Уранці мені так хотілося скористатися з її дозволу й поспати. Проте мені спало на думку, що робити так не можна. Я мерщій одяглася й перша прийшла до церкви. Настоятельки й Терези не було. Це мене дуже потішило, бо, по-перше, від присутності цієї сестри я завжди ніяковіла; по-друге, коли їй дозволили не прийти на відправу, то, мабуть, її вибачили, а вибачення вона могла здобути лише на умовах, які мусили мене заспокоїти. Я не помилилася. Скоро кінчилася відправа, як настоятелька прислала по мене.

Я пішла. Вона була ще в ліжку, виглядала розбитою. Сказала мені:

— Я змучилася, не спала. Сестра Тереза — божевільна. Коли таке з нею ще раз трапиться, я її замкну.

— Ох, паніматонько, — сказала я їй, — не замикайте її ніколи!

— Це залежатиме від її поведінки. Вона пообіцяла мені виправитися, покладаюсь на її обіцянку. А ви, люба Сюзанно, як себе почуваєте?

— Добре, паніматонько.

— Спочили трохи?

— Дуже мало.

— Мені казали, що ви були в хорі. Чому ж ви не полежали?

— Не лежалося мені. До того ж я гадала, що краще буде…

— Ні, у цьому нічого незручного не було б. Але щось хочеться мені заснути трохи. Раджу вам піти й теж поспати, якщо тільки не хочете лягти тут зі мною.

— Дуже дякую вам, паніматонько, але я звикла спати сама, удвох і не засну.

— То йдіть. Обідати до трапезни я не вийду, мені сюди подадуть. Може, й до кінця дня не встану. Ви прийдете до мене й ще дехто, кому я скажу.

— А сестра Тереза теж буде? — спитала я.

— Ні, — відповіла вона.

— Мені це не дуже приємно.

— А чому?

— Не знаю — мені так ніби страшно з нею зустрічатися.

— Заспокойтесь, дитино моя. Запевняю, що вона вас ще більше боїться, ніж ви маєте її боятися.

Я покинула її й пішла спочити. Після полудня прийшла до настоятельки й застала в неї досить численні збори наймолодших і найкращих черниць у монастирі. Деякі вже відбули візит й порозходилися. Ви розумієтесь на малярстві, пане маркіз, тож запевняю вас, що картина була дуже приємна для ока. Уявіть робітню, а в ній десять-двадцять жінок, що з них молодшій років п'ятнадцять, а старшій і двадцяти трьох немає. Настоятелька, якій уже під сорок, напівлежить на ліжку, біла, свіжа, повна. Вона досить мила зі своїм подвійним підборіддям, руки в неї круглі, немов виточені, пальці веретінцем, скрізь ямочками покраплені, очі чорні, великі, жваві й ніжні, майже ніколи не розплющуються цілком, усе прищулені, так ніби господині їхній важко розплющити їх; губи червоні, як троянди, зуби білі, як молоко, щоки чудові, її приємна голівка почиває в глибокій і м'якій подушці, руки мляво витягнуті з боків, а лікті спираються на маленькі подушечки. Я сиділа край її ліжка й не робила нічого. Ще одна черниця сиділа у кріслі з вишиванням у руках, інші коло вікон плели мереживо. Ще інші сиділи долі на подушках, поздійманих зі стільців, шили, вишивали й пряли на маленьку прялку. Ті були біляві, ті чорняві. Схожих між собою не було жодної, хоч усі були вродливі. На вдачу сестри були так само різні, як і з обличчя — ті спокійні, ті веселі, ті поважні, ті сумовиті, журливі. Усі працювали, крім мене, про це я вже казала вам. Не важко було помітити, хто між ними подруги, хто байдужий один до одного, а хто до когось ворожий. Подруги сиділи одна коло одної або навпроти і за роботою розмовляли, радилися одна з одною крадькома, потискували одна одній пальці, нібито передаючи пришпильку, голку, ножиці. Настоятелька поглядала на них. Одній вона дорікала за пильність, другій за неробство, цій за байдужість, тій за сумовитість, веліла показати їй роботу, хвалила чи гудила її. Одній поправила головний убір… («Покривало надто насунуто вперед… Надто закриває обличчя, щоки у вас недостатньо відкриті… Оці складки псують…») Кожній вона або давала дрібні догани, або обдаровувала дрібними ласками.

Отак усі працювали, а тим часом я почула тихий стукіт у двері й вийшла. Настоятелька сказала мені:

— Ви ж вернетесь, Сюзанно.

— Так, паніматонько.

