Він. У сірому плісовому сурдуті…

Я. Так, так.

Він. Облізлому, з подертими чохлами, і в чорних вовняних панчохах, зашитих ззаду білою ниткою.

Я. Так, так, усе, що ви хочете.

Він. Як виглядали ви тоді в алеї Зітхань?[87]

Я. Досить жалюгідно.

Він. А вийшовши звідти, тинялися вулицями?

Я. Згоден.

Він. Ви читали лекції з математики?

Я. Не тямлячи в ній нічогісінько. Адже ви до цього вели?

Він. Якраз до цього.

Я. Я вчився, показуючи іншим, і вивчив кількох непоганих школярів.

Він. Можливо, але музика не те, що алгебра та геометрія. Тепер, коли ви вельможний пан…

Я. Не такий уже вельможний.

Він. Коли ви напхали собі кишеню…

Я. Дуже мало.

Він. Ви наймаєте дочці вчителів.

Я. Ще ні, про її виховання дбає мати, бо треба ж мати спокій у господі.

Він. Спокій у господі? Чорт забирай, його можна мати тільки тоді, коли ти слуга або господар, а треба бути господарем… Була в мене жінка[88]… Хай їй царство небесне, але коли вона, було, свариться, я розпалявся, гримів на весь свій гук і глаголив, як Бог: «Хай стане світло!» І світло ставало. Тому за чотири роки часу нам не трапилося й десятка слів промовити голосніше, ніж звичайно. Скільки вашій дитині?

Я. Це не стосується до справи.

Він. Скільки років вашій дитині?

Я. Що за чорт! Облиште мою дитину і її літа, вернімося до вчителів, що в неї будуть.

Він. Побий мене Бог, не знаю нічого упертішого як філософ! Всепокірно благаю вас, чи не можна було б дізнатися в ясновельможного пана філософа, скільки років може бути його панні доньці?

Я. Припустімо, вісім років.[89]

Він. Вісім років! Так воно вже чотири роки, як мало б клавіші перебирати.

Я. А може, я й не дуже дбаю про те, щоб запровадити до плану її виховання науку, що її вчитися дуже довго, а пожитку з неї дуже трохи.

Він. А чого ж ви вчитимете свою доцю, прошу вас?

Я. Правильно мислити, коли зможу, — це така незвичайна річ серед чоловіків, а в жінок ще рідша.

Він. Ех, та хай вона й криво мислить, аби тільки була гарна, весела й кокетлива.

Я. Коли вже природа була така незичлива до неї, що дала їй тендітний організм з чулою душею, а піддала її таким самим життєвим стражданням, як ніби в неї міцний організм і залізне серце, то я навчу її, коли зможу, ці страждання відважно терпіти.

Він. Та дозвольте їй плакати, страждати, маніжитись і нервувати, як звичайно це роблять дівчата, аби тільки вона була гарна, весела й кокетлива. Як?! Ніяких танців?

Я. Не більше ніж треба, щоб робити реверанс, пристойно поводитися, добре представитись і вміти ходити.

Він. Ніяких співів?

Я. Не більше ніж треба — аби тільки, щоб мати добру вимову.

Він. Ніякої музики?

Я. Коли б був добрий учитель гармонії, я охоче звірив би йому її на дві години щодня протягом двох років, не більше.

Він. А замість істотних речей, що вона вивчатиме?

Я. Граматику, міфологію, історію, географію, трохи малювання і багато моралі.

Він. Як легко було б мені довести вам марність усіх цих знань у такому світі, як наш. Що там марність! Небезпечність! Але зупинюся зараз на одному питанні — адже їй треба буде одного чи двох учителів?

Я. Напевно.

Він. Отож бо й воно! А хіба ви сподіваєтеся, що ці вчителі знатимуть граматику, міфологію, історію, географію та мораль, які викладатимуть їй? Байки, любий учителю, байки! Коли б вони оте все знали так, щоб викладати, вони б його не викладали.

