мати нахабну фізіономію, — нахабність характеру ображає лише десь-колись, а нахабність обличчя — увесь час. Не думайте, зрештою, що я єдиний читач такого ґатунку. Моя заслуга в тім лише, що я систематично, розважливо й обмірковано роблю те, що інші роблять інстинктивно. Через те читання не робить їх кращими за мене, але, наперекір собі, вони все-таки лишаються смішними. Натомість я буваю смішним тільки тоді, як хочу, і тоді вже лишаю їх далеко позад себе, — бо те саме лицемірство, яке вчить мене уникати бути смішним в одних обставинах, вчить мене наражатися на те, щоб бути таким в обставинах інших. Я згадую тоді все, що інші казали, все, що читав, і додаю ще те, до чого сам дійшов, а щодо цього я людина метикувата.

Я. Добре зробили, що розкрили мені ці таємниці, а то я гадав би, що ви самі собі суперечите.

Він. Ніколи, бо на один раз, коли треба уникнути бути смішним, випадає, на щастя, сто разів, коли треба вдавати смішного. Найкраща роль при вельможах — блазенська. У короля довго був вправний блазень, а вправного мудреця не було ніколи. Я — блазень Бертена й багатьох інших, може, й ваш зараз, а може, ви мій — мудрий блазня не триматиме — отже, хто має блазня, той не мудрець; коли ж не мудрець — то він блазень, а може, хай навіть і король, — блазень свого блазня. Пригадайте, зрештою, що в такій мінливій справі, як звичаї, немає нічого абсолютно, суто й загально правдивого чи хибного, крім того, що треба бути таким, яким інтерес велить бути, — добрим чи лихим, мудрецем чи блазнем, пристойним чи смішним, чесним чи порочним. Якби чеснота якимсь чином приводила до багатства, я або був би доброчесним, або вдавав би чесноту, як інші. Але всі хотіли бачити мене смішним, — я й став таким, що ж до порочності, то за це подбала сама природа. Коли кажу «порочність», то вашою мовою висловлююсь, бо якби ми порозумілися, то могло б статися, що порок по-вашому — це те, що по-моєму чеснота, а чеснота те, що по-моєму порок.

Бувають у нас також автори з «Опера Комік»[144], їхні актори й акторки, а частіше їхні антрепренери — Корбі, Моет усе люди заможні й високодостойні. Забув ще великих критиків та літераторів, «Аван-Кур'є», «Птіт-Афіш», «Анне літтерер», «Обсерватер літтерер», «Сансер ебдомадер»[145], усю ту зграю писак.

Я. «Анне літтерер»! «Обсерватер літтерер»! Це неможливо, вони ж одне одного ненавидять.

Він. То правда, але коло миски всі жебраки миряться. Щоб його біс ухопив, того проклятого «Обсерватер літтерера» з його газетою вкупі! Цей собака, скнарий, смердючий і зажерливий попик[146], і спричинився до моєї недолі. Він учора тільки вперше з'явився на нашім обрії, прийшов саме тієї години, коли ми збігаємось зі своїх лігов на обіди. Коли негода, щасливий той із нас, у кого в кишені є двадцять соль, щоб узяти візника! Той глузує зі свого товариша, що вдень прибув, заболочений по пояс і мокрий до кісток, і ввечері вертається додому в тому самому стані. Один з таких, не знаю вже, хто саме, мав кілька місяців тому скажену суперечку із савояром, що засів коло наших дверей: у них рахунок був, позичальник жадав, щоб боржник віддав борг, а в нього в кишені вітер свистів. Так той і ушкварив його на проході.

Накривають, абатові шану дають, на покуті садять. Заходжу я, бачу його. «О, та ви головуєте, панотче? — кажу йому. — Сьогодні воно то добре, а от завтра ви зсунетесь, прошу вас, на тарілку, позавтра — ще на одну, і так з тарілки до тарілки, сунутиметесь праворуч чи ліворуч, аж поки після місця, яке я посідав один раз перед вами, Фрерон — один раз після мене, Дора[147] — один раз після Фрерона, Паліссо — один раз після Дора, ви не осядетеся міцно коло мене, такого, як і ви, сердеги безталанного, що siedo sempre come un maestoso cazzo fra duoi coglioni[148]. Абат, чоловік-добряга, не злий до слова, засміявся; панна, вражена моєю спостережливістю і вірністю мого порівняння, засміялась; усі, хто сидів праворуч та ліворуч від абата й кого він зсунув на один ступінь, — засміялись. Усі сміються, крім пана, що гнівається і каже мені слова, які нічого не важили б, коли б ми були на самоті: «Рамо, ви — нахаба!»