Мати. Та воно непогано, треба тільки захотіти, а охоти й немає. їй би тільки теревені правити, пустувати та бігати. Не встигнете ви вийти, а підручника вже згорнуто, та й не розгортається він, аж поки ви прийдете, адже ви ніколи на неї не нагримаєте.

Тим часом — треба ж щось робити — я беру її руки, ставлю їх інакше, я гніваюсь, кричу: «Соль, соль, панно, це — соль!»

Мати. Чи тобі, доню, позакладало? От я не при клавесині і в підручника твого не дивлюся, а почуваю, що треба соль. Яка морока з тобою панові, не знаю, як він терпить. Усе, що він каже, ти крізь вуха пускаєш, не посуваєшся ніяк.

Тоді я втишую трохи сварку й кажу, хитаючи головою: «Даруйте мені, пані, даруйте. Воно краще було б, коли б панна схотіла, коли б вона трохи вчилася, але й так воно непогано».

Мати. Вами бувши, я б її цілий рік тримала на одній вправі.

— О, та вона сидітиме на ній, аж поки зовсім засвоїть, тільки це не так довго буде, як ви, пані, гадаєте.

— Пане Рамо, ви лестите їй. Ви надто добрий. Оце єдине, що вона з лекції запам'ятає і при нагоді не забуде мені повторити…

Година минула, учениця подає мені лекційну картку[100] з граціозним рухом і реверансом, якого навчилася в учителя танців. Я кладу картку в кишеню, а мати каже: «Дуже добре, панно, якби тут був Жавільє[101], то похвалив би тебе…» Я ще хвилину теревеню з пристойності, потім зникаю. Ось що звалося тоді «лекції супроводу».

Я. Виходить, тепер це щось інше?

Він. А так, бий його сила Божа! Приходжу, я — поважний, мерщій роздягаюсь, розкриваю клавесин, пробую клавіші. Мені завжди ніколи. Коли доводиться хвилинку почекати, я кричу, мов у мене гаманця виймають. За годину я мушу бути там от, за дві — в герцогині такої; мене чекають на обід в однієї прекрасної маркізи, а по обіді — концерт у барона Багге[102] на Новомалопільській.

Я. А проте вас ніде не чекають?

Він. То правда.

Я. Навіщо ж братися на ці ниці хитрощі?

Він. Ниці! А чому, прошу вас? Так уже ведеться в моєму стані, я не принижую себе, коли роблю так, як усі роблять. Не я ці хитрощі вигадав, і був би диваком і недотепою, коли б до них не принатурювався. Справді, я добре знаю, що коли ви застосуєте до цього загальні принципи якоїсь там моралі, що у всіх на язиці, а на ділі ні в кого, то й вийде, що біле — чорне, а чорне — біле. Але, пане філософе, є загальна совість, як і загальна граматика, а крім того, й винятки в кожній мові, що їх ви, вчені, називаєте, здається… як воно… допоможіть мені…

Я. «Ідіотизмами».[103]

Він. Правильно. Так от, кожен стан має свої винятки із загальної совісти, які я охоче назву «ідіотизмами» ремества.

Я. Розумію. Фонтенель[104] добре говорить, добре пише, хоч його стиль кишить французькими «ідіотизмами».

Він. І державець, фінансист, суддя, військовий, письменник, адвокат, прокурор, купець, банкір, ремісник, учитель співу, вчитель танців — це все дуже чесні люди, хоч їхня поведінка відхиляється багато в чім від загальної совісті і сповнена моральних ідіотизмів. Чим давніше щось, тим більше в ньому ідіотизмів, чим злигодніший час, тим численніші ідіотизми. Який піп, така й парафія, і навпаки, зрештою — яка парафія, такий і піп. Отож і використовуєш якомога свою парафію.

Я. З усіх цих химер ясно розумію тільки те, що мало таких реместв, які чесно виконуються, і мало є чесних людей у своєму реместві.

Він. Ото! Зовсім немає, зате й мало є шахраїв поза своєю крамничкою, і все йшлося б гаразд, коли б не певне число людей, що їх звуть пильними, точними, щирими у виконанні своїх обов'язків, ретельними, інакше сказати — тих, що завжди сидять у своїй крамничці й роблять своє діло зранку до вечора й тільки його й роблять. Тому вони єдині багатіють і стають у пошані.

Я. Через ідіотизми.

Він. Так, так, бачу, що ви мене зрозуміли. Отож ідіотизм майже всіх станів — бо ж є ідіотизми, спільні всім країнам, усім часам, як і загальна дурість, — так загальний ідіотизм, кажу, — це здобути собі якнайбільше покупців, а загальна дурість — уважати за найвправнішого того, хто їх найбільше має. Оце — два винятки із загальної совісті, перед якими треба схилитися. Це щось ніби довіра, саме із себе воно ніщо, але важить у громадській думці. Кажуть: добра слава краща від золотого пояса. А втім, у кого добра слава, в того золотого пояса немає, і тепер бачу я, що в кого золотий пояс, тому й слави ніколи не бракує. Треба, скільки є змоги, добиватися слави й пояса заразом. Така й у мене мета, коли я використовую те, що ви називаєте ницими підступами, ганебними хитрощами. Я даю їй урок і даю його добре. Це — загальне правило. Я вдаю, що в мене уроків більше, ніж на дні годин. Це — ідіотизм.

Я. А чи добре ви сам урок даєте?

Він. Атож, не зле, сяк-так. Основний бас мого любого дядька все[105] це дуже спростив. Колись я крав гроші у свого учня, так, крав їх, то певно. А тепер я заробляю їх, щонайменш так само, як інші.

Я. А не мучила вас совість з приводу того, що крали?

Він. О, ні! Кажуть — як злодій у злодія краде, тоді чорт сміється. Батьки не луснуть від достатків, набутих бозна як. То все царедворці, фінансисти, великі купці, банкіри, ділки. Я допомагав їм відшкодовувати, я і всі ті, кому вони, як і мені, давали роботу. У природі всі види одне одного жеруть, а в суспільстві одне одного жеруть усі стани. Ми розправляємось одне з одним без ніякого втручання закону. Колись Дешан[106], тепер Гімар[107] мститься над фінансистом за князя, а торговець уборами, ювелір, оббивач, швачка, дурисвіт, покоївка, кухар, лимар — мстяться над Дешан за фінансиста. Серед усього цього тільки дурень і ледащо дасть собі нашкодити, а сам не допече нікому, і це — дуже добре. Звідси ви бачите, що ці винятки із загальної совісті, або моральні ідіотизми, що про них таку бучу збивають під назвою «здирства», нічого собою не являють і що, як добре розібратись, треба тільки мати правильне око.

Я. Захоплююся з вашого.

Він. До того ж — злидні. Голос совісті, честі тихенький дуже, коли кричать кишки. Якщо тільки доведеться мені забагатіти, муситиму теж відшкодовувати, так я вирішив відшкодовувати як тільки можна: столом, грою, вином, жінками.

Я. Боюся тільки, що ви ніколи не забагатієте.

Він. І мені так здається.

Я. А якби інакше сталося, що б ви робили?

Він. Робив би те, що й усі запанілі жебраки, був би неприторенним мерзотником, якого світ не бачив. Отоді пригадав би я все, що вони примусили мене вистраждати, і віддав би їм образи, яких зазнав від них. Люблю панувати і пануватиму. Люблю хвалу, і хвалитимуть мене. Найму всю банду Вільмор'єнову[108] і скажу їм, як мені казали: «Ну, люди, розважайте мене» — і розважатимуть мене. «А ганьбіть мені чесних людей» — і ганьбитимуть, якщо ще знайдеться там хтось чесний. А потім дівчата в нас будуть, будемо брататися, коли нап'ємось. Сп'яніємо — брехню точитимем, усіх пороків і розпусти всякої дізнаємо, розкішно буде. Доведемо, що Вольтер — нездара, що Бюффон[109], який на хідлі завжди спинається, — лише балакун пихуватий; що Монтеск'є[110] — лише дотепний хлопець; д'Аламбера під три чорти пошлемо з його математикою. Намнемо боки всім отаким катончикам[111], як ви, що зневажаєте нас із заздрості, що у вас скромність — гордощів личина, а тверезість — закон потреби. А музика? Отоді ми заграємо!