Я. А що то за собачка?

Він. Та звідки ви? Невже ви таки справді не знаєте, як учинила ця рідкісна людина, щоб віднадити від себе й принадити до міністра-хранителя королівської печатки[125] собачку, який тому подобався?

Я. Не знаю, кажу щиро.

Він. Тим краще. Це — з усіх вигадок одна з найкращих. Уся Європа була з неї зачудована, немає такого царедворця, що на неї не позаздрив би. От вам не бракує проникливості, побачимо, як би ви вчинили на його місці. Знайте, що собачка любив Буре, знайте, що чудернацьке міністрове вбрання лякало цуцика, знайте, що на подолання труднощів був лише тиждень часу. Треба знати всі умови проблеми, щоб зрозуміти заслугу її розв'язання. Ну!

Я. Ну, мушу зізнатися, що в цій галузі й найлегші речі мені сутужні.

Він. Слухайте (каже він, плескаючи мене злегка по плечі, бо він фамільярний), слухайте й дивуйтеся. Він зробив собі машкару, підхожу до міністра юстиції, позичив у камердинера широчезну сімару[126], надів машкару й сімару. Кличе свого собаку, гладить його, дає йому тістечко; потім зненацька міняє декорацію — це вже не міністер юстиції, а Буре кличе собаку й батожить. Менш як за два-три дні цієї вправи, що тривала з ранку до вечора, собака почав тікати від Буре-фінансиста й бігти до Буре-міністра. Але я надто добрий. Ви — профан, який не годен знати про дива, що діються навколо.

Я. А втім, прошу вас, що то за книга й смолоскипи?

Він. Ні, ні. Про такі речі вам перший-ліпший з вулиці розкаже, а ви скористуйтесь з обставин, які звели нас, щоб довідатись про таке, чого ніхто, крім мене, не знає.

Я. Маєте рацію.

Він. Позичити вбрання й перуку — от про перуку міністрову й забув! Зробити собі підхожу машкару — машкара найбільш мене запаморочує. Тому й тішиться ця людина з найбільшої пошани, тому й має вона мільйони. Є кавалери орденів, що хліба не мають, — навіщо ж тоді вганяти за орденами, важачи надвередитись, а не звернутись до безпечного діла, що його ніколи не минає нагорода? Ось що зву я — грати по великій. Такі зразки хоч кого знеохотять — жаль бере до себе, нудно стає. Машкара! Машкара! Пальця дав би собі втяти, тільки б знайти машкару.

Я. Та хіба ви, з вашим поривом до майстерності і з легкістю вашого хисту, так-таки й не винайшли нічого?

Він. Вибачте. Наприклад, чудовий вигин спини, що я допіру казав вам, я вважаю за свій, хоч заздрісники, може, й заперечуватимуть. Певно, його вживали й раніше, але хто зрозумів, який він зручний, щоб глузувати потай з того, з кого захоплюєшся? Я маю понад сотню способів зваблювати молоду дівчину при матері так, що ця мати не помічає нічогісінько, і навіть зробити її співучасницею. Уже на самому початку своєї кар'єри я відкинув усі вульгарні способи втручувати любовну записку. Я маю десять способів робити так, щоб її в мене виривали, і серед цих способів, тішу себе думкою, є й нові. Надто ж володію я талантом підбадьорювати боязкого хлопця. Коли б це списати, у мене, гадаю, визнали б певний хист.

Я. І честь велику.

Він. Напевно.

Я. На вашім місці, я поклав би все це на папір. Шкода буде, якщо воно загине.

Він. То правда, але ви не уявляєте, як мало дорожу я методом і правилами. Кому потрібен протокол, той не піде далеко. Генії мало читають, багато діють і самі собою робляться. Подивіться на Цезаря, Тюрена[127], Вобана[128], маркіза де Тансена[129], його брата кардинала[130] і секретаря цього брата, абата Трюбле. А Буре? Хто вчив Буре? Ніхто. Цих рідкісних людей творить сама природа. Може, гадаєте, що історія із собакою та машкарою десь написана?

Я. Але ж у ті хвилини, коли ваш порожній шлунок, або, навпаки, переобтяжений, не дає вам заснути…

Він. Подумаю про це. Краще писати велике, ніж робити дрібне. Тоді душа підноситься, уява спалахує, розпалюється й ширяє. А коли дивишся на маленьку Юс, або дивуєшся, чому це дурна публіка нагороджує оплесками маніжну Данжвіль[131], що так погано грає, а по сцені ходить, майже зігнувшись навпіл, яка своє кривляння за вишуканість уважає, а своє дріботіння за грацію, або спостерігаєш за бундючною Клерон — худу, вимушену, штучну, тоді душа блякне і звужується. Безглуздий партер ляскає їм, як не лусне, а того й не помічає, що ми — клубок приємності (щоправда, клубок грубшає потроху, але що з того?), що в нас — найкраща шкіра, найкращі очі, найгарніший ротик, щоправда — душі небагато, хода важенька, але ж вона не така незграбна, як то здається людям. Зате почуттями ми он які багаті!