— Не забудьте, бо маю сказати вам щось важливе.

— Зараз вернуся…

То була бідна Тереза. Якусь мить вона мовчала, я теж. Потім я сказала їй:

— Ви мене хотіли бачити, люба сестро?

— Так.

— Чим можу стати вам у пригоді?

— Зараз скажу вам. Я накликала на себе неласку нашої паніматки, але гадала, що вона простила мене, і мала певну підставу гадати так. Проте ви всі зібралися в неї, а я ні. Мені сказано лишитися в себе.

— Вам хотілося б зайти?

— Так.

— І щоб я попросила для вас дозвіл на це?

— Так.

— Заждіть, моя люба, я зараз.

— Справді поговорите з нею про мене?

— А певно. Чому б мені не пообіцяти вам цього й не зробити, коли я пообіцяла?

— Ох, — сказала вона, ніжно дивлячись, — я прощаю їй, прощаю її прихильність до вас, адже ви всіма чарами володієте, чудовою душею й чудовим тілом…

Мені дуже приємно було зробити їй цю маленьку послугу. Я ввійшла. Моє місце край настоятельчиного ліжка, поки мене не було, посіла вже інша, нахилилася до паніматки, спершись на лікоть між її стегнами, і показувала їй свою роботу. Настоятелька, майже зовсім сплющивши очі, відповідала їй так і ні, майже не дивлячись на неї, а я стала поруч неї. Вона цього й не помітила. Проте невдовзі вона помітила легку свою неуважність. Черниця, що була захопила моє місце, поступилася ним, і я сіла. Схилившись ніжно до настоятельки, що трохи підвелася на подушках, я подивилася на неї мовчки, немов просила чогось.

— Ну, — мовила вона, — що там таке? Кажіть, що ви хочете? Хіба я можу відмовити вам у чомусь?

— Сестра Тереза…

— Розумію. Я дуже невдоволена нею, але Сюзанна просить, і я її прощаю. Скажіть їй, що вона може зайти…

Я побігла. Бідна Тереза чекала коло дверей. Я сказала їй, вона може зайти, і сестра рушила, тремтячи, понуривши очі. Довгий шматок серпанку, пришпилений до узору, випав у неї з рук на першому ж кроці. Я підняла його, взяла її за руку й підвела до настоятельки. Тереза впала перед нею навколішки, схопила її руку й поцілувала, плачучи, потім узяла мою руку, поєднала її з настоятельчиною, і ту, і ту поцілувала.

Настоятелька дала їй знак підвестися й сісти там, де їй хочеться. Так вона й зробила.

Подали вечерю. Настоятелька встала. Вона не сіла з нами, а ходила круг столу — одній клала руку на голову, ніжно відхиляла її назад, цілувала в чоло; другій піднімала покривало, клала їй на шию руку й стояла, спершись на спинку її крісла; підійшовши до третьої, гладила її, клала їй руку на рот, куштувала на її устах страви, подані нам, і частувала ними сестер. Походивши отак якусь хвилину, спинилася навпроти мене й глянула на мене ніжно й розчулено. Тим часом інші поопускали очі, немов боялися перешкодити чи перебити їй, надто ж сестра Тереза. По вечері я сіла до клавесину й почала акомпанувати двом сестрам, що мали голоси, смак і співали правильно, хоч і невправно. Я теж заспівала, акомпануючи сама собі. Настоятелька сиділа коло клавесину й, здавалося, зазнавала величезної втіхи від того, що чула й бачила мене. Інші слухали, стоячи без діла, або посідали знову до роботи. Вечір був чарівний. Після цього всі розійшлися.

Я теж хотіла йти разом з іншими, але настоятелька спинила мене.

— Котра година? — спитала.

— Шоста незабаром.

— Зараз прийдуть мої радниці. Я обміркувала те, що ви розповіли мені про свій вихід з Льоншана, й поділилася з ними моїми думками. Вони схвалили їх, і ми маємо зробити вам одну пропозицію. Не може бути, щоб ми не дійшли свого, а коли дійдемо, це буде маленька перемога нашого монастиря й деяка певна приємність для вас…

О шостій зайшли радниці. Монастирська рада завжди буває ветха й старезна. Я встала, вони сіли, і настоятелька мовила до мене:

— Ви ж казали мені, сестро Сюзанно, що своїм переходом у наш монастир ви завдячуєте добродійності пана Манурі?

— Так, паніматонько.

— Отже, я не помилилась: льоншанські сестри лишили собі вклад, що ви внесли їм, уступаючи до них?