— Поговоримо, — сказав Кат, — тінь, кинута вітром, затулила обличчя.
— Помолися.
— Тьху, занадто дешево.
— Цим повинно було скінчитися. Все наперед окреслене.
— …???!
Він тільки зараз помітив, що хилиться на вечір: велике червоне сонце тиснуло тоненьку рисочку горизонту. Вони чорніли постатями, стояли й проводжали один одного. Вони і сонце.
Він зняв легко і безпомічно з плеча автомат, і коли вогонь вирвався з дула, то навіть здивувався; у Ката забігала легка, пронизлива, безбарвна посмішка, схожа на здивування, посміх людини, яку позбавляють чого завгодно, але не життя. І тільки він почув сухий тріск автомата — Кат зламався навпіл, упав на коліна, потім на руки, проповз кілька метрів, залишаючи кривавий слід, харкнув, відкинувся набік і покотився донизу без крику; полетів чорним згустком у червоне провалля вечора. Генерал перевернувся.
Він сів навпроти, закурив цигарку, краєм ока ловив отвір вхідного люка. Один раз, коли з-за горизонту виглядав край сонця, його перелякало лопотіння крил птаха. Стихло. Тільки похропував Генерал та стогнала повія. Повія прокинулася і попросила пити. Над містом зайнялися ліхтарі. Дівчина була надто молодою, стояла у легенькій суконці, що розвівалася вітром. Вона ще раз попросила пити; він нагнувся, подав пляшку і дивився, як вона п'є. Він дивився, як тремтять від спраги її губи, і думав, що то остання його жінка, котру він бачить.
— Ти хто? — запитала, присідаючи на розбірного стільчика. Він знизив плечима.
— Ти не з охорони?
— Тільки не верещи…
— Угу, я тебе бачила… Навіть колись читала твої вірші. Здорово. Це тебе боїться цей кнуряка…
— Ходім, — сказав він, беручи її за руку. Вона подала; його тонкі пальці охопили зап'ястя; зійшов місяць, вихопивши її риси — половину обличчя, нафарбовані вії; вітер ударив по округлих щоках розтріпаними кучерями.
— А цей?
— Я не воюю з пияками.
— Тож облишмо… Облиш Генерала… ти ж бачиш, і без того все програне. Днями увійдуть союзники.
— І знову барикади.
— Не смійся… Надто слизняво вийде. І дешево.
— Так, втомлені й голодні люди або воюють між собою під ковдрами, або завалюють увесь світ.
Коли вони йшли, грузнучи по коліна в червону глину, а потому вийшли на безмежні дюни, де з вітром гуляв вечір і мороз, — на місто насунулися три розпанахані тіні винищувачів. Гуркіт двигунів до них не долинув.
І стали снитися сни: сни бігли різнокольоровими смугами, ламалися, й після того дива, що впало на нього нежданно, легко дихав, обпікав памороззю легені, підходив до вікна, а за вікном — сині дюни, сині вечори, сходив кривавий місяць, а землею, низом, тихо, рівно йшла мряка, повивався виямками туман, і він згадував жінку, ту, яку полишив у кімнаті, де прилип до облупленої стіни стіл, гойдалася люстра, підлога рипіла під ліжком, а він до сп'яніння цілував жінку в губи, заглядав у вічі. А жінка з очима лані, читала його вірші, він слухав ті вірші, немов вони лунали з кінця землі; всесвіт перевертався під ногами, падав на голову. Виходячи, карбував у пам'яті, як вона спить на ньому, покриваючи власне тіло крилами ковдри, — зсунуті простирадла білими птахами на підлозі. Тільки сірий, промоклий день із квітневою мрякою гнав його до горизонту, й він годинами тупо йшов на брунатну риску сходу; підбирав дрова, пам'ятав, як протяг тягає кімнатою вижовклі аркуші паперу. Клацає кватирка, а жінка з очима лані вовтузиться вві сні, кличе крізь дрімоту. Він збирав дрова, напевне знаючи, що все те пройде, розтане. Ламав наростаючий спротив душі. А потім приходив ясний день; він чекав на сірий ранок, чекав із гіркотою неминучості, а як приходив, то розпалював вогнище і дивився на язики полум'я, що шматують низьке небо; закипає дощ у вогні. Кімнатою тихо плавала тінь жінки, пурхали аркуші паперу, горіла люстра, і жінка нічого не говорила, лишень цілувала в скроню, волокла в ліжко, а він душив у собі нудоту до тріску кісток у тілі. Ця бридота відштовхувала його, збуджувала жінку — вона кричала, стогнала, по-дитячому схлипувала, доки він не падав з нею — зрізувалося гострим лезом непоправного, а потім ловив ніздрями дух смаженого м'яса; з програвача липко хлюпався до стелі Вівальді — зникав за вікном, заштореним білою фіранкою, котра падала навскіс, і над дюнами линуло белькотіння. Ранком, випнувши підборіддя, він слухав нуртування дощу у хмарах, чвалав на горизонт, збирав дровиняччя, розпалював вогнище десь на вершку дюн; складав руки на колінах. Присівши навпочіпки, здіймав голову. Сунули хмари. Хмари чіпляли зіниці, й тоді він розумів, утямлював, чого ото так: він не хоче весни; а потім тлумило: кімната, кімната з білими фіранками, яскравий день, дихання жінки над вухом у скроню, на груди; скреготнувши зубами, йшов, спинаючись на дюни — почергово, до тріску в суглобах, крешучи маківкою приплюснуте сіре небо; мандрував з тим виразом безкінечності кінця, аж поки несподівано, схлипом радощів, не вимальовувався білий будинок, пробитий вітрами, затінений розлогими, колючими кронами висохлих шовковиць. Напивався води з крану; а вікнами, більмуватими шибками, що крали тінь жінки з очима лані, — день напинався сизою фарбою весни:
— Квітень.
Дюнами харапудився вітер.
Він сидів за столом, спершись ліктями на дубові дошки, ловив за спиною дитячі стогони жінки — простір, низька долоня хмар, голубий пісок. І тільки з часом розумів, що нема, чого нема, — не вистачає сонця. Сукроватив дощ. Дрібний, смутами дощ. Потім пропеклося сонце. Округле, затягнуте більмом квітня сонце. Око сонця. Він підіймався, зашторював вікна, зирив у темряві, як мерехтить оксамитом лице жінки, горять вугіллям очі; відгукував, щоб вона не запалювала світла, а жінка з напівмороку помщалася, у відповідь сміялася, падала на нього, — ловив губами туге неслухняне волосся, і її тіло вигиналося, податливо погрузало під тонкими холодними пальцями.
— Квітень, — повторював. Нічого не говорив; упинався зіницями у неї — німо, глупо — до болю в кістках ловив, як бігають її очі краями його уст. Тоді повертався на ліжко, слухав гуляння вітру, як утихає на вечір гуляння вітру, шурхіт аркушів на столі. Стіл дертичний, древній, не застелений; жінка йшла на кухню: жовте, рідке, нудотне світло витягувало крізь шпарину за собою дух смаженого м'яса. Дивився на неї, високу, довгоногу, струнку, порожню жінку на раз, і ця думка не лякала його; після сніданку вперто задирався на дюни і забував про ту, яку лишив у кімнаті. Інколи він уявляв: вона спить із розкиданими чорними косами на білій подушці. Робилося трохи тепліше: дюни здіймалися за дюнами, небосхил густішав хмарами, і він віднаходив шлях по зорях. Одного дня, коли він знайшов прихисток у старій занедбаній будівлі залізничного вокзалу, де з усіх сторін стриміли побиті джаргою рейки, як обрубані клешні рака; в будівлі, до чудного округлій, в пробиту стелю різало сонячне проміння, він подовгу просиджував, і там соковито вистелялася тиша. Крізь тишу бачив, як біжать хмари, як наповзає день на дахи будинків, там, звідти, де місто. А він ковтав теплу воду з фляги, сидів до поночі, до тих пір, коли у прорваний отвір починали падати колючками зорі. Він запитував себе, для чого сидіти — сходили години, зловтішно, без жалю розжовувалися ввечері, і він повертався до білого будиночку, орієнтуючись по світилах. Жінка зустрічала усміхом, не говорила жодного слова, а невдовзі в розкинутих руках, засмаглих литках, в мерехтінні жіночих персів він тримався за цю усмішку; тягнув цей усміх довгим коридором темної пам'яті, щось ламалося — засинав, і на ранок, що обвитий дощем і хмарами, — пам'ятав її посмішку, не бачив довгого тіла, розпластаного на простирадлах до тваринного, жагучого. Вітер вив у дюнах. Сині дюни міняли потоки світла: шелестіли гіллям шовковиці. З'явилися перші бруньки, і він бачив, як по голих гілках стікає сік. Скупий, важкий, чистий. І тоді серце починало битися нерівно, вилітало з грудей, розтинало груди. Відтепер сонце з'являлося кожного ранку, — невідривно дивився на сонце; сонце мандрує від краю і до краю; з лівого ока набігає сльоза. І коли полив дощ, то він знайшов у дощі щось веселе; забувався на хвилю: вловив нервове дихання жінки за спиною, і зійшло на нього, що нічого більше не треба. Періщив дощ безперестанку, і скільки лив дощ, цілий день дощ, то він цілував жінку, пестив жінку з очима лані.