Я. Це ви кажете з іронією, чи не так?

Він. От лише шкода, що бісове почуття — усередині все, зовні його не побачиш. Але, кажу вам я, — знаю, і знаю добре, що вона його має. Якщо не зовсім почуття, то щось схоже на нього. Годі подивитися, як ми з лакеями поводимося, коли у нас лихий настрій, яких лящів даємо покоївкам, якими ляпасами спроваджуємо свого любчика, як тільки він переступить у чомусь і не виявить нам належну пошану. Це — чортеня, кажу вам, сповнене гідності й почуття… Та ви не знаєте, що думати, адже так?

Я. Так, не можу зрозуміти, щиро чи зозла ви говорите. Я людина проста, будь ласка, облиште свої образи, кажіть мені все без викрутасів.

Він. Це те, що ми торочимо маленькій Юс про Данжвіль та Клерон, та ще до того слів декілька, які вас збентежили. Я згоден, щоб ви за пройдисвіта мене мали, але ж не за дурня, та тільки дурень або безтямно закоханий міг би бути таким зухвалим.

Я. Та як можна зважитися таке казати?

Він. Це не відразу робиться, помалу доходиш. Ingenii largitor venter.[132]

Я. Мабуть, дуже таки голод мусить дошкулити.

Він. Можливо. Проте, хоч яким несвітським здається вам це зухвальство, повірте, що тим, до кого з ним звертаєшся, чути його звичніші, ніж нам його висловлювати.

Я. Хіба хоч комусь стане сміливості пристати на вашу думку?

Він. Що ви називаєте — комусь? Це — думка й мова всього товариства.

Я. Ті з вас, хто не великий пройдисвіт, мусять бути великими дурнями.

Він. Дурнями? Присягаюсь вам, що дурень є тільки один — той, хто вітає нас, щоб самому ошукатися.

Я. Але як можна ошукатися так грубо? Бо, зрештою, вищість талантів Данжвіль і Клерон — незаперечна.

Він. Облесливу брехню п'ють повними ковтками, а гірку правду цідять по краплині. Крім того, у нас такий переконаний, такий щирий вигляд.

Я. Та, мабуть, ви таки згрішили разок проти своїх принципів і прохопилися необачно якоюсь образливою гіркою правдою, бо, усупереч нікчемній, ницій, підлій, огидній ролі, що ви її граєте, мені здається, що у своїй суті ви — чула душа.

Він. Я — аж ніяк. Чорти б мене взяли, коли я знаю, що таке я у своїй суті. Узагалі думка в мене пряма і вдача щира. Ніколи не брешу, якщо маю інтерес казати правду, ніколи не кажу правди, якщо маю інтерес брехати. Кажу те, що в голову спадає: розумне — тим краще, зухвале — на це не зважають. Я, звісно, користуюся зі свого щиромовства. Ніколи в житті я не думав ні перед, ні після того, як сказав. Тому нікого й не ображаю?

Я. А все ж таки це трапилося з людьми, в яких ви жили і які були до вас такі добрі.

Він. Що робити? Це — нещастя, лихий випадок, як то буває в житті. Постійного щастя немає. Мені було надто добре, це не могло довго тривати. У нас, ви знаєте, товариство найчисленніше і найдобірніше. Це — школа людяності, відновлення античної гостинності: ми підбираємо всіх поетів-невдах; ми прихистили Паліссо після «Зари»[133], Бре після «Великодушних облудників»[134], усіх невизнаних музик, усіх обсвистаних акторок, усіх затюканих акторів, силу-силенну сором'язливих бідаків, ницих паразитів, що на чолі їх я маю честь стояти, хоробрий ватажок полохливого війська. Коли вони приходять уперше, я вмовляю, щоб вони поїли, я й пити їм припрошую — а це ж така дрібнота! Кілька обдертих юнаків, які не знають, де голову прихилити, а з обличчя гарні. Інші — мерзотники, що влещують і присипляють хазяїна, щоб потім у хазяйки поживитися. Здаємося ми веселими, а всередині — кипить злоба й вирує апетит. Вовки не такі голодні, тигри не такі жорстокі. Ми пожираємо, як вовки в довгу зиму, ми шматуємо, як тигри, усе, що тільки має успіх. Іноді збираються докупи зграї Бертена, Монсожа[135], Вільмор'єна — отоді ревище стоїть у звіринці! Понуріших, бурчливіших, лихіших і лютіших звірів ніде не побачиш. Тільки й чути, що імена Бюффона, Дюкло, Монтеск'є, Руссо, Вольтера, д'Аламбера та Дідро. І бозна яких тільки епітетів до них не прикладають. Розум ми визнаємо лише в таких дурнях, як і самі. Там зародився план комедії «Філософи»[136], а сцену з розносником подав я особисто за «Збабілою теологією»[137]. Вас теж там не помилувано, як й інших.