За стінами спліталася голими галузками ніч, край сонця розтікався горизонтом, червоний сніг сипався, важко утовщуючись на землі.

— Можеш не продовжувати, — сказав він Катові. — Надто безглуздо виглядає: всім нам хочеться бути не такими, як учора, але варто озирнутися назад — сьогодні змінилося на вчора, й не більше. Катами не стають за покликанням — ти маєш рацію, але не забувай, ти не спекаєшся мене й після смерті, а от цього я не можу тобі пробачити, бо таких як я — мільйони.

Сонце до половини зсунулося за горизонт. Тінь великої голови Ката пробігла стінами і згасла на ліногравюрі.

— Ти вб'єш Генерала, — враз сказав Кат. — Ти дикий і нестямний. Але перш ніж зробити це, дай відповідь: ми вже стояли колись перед брамою, зачиненою брамою вічного щастя, і млосно, голодними очима дивилися на кисільні берега, але прийшов Генерал — неосвічений, дурний, як та країна, в якій ми живемо… Тож подумай, його цинізм — то тільки відповідь. Тільки так. Інакше не можна. Вбиваючи Генерала, нічого не поміняєш. — Ти тому його і не можеш терпіти, бо Генерал вийшов з вашого середовища, він ваш, але не мій.

— Не бува такого. Людей можна зрівняти тільки повідрубувавши усім голови. — Гайвороння, глухо гепаючи крильми, пролетіло над садом — він чув, як вони сідають на пеньки і як торохкотять дзьобами.

— Це шанс нам усім… Пішли з нами…

Він випнув губу. Кат увімкнув ліхтар.

— Я не граю у військові перевороти.

— Тоді мені, як не жаль, доведеться тебе…

— Ми й так воюємо вже стільки років — батько проти сина, син проти батька. Нічого особливого, роби те, що маєш робити. Це реальність. І кожен повинен вирішувати за себе, от я і вирішую за себе: вбити чи не вбити цю падлюку. Зрозумів, старий, за себе. Це вже моє особисте.

Кат присвітив ліхтарем, подав аркуш паперу.

— Читай. Читай і думай.

На аркуші, зігнутому учетверо, він не відшукав прізвища Жида, тільки на жовтому цупкому, загнутому по краях папері зазначалося, що сьогодні о шостій годині ранку страчена за зраду Батьківщини така то акторка, такого то театру.

— Я її вішав, — кинув Кат.

— Ти за все заплатиш, сволото, — спокійно сказав він, але потім затнувся, пхнув Ката ногою в груди і вискочив на чистий сніг.

Здоровенна, незграбна тінь помічника затулила рідке світло ліхтарика. Він краєм ока побачив, що Кат уже лаштує зашморг. Легко, кішкою відскочив убік, ударив лівою рукою помічника в сонне сплетіння, і коли той перегнувся, то ухопив шматок іржавого скіска й опустив тому на шию, відчуваючи, як метал входить, гнеться об тугі м'язи. Голова наостанок сапнула повітря, покотилася схилом, ударилася в стіну, крутнулася на землі, блиснула вухами і зупинилася.

— Гей, тату! — крикнув захриплим голосом, начебто тільки вискочив із зашморгу. — Завтра буде завтра, а на сьогодні кожен ідіот у цій країні вартий тисячі шибениць! — І побіг низом, схилом, пеньками яблунь і в мент щез, там, де зайшло сонце.

— Придурок твій синок.

— Не знаю, але тобі доведеться дійсно кінчати цю гру.

— Ти думаєш?

— Знаю.

— Понабираєш йолопів, — Генерал задріботів снігом, поправив поли сурової шинелі, зафутболив голову помічника Ката. — Ти гадаєш, ми його вже.

— Так, Жид повісився, і все поніс туди… Як це нудно.

— Нікчеми, — Генерал видихнув. — Нікчеми, коли потрапляють у тінь великих, втрачають власну тінь або ведуть гру на рівні. — Генерал, не відриваючи погляду, не зморгнувши, дивився на місто з висоти пагорба — а місто займалося вогнями.

— Отож і я граю, на рівні. — Помовчав, додав: — Зі своєї сторони.

— Кожен вартий себе, — одмовив Кат. — Кожен по-своєму рятує батьківщину і переробляє світ. Певно, ото і є істина на сьогодні.

Орлани зліталися на світло ліхтарика. Теплом протяг вітер. Вітер ніс із півдня відлигу. Луною сходилися крики птахів. Викочувався рожевий іграшковий місяць. Будинки гойдалися у мареві. Місто гуло звуками.

— Скоро весна, — сказав Генерал. — Чорт, а на відлигу болить голова.

— Час іде, Генерале. Але жоден тиран не зупинив його.

— Спробуємо.

Винищувачі з'явилися на повному місяці дрібними цятками, зробили крутий віраж, зникли в темряві. Над містом розламався гуркіт.

— Почекаємо. Ще час терпить, — тінь Генерала тремтливо билася на розваленій стіні.

— Ну що ж — ти сонце, а я лише тінь від тебе.

Сніг падав стіною, закривав місяць, тамував звуки в білій гущі. Потім десь далеко завив собака. Вітер кидав ошмаття брудно-червоної хуги, і тільки в чорні прошарки ночі Генерал бачив, як пес натужно задирає писок догори; перевів погляд, глянув на відрубану голову з роздряпаним ротом, далі на Ката, й удар наростаючого бурану покрив його хурделицею.

Серце рівно й спокійно відбивало ритм, над головою свистіло, розламувалося, крилося скреготінням, ударами залізобетонних плит об металеві сволоки, нагніталося згори смердючим духом нагрітого кабелю і креозоту; часом здавалося, що він схоплює ніздрями свіжі запахи вітру, але то була ілюзія, — окрім власних випарів, щурячого шарудіння, нічого до слуху не доносилося; очунявши в темряві, він здивовано глипав очима, брав до рук книжку, перегортав вологі сторінки, мацав товсту, грубу палітурку, а місто котилося в провалля — за темінню не було видно власної руки. Потім сідав на ліжко, до противного, до знайомого рипіли пружини, — звішував ноги, бовтаючи ними зовсім по-дитячому, протирав очі, немов зараз усе провидниться, і вже тоді запалював куций огарок свічки. Вогонь поволі, ледачо виривав з поночі пачку цигарок, кухоль із чифіром, розламаний надвоє шматок черствого хліба; клав руку із напнутими голубими жилами на палітурку книжки і перегортав сторінки: папір хляпав, шурхотів, жовто відсвічувався проти ненадійного вогника свічки. Тоді, ні з того ні з сього, згадував пальці діда: порепані, шкарубкі і цупкі, як дріт.

Свічка горіла, розлякувала щурів.

А потім він гасив її, вирушав у дорогу, освітлюючи тунель недобудованого метро кишеньковим ліхтