— Що ж могли сказати?

— Що він живе надто далеко від монастиря, що не завжди буває тоді, коли він там потрібен, що мораль у нього надто сувора, що є підстави підозрювати в ньому новаторські думки, що він сіє розбрат у монастирі й віддаляє черниць від настоятельки.

— А звідки ви це знаєте?

— Від нього самого.

— Так ви з ним бачитесь?

— Бачуся, він мені й про вас казав.

— Що саме?

— Що вас треба жаліти, що він не розуміє, як ви могли витримати всі страждання, яких зазнали, і що хоч він мав нагоду розмовляти з вами раз чи двічі, але гадає, що ви ніколи не зможете призвичаїтись до чернецтва; що він мав на думці…

Тут він раптом спинився, і я спитала:

— Що мав на думці?

Отець Морель відповів мені:

— Мені невільно докінчити, бо це справа надто великої довіри з його боку до мене…

Я не наполягала, тільки сказала:

— То правда, що саме отець Лемуан примусив мене далі триматись від настоятельки.

— Він добре зробив.

— Чому?

— Сестро, — відповів він, прибираючи поважного вигляду, — додержуйте його порад і постарайтесь не знати причини їх усе своє життя.

— Але мені здається, що коли б я знала небезпеку, то тим пильніше могла б уникати її.

— А може, й навпаки.

— Певно, ви дуже лихої про мене думки.

— Про ваші звичаї й безневинність я маю таку думку, яку й мушу мати. Але повірте, що є згубне знання, яке вас занапастило б, коли б ви набули його. Настоятельку злякала саме ваша безневинність. Якби ви більше знали, вона менше шанувала б вас.

— Я вас не розумію.

— Тим краще.

— Хіба в близькості й ласках двох жінок може бути щось небезпечне?

Отець Морель не відповів нічого.

— Хіба я не така, якою вступала сюди?

Отець Морель не відповів нічого.

— Хіба я не була ввесь час така сама? Яке ж зло в тому, щоб любитися, говорити про це, виявляти це? Це ж так солодко!

— То правда, — мовив отець Морель і підвів на мене очі, які був опустив, поки я говорила.

— І хіба це звичайна річ по монастирях? Бідна моя настоятелька! Якого вона дійшла стану!

— Сумного стану. Боюся, щоб він ще не погіршав. Вона не створена для чернецтва. І так воно рано чи пізно буває, коли людина опирається природному потягу — через цей примус її пристрасті збочують і стають тим шаленішими, чим вони безглуздіші. Це — ознаки божевілля.

— Вона божевільна?

— Так, і дедалі стан її погіршуватиметься.

— І, по-вашому, така доля чекає всіх, хто вступив у чернецтво, не маючи до нього покликання?

— Ні, не всіх. Дехто помирає ще перед тим, як збожеволіти, дехто, у кого вдача гнучка, скоряється згодом, а декого якийсь час підтримують невиразні надії.

— Які ж надії можуть бути в черниці?

— Які? Передусім надія зректися обітниці.

— А коли цієї надії вже немає?

— Тоді сподіванка на те, що колись брама лишиться незамкнена, що люди відкинуться навіженства — ховати живцем у домовинах молоді істоти, і монастирі будуть скасовані; що в монастирі пожежа станеться, що монастирські мури впадуть, що хтось порятує. Усі ці припущення рояться в голові, про них думають, дивляться без ніякого наміру, гуляючи в саду, чи ж дуже високі мури, а в келії беруться за ґратки й похитують злегка, ніби мимохіть. Якщо вікно на вулицю, то поглядають на неї, і коли там проходить хто-небудь, серце починає тріпотіти, зривається з уст глухе зітхання. Коли здіймається якесь заворушення, що про нього чутка долинає аж у монастир, знову-таки надіються; сподіваються хвороби, через яку можна зблизитися з ким-небудь або й поїхати лікуватись на води.

— Правда, правда! — скрикнула я. — Ви читаєте в глибині мого серця. Я творила й досі творю собі ілюзії.

— І коли ці ілюзії зникають від роздумів, — адже цей рятівничий чад, що його серце напускає до розуму, час від часу розвіюється, — отоді бачать усю безодню своїх злигоднів, тоді ненавидять самих себе, ненавидять інших, плачуть, стогнуть, кричать, почувають, що наближається розпач. Тоді одні кидаються навколішки перед настоятелькою і в неї шукають розради; інші вклякають у келії або біля підніжжя олтарів і прикликають небо на допомогу; ще інші шукають глибокого колодязя, високих вікон, мотузки й знаходять їх іноді; дехто, промучившись довго, заходять у якесь отупіння й лишаються недоумками; хтось, у кого організм кволий і тендітний, поволі гине від виснаження, а в декого організм збурюється, уява тьмариться, і вони божеволіють. Найщасливіші з них ті, у кому ці утішні ілюзії відроджуються й колисають їх аж до могили; їхнє життя минає в змінах — то замилування, то розпачу.

— А найнещасніші ті, — додала я, глибоко зітхнувши, — хто послідовно проходить усі ці етапи… Ох, панотче, як гірко мені від ваших слів!

— А чому?

— Я не знала себе, тепер знаю. Мої ілюзії будуть коротші. Хвилинами…

Я хотіла казати далі, але ввійшла одна черниця, потім друга, потім третя, четверта, п'ята, шоста, багато. Розмова стала загальною. Одні просто дивилися на духівника, інші слухали мовчки, опустивши очі; запитували його кілька разом, і всі вголос захоплювалися з мудрості його відповідей. Тим часом я відійшла в куток і поринула в глибоку задуму. Серед цих розмов, що в них кожна силкувалася показати себе й здобути перед іншими перевагу у святої людини якоюсь своєю значущістю, раптом почулися повільні кроки — хтось ішов, спиняючись уряди-годи й зітхаючи. Усі прислухались, пішов шепіт: «Це вона, наша настоятелька». Тоді всі замовкли й сіли колом. То справді була вона. Вона ввійшла; покривало спадало їй до пояса, руки були складені на грудях, голова похилена. Мене вона помітила першу, вмить підвела з-під покривала руку, затулила нею очі і, повернувшись трохи боком, другою рукою дала всім нам знак вийти. Ми мовчки вийшли, і вона лишилась наодинці з отцем Морелем.

Завбачаю, пане маркізе, що поганої думки ви зараз про мене будете, та коли мені не сором того, що я зробила, чому ж мені червоніти, признаючись у цьому? Та й як викинути з цього оповідання подію, таку багату на наслідки? Треба сказати, що склад розуму в мене дуже дивний: коли щось може збудити вашу пошану чи збільшити ваше співчуття, тоді я пишу добре чи зле, але напрочуд швидко і легко; на душі в мене весело, вислови самі собою набігають, сльози ллються солодко, і мені здається, ніби ви тут, ніби бачу вас, ніби ви мене слухаєте. А коли мушу, навпаки, показати себе перед вами в несприятливому вигляді, мені важко думати, вислови десь зникають, перо плутається, характер мого писання зміняється, і я пишу далі лише в потайній надії, що ви цих місць не читатимете. Ось одне з них:

Коли всі сестри розійшлися… «Ну, що ж ви зробили?» Ви не здогадуєтесь? Ні, для цього ви надто чесний. Я зійшла вниз навшпиньки, тихенько стала під дверима приймальні й підслухала, що там говорено. Це дуже погано, скажете ви… О, так, це дуже погано, сама знаю. Моє хвилювання, перестороги, яких я вживала, щоб мене було не помічено, мої часті зупинки, голос сумління, який щокроку наказував мені вернутися, — не полишали в цьому ніякого сумніву. Проте цікавість перемогла, і я пішла. Та коли погано підслухувувати розмову двох людей, які вважають, що вони наодинці, то переказувати її вам ще гірше! Оце знову одно з тих місць, яке я пишу в надії, що ви його не прочитаєте. Це, звісно, неправда, але я мушу себе в цьому переконувати.

Від першого слова, яке я почула по довгій мовчанці, я аж затрусилася. То було:

— Панотче, я проклята…

Я заспокоїлась. Я слухала, переді мною вже здіймався серпанок, що повивав небезпеку, яка мені загрожувала, аж мене раптом покликали. Я мусила йти, тож і пішла, але — лишенько! — і так я почула забагато. Яка жінка, пане маркізе, яка жахлива жінка!..

Тут спогади сестри Сюзанни уриваються. Усе подальше являє собою лише нотатки про те, що вона гадала, мабуть, викласти в решті свого оповідання. Здається, настоятелька збожеволіла, і ті уривки, що я далі наводжу, стосуються саме її жалюгідного становища.