— Так, паніматонько.

— Вони вам не повернули нічого?

— Ні, паніматонько.

— Це несправедливо. Про це й казала я нашим радницям, і вони так само гадають, що ви маєте право вимагати від них або віддати цей вклад нашому монастирю, або сплачувати вам ренту. Те, що ви дістали з ласки пана Манурі, який зацікавився вашою долею, нічого спільного не має з тим, що винні вам льоншанські сестри. Не задля них же сплатив він ваш вклад.

— Не думаю, але, щоб упевнитись у цьому, найпростіше було б написати йому.

— Певно. А коли його відповідь буде така, як нам бажано, ось які ми маємо зробити вам пропозиції: ми зробимо від вашого імені позов проти Льоншанського монастиря. Наш монастир візьме на себе витрати, хоч які вони будуть великі, бо пан Манурі не відмовиться, мабуть, узятися за цю справу, а коли виграємо, монастир поділить з вами навпіл капітал і ренту. Що ви думаєте про це, люба сестро? Ви мовчите, задумались?

— Думаю про те, що льоншанські сестри багато лиха заподіяли мені, і мені дуже гірко буде, коли вони подумають, що я мщуся.

— Не про помсту йдеться. Йдеться про те, щоб справити з них належне.

— Ще раз нагадати про себе?

— Не переймайтеся цим, про вас там і мови майже не буде. Та й потім наша громада бідна, а льоншанська — багата. Ви будете нашою добродійницею, щонайменш поки живете тут. Ми, звичайно, зацікавлені, щоб ви лишились у нас, адже ми вас усі любимо…

І всі радниці в один голос:

— Хто ж може не любити її?.. Вона чудова…

— Усі ми смертні, і я також. Інша настоятелька може й не матиме до вас тих почуттів, що я. Ох, ні, безперечно не матиме! Ви можете занедужати, у вас можуть бути дрібні потреби, а дуже приємно мати невеликі гроші, якими можна чимось зарадити собі.

— Паніматки, — сказала я їм, — ваші міркування я не знехтую, коли ви були добрі висловити мені їх, але інші міркування ще більше турбують мене; проте своєю нехіттю я ладна поступитись. Однієї ласки прошу у вас, паніматонько, — не починайте нічого, не порадившись при мені з паном Манурі.

— Охоче погоджуюсь. Може, ви самі хочете написати йому?

— Як зводите, паніматонько.

— Напишіть йому, і напишіть зразу, щоб не вертатися вдруге до цього, бо я таких справ не люблю, вони нудні мені до смерті.

Мені дали перо, чорнило, папір, і я зразу ж написала панові Манурі, що прошу приїхати до Арпажона, як тільки дозволить йому час, що потребую знову його допомоги й поради у важливій справі і т. ін. Рада, зібравшись, зачитала листа, схвалила, і його було послано.

За кілька днів пан Манурі приїхав. Настоятелька виклала йому справу. Він не вагаючись пристав на її думку. Мої сумніви назвали смішними й вирішили позивати льоншанських сестер наступного ж дня. Так і зробили; і ось, наперекір мені, моє ім'я знову з'явилося в заявах, документах, на суді, і то з усіма подробицями, здогадами, брехнею і всіма наклепами, які тільки можуть відвернути від людини її суддів і зганьбити її перед громадськістю. Невже адвокатам, пане маркіз, дозволено обмовляти людей стільки, скільки їм забажається? Хіба немає права на них? Коли б я могла завбачити, якої гіркоти завдасть мені ця справа, заявляю вам, що ніколи не погодилася б розпочати її. Декому з черниць нашого монастиря потурбувалися прислати опубліковані проти мене документи. Вони щохвилини приходили розпитувати в мене подробиці жахливих подій, що в них і тіні не було правди. Чим більше твердила я, що не знаю цього, тим більше вважали мене за винну; через те, що я нічого не пояснювала, нічого не визнавала й усе заперечувала, вони гадали, що все те правда, — посміхались, казали мені влесливі, але дуже образливі слова, знизували плечима щодо моєї безневинності. Я плакала, мене опановував розпач.

Але лихо одне ніколи не ходить. Надійшов час сповідатися. Я вже повинилась у перших ласках настоятельчиних; тоді духівник якнайпильніше заборонив мені допускатися їх надалі; але як відмовити в тому, що таку велику втіху дає людині, від якої цілком залежиш, і в чому сам не вбачаєш нічого лихого?

Цей духівник має відіграти велику роль у кінці моїх спогадів, тому вважаю за доречне познайомити вас із ним.

Це кордельєр, звати його отець Лемуан, років йому сорок п'ять, не більше. Рідко коли здибаєш таке гарне обличчя — воно в нього лагідне, ясне, відверте, привітне, приємне, коли він не думає, а коли думає, то морщить чоло, хмурить брови, опускає очі, стає суворий у поводженні. Не знаю двох більш різних людей, ніж отець Лемуан в олтарі і отець Лемуан у приймальні, отець Лемуан у приймальні сам чи він же — в товаристві. Такі, зрештою, усі особи чернечого стану, і я сама не раз ловила себе на тому, що, йдучи до ґраток у приймальні, раптом спинялась, поправляла покривало й пов'язку, надавала певного виразу обличчю, очам та роту, відповідно складала руки, відповідно трималася і йшла, прибирала скромного вигляду й додержувала його більш-менш довго — як до того, з ким я розмовляла. Отець Лемуан високий, гарної статури, веселий, дуже милий, коли незосереджений на тому, хто він є, чудово говорить, у монастирі про нього знають як про великого богослова, а в миру — як великого проповідника; його проповідями захоплюються. Його широкі знання не обмежуються духовною сферою: він прегарно співає, знає музику, історію, мови; він — доктор Сорбонни. Дарма що молодий, він перейшов уже головні ступені свого ордену. Гадаю, що він не інтриган і не честолюбець; священство любить його. Він попросив собі настоятельство в Етампському монастирі[36] як спокійну посаду, де він міг зосередитися на деяких розпочатих ним студіях, і дістав його. У жіночому монастирі вибір духівника — справа великої ваги: на керівника потрібна людина впливова й визначна. Тому й зробили все, щоб залучити отця Лемуана, і таки залучили його, щонайменш за духівника екстраординарного.

Напередодні великих свят по нього посилали монастирську карету й привозили його. Треба було бачити, як хвилювалася вся громада, чекаючи його, як раділи, як замикалися всі, готуючись до сповіді, яких способів вигадували, щоб затримати його в монастирі якнайдовше.

Було це напередодні П'ятидесятниці. Його чекали. Я була схвильована, настоятелька помітила це й почала мене розпитувати. Я не приховала від неї причину своєї тривоги. Тоді вона занепокоїлася, здається, більше ніж я, хоч вона й силкувалась не показати цього. Отця Лемуана вона назвала диваком, поглузувала з мого неспокою, спитала мене, чи ж знає отець Лемуан про безневинність її та моїх почуттів і чи не докоряє мені чимось моє сумління. Я відповіла, що ні.

— Гаразд, — мовила вона, — я ваша настоятелька, ви повинні коритися мені, тож я наказую вам не говорити йому про ці дурниці. Вам нема чого й на сповідь іти, коли ви маєте сказати йому тільки цю дрібницю.

Тим часом отець Лемуан приїхав, і я вирішила піти до нього, коли він звільниться від тих, що найбільше квапилися до нього.

Уже підходила мені черга, коли це з'явилася настоятелька, відвела мене вбік і сказала:

— Сюзанно, я думала про те, що ви сказали мені. Ідіть до своєї келії, я не хочу, щоб ви сьогодні сповідалися.

— А чому, паніматонько? — відповіла я. — Завтра великий день загального причастя, що ж подумають, коли я одна не підійду до святого столу?

— Байдуже, хай кажуть, що знають, але сповідатись ви не підете.

— Паніматонько, — сказала я їй, — коли тому правда, що ви любите мене, то не завдавайте мені цієї муки, згляньтеся.

— Ні, ні, це неможливо, ви завдасте мені клопоту, зіпсуєте мої стосунки із цією людиною, а я цього не хочу.

— Ні, паніматонько, не завдам я ніякого вам клопоту.

— Пообіцяйте ж мені… Але ні до чого це, прийдете завтра вранці до мене й мені висповідаєтесь. Ви не вчинили ніякої такої провини, яку я не могла б простити й розгрішити, і ви підете причащатися разом з усіма. Ідіть же…

Я пішла й сиділа в келії сумна, стурбована, замислена, не знала, що робити — чи піти до отця Лемуана наперекір настоятельці, чи від неї самої дістати розгрішення і чи причащатись мені завтра разом з усіма, а чи утриматися від причастя, хоч би що про це сказали. Аж ось увійшла настоятелька — вона була на сповіді, й отець Лемуан запитав її, чому це мене не видно, чи не захворіла я. Не знаю, що вона відповіла йому, тільки ж він чекав мене в сповідальні.