Я. А чому?

Він. Бо їм довелося б усе своє життя ті науки вивчати. Треба зглибити мистецтво й науку, щоб гаразд опанувати їх елементи. Класичні твори виходять гарні тільки в тих, хто в боях посивів. Середина й кінець — ось що освітлює темряву початку. Спитайте у свого приятеля д'Аламбера[90], корифея математичної науки, — чи дуже годен він творити її елементи? Мій дядько років тридцять-сорок працював, поки вперше проблиснула йому музична теорія.

Я. О, безумцю, пребезумцю! — скрикнув я. — Як уміщаються у твоїй поганій голові такі правильні думки разом з безмежним навіженством?

Він. Чорт його знає. Схопиш випадково, от і є. А воно так, що коли не знаєш усього, то нічого путнього не знаєш. Не тямиш, з чого те, до чого те, де те й те тримати, яке з них перше, куди друге повернути. Яке вже там учення без методу! А метод звідки береться? Стривайте, любий мій філософе, у мене така думка, що фізика — наука навіки вбога, крапля води, зачерпнута вістрям голки із широкого океану, піщинка, виколупана з Альпійського пасма! А причини явищ? Справді, краще вже не знати, ніж знати так мало й кепсько, а саме отаке мені було, коли я став за вчителя супроводу. Про що замислились?

Я. Про те, що цінні ваші висловлювання, тільки ж не ґрунтовні. Але облишмо це. Так ви викладали, кажете, супровід і композицію?

Він. Атож.

Я. І нічогісінько не тямили в них?

Він. їй-богу, нічогісінько. Через те й були гірші за мене — оті, що гадали, ніби знають щось. Я хоч не псував дітям ні смаку, ні рук. Якщо вони й не навчились нічого, то коли до доброго вчителя потраплять, їм хоч не треба буде переучуватись, а це завжди виграш грошей і часу.

Я. Як же ви працювали?

Він. Як усі. Приходив, падав на стільця. «Ну й негода! Вулицею не пройдеш!» Новини теревенив: «Панна Лем'єр[91] мала весталку[92] вдавати в новій опері, але вдруге завагітніла, невідомо, хто її заступить. Панна Арну[93] свого графчука покинула[94]; кажуть — у неї з Бертеном[95] клюнуло. А втім, графчук знайшов порцеляну пана де Монтамі[96]. На останньому аматорському концерті одна італійка була — мов янгол співала! Ну й штукар той Превіль[97], треба тільки бачити його в «Закоханому Меркурії»; місце із загадкою — незабутнє. Бідолашна Дюменіль[98] не тямить уже, ні що каже, ні що робить… Ну, панно, беріть підручника».

Поки панна, не хапаючись, шукає свого підручника, який десь приткнула, поки гукає покоївку, свариться, я далі веду: «Клерон справді незрозуміла. Говорять про дуже кумедний шлюб — тієї… як її? Та маленька, яку… утримував, прижив з нею двох чи трьох дітей і яка ще багато в кого була на утриманні».

— Е, Рамо, це вже ви дурниці плещете, цього не може бути.

— Нічого я не плещу. Кажуть навіть, що це вже справа кінчена… Чутка йде, що Вольтер помер[99]. Тим краще.

— Чому ж краще?

— Бо він знову нам якусь штуку втне. Така вже в нього поведенція — за півмісяця перед тим помирати… Що ж вам іще сказати? Розповідав усяке паскудство, яке приносив із господ, де я бував, адже ми всі — плетуни страшенні. Клеїв дурня — а мене слухали, сміялись та приказували: «Він — завжди чарівний!» Тим часом підручник паннин знаходився під кріслом, де він валявся пожмаканий, подертий песиком якимось або котом. Вона сідала до клавесину, спочатку сама на ньому тарабанила, потім і я підходив, кивнувши матері, що гарно, мовляв.