А настоятелька, якій я не могла зарадити, хоч і не перестала її жаліти, від журби переходила до побожності, від побожності — до навіженства. Не описуватиму перебігу цих різних змін, це завело б мене в безкінечні подробиці, а скажу тільки, що спочатку вона то шукала мене, то уникала, ставилася до мене й до інших іноді зі своєю звичайною лагідністю, іноді ж переходила зненацька до надмірної суворості; кликала нас до себе й відсилала геть, призначала відпочинок і за хвилину касувала свій наказ, загадувала йти до церкви, а коли ми всі рушали, другий удар дзвону завертав усю громаду до келій. Важко уявити собі, яким неспокійним жили ми життям. День минав за тим, що ми виходили з келій і вертались назад, брали молитовника й клали його, вешталися туди й сюди сходами, спускали й піднімали покривало. Та й уночі спокою було не більше, ніж удень.

Дехто з черниць звернулися до мене й спробували дати мені на здогад, що трохи більшою догідливістю та увагою щодо настоятельки все знову можна було б повернути на старий лад, тобто повернутися до звичного безладу. Я сумно відповідала їм:

— Мені шкода вас, але скажіть ясно, що я мушу зробити…

Одні з них мовчки відходили геть, похиливши голову, інші давали мені поради, що аж ніяк не погоджувалися з порадами нашого духівника — кажу про того, якого було відкликано, бо його наступника ми ще не бачили.

Уночі настоятелька вже не виходила. Вона цілими тижнями не з'являлася ні на відправі, ні в хорі, ні в трапезній, ні в залі відпочинку — сиділа, замкнувшись у келії, блукала коридорами або йшла до церкви; стукала у двері до черниць і казала жалісним голосом: «Сестро, моліться за мене… Сестро, моліться за мене…» Пішла чутка, що вона збирається сповідатися перед усіма.

Одного разу, прийшовши перша до церкви, я побачила на ґратках пристромленого папірця, підійшла й прочитала: «Любі сестри, вас просять молитися за черницю, що ухилилася від своїх обов'язків і хоче навернутися до Бога…» Мені хотілося зірвати його, проте я його залишила. Згодом, за кілька днів, з'явився другий папірець, де було написано: «Любі сестри, вас просять благати милосердя Божого за черницю, що визнала свої гріхи, вони великі…» А ще згодом я прочитала таке прохання: «Любі сестри, вас просять молити Бога, щоб розвіяв розпач черниці, яка втратила будь-яку надію на Боже милосердя».

Ці прохання, в яких я відчувала всі переміни страдницької душі, мене глибоко засмутили. Якось я ніби заклякла перед одним з цих папірців і запитала сама себе, якими гріхами вона собі докоряє, звідки в неї страх, що то за злочини вона собі закидає? Я думала про свого духівника, пригадувала його вислови, дошукувалась у них сенсу, не знаходила його й стояла мов приголомшена. Кілька черниць, розмовляючи між собою, поглядали на мене, і, коли не помиляюсь, вони гадали, що мені теж невідступно загрожує такий самий жах.

Бідна настоятелька виходила тепер тільки під спущеним покривалом, до монастирських справ не втручалася, ні з ким не говорила, дуже часто радилася з новим духівником, якого прислали нам. Це був молодий бенедиктинець. Не знаю, чи він наклав на неї всі ті спокути, що вона чинила: вона тричі на тиждень постувала, виморювала себе, слухала службу Божу на найдальших стільцях. Коли ми, йдучи до церкви, проходили повз її двері, вона лежала долілиць й підводилася тільки тоді, коли не було вже нікого. Уночі вона виходила в сорочці, босоніж. Коли здибувала випадково сестру Терезу чи мене, то відверталась і припадала обличчям до стіни. Одного разу, вийшовши з келії, я побачила її простертою долі з витягнутими руками, і вона сказала мені:

— Ідіть, топчіть мене ногами, я кращого не варта.

За ті місяці, що тривала її недуга, уся громада мала час сама намучитись і мене зненавидіти. Не розповідатиму знову про нещастя черниці, яку ненавидять у монастирі, — тепер ви їх, певно, уявляєте. Я почувала, як поволі відроджується в мені огида до мого стану. Цю огиду й свої страждання я звірила новому духівникові. Звали його отець Морель. Це людина палкої вдачі, йому років під сорок. Він вислухав мене нібито уважно й зацікавлено, побажав знати всі події мого життя, змусив мене розповісти найдрібніші подробиці про мою родину, про мої нахили, вдачу, про монастирі, де я була, про монастир, де я живу тепер, і про те, що сталося між настоятелькою і мною. Я не потаїла перед ним нічого. Поводженню настоятельки зі мною він, здається, не надав такої ваги, як отець Лемуан, — хіба що кілька слів про це кинув. Цю справу він уважав закінченою, а найбільше вразила його моя потайна нехіть до чернецтва. У міру того як я йому відкривалася, зростала і його відвертість. Якщо я йому сповідалася, то й він мені звірявся. Те, що він казав про свої страждання, цілком відповідало моїм власним — він уступив у чернецтво проти своєї волі, до свого стану почував таку саму огиду й годен був не меншого жалю ніж я.

— Але, люба сестро, — казав він, — що ж удієш? Є одна тільки рада: зробити своє становище якнайменше прикрим.

І потім дав мені ті самі поради, яких сам додержував. Вони були мудрі.

— Горя цим не уникнеш, — казав він, — просто скоряєшся йому. Люди в чернецтві щасливі лише тією мірою, якою з хреста свого роблять заслугу перед Богом. Тоді вони радіють, тоді вони йдуть назустріч мукам, і що гірші й частіші ці муки, то більша їм з того втіха. Вони ніби обмінюють своє теперішнє щастя на майбутнє, забезпечують собі небесне щастя за рахунок добровільної жертви — щастя земного. У найбільших стражданнях вони кажуть Богові: amplius, domine — ще більше, Господи, і Бог ніколи не полишає його в цій молитві. Та хоч і ми з вами страждаємо так само, як вони, але годі нам сподіватися тієї самої винагороди — у нас немає того єдиного, що надає стражданням вартості, — покори. Леле! Як можу я навіяти вам чесноту, якої вам бракує і якої я сам не маю? А без неї ми загинемо в другому житті, зазнавши великих нещасть і на землі. Ми серед спокут засуджуємо себе на вічні муки майже так само певно, як миряни серед утіх. Ми від усього відмовляємося, вони тішаться, а кара після цього життя нас одна чекає. Яке ж гірке становище ченця й черниці, що не мають покликання! А проте, це — наше становище, і змінити його ми не можемо. Нас узяли у важкі кайдани, якими мусимо ми безупинно дзвеніти без ніякої надії порвати їх. Спробуйте ж тягти їх, люба сестро. Ідіть, я ще прийду до вас.

За кілька днів він прийшов. Я бачилася з ним у приймальні й придивилася до нього зблизька. Він звірив мені до кінця своє життя, я йому своє. Близьких і подібних обставин у нього й у мене було дуже багато. Він зазнав майже таких самих родинних і релігійних переслідувань. Оповідання про його огиду до чернецтва не могло розвіяти мою власну огиду, проте воно справило на мене таке сильне враження, як, гадаю, і моє на нього. Подібність наших характерів поєднувалась із подібністю подій і обставин, тож що більше ми з ним бачилися, то більше подобалися одне одному. Історія його перебувань була історією моїх, історія його почуттів була історією моїх, історія його душі була історією моєї.

Коли ми вже досить наговорилися про себе, то повели розмову про інших, надто ж про настоятельку. Як духівник, він був дуже стриманий, але поза його словами я зрозуміла, що теперішній стан у цієї жінки довго не триватиме, що вона бореться сама із собою, але марна і що станеться щось одне: або вона повернеться до своїх перших нахилів, або збожеволіє. Мене страшенно кортіло дізнатися більшого. Він, безперечно, міг би просвітити мене в питаннях, які я ставила собі і на які ніяк не могла відповісти, але я не зважувалась його спитати, насмілилась тільки довідатись у нього, чи знає він отця Лемуана.

— Знаю, — відповів він, — це людина шановна, дуже шановна.

— Він перестав бувати у нас.

— То правда.

— Чи не могли б ви мені сказати, як воно сталося?

— Мені дуже прикро було б, коли б це мало розголос.

— Можете покластися на мою скромність.

— Мабуть, про нього щось сказали архієпископові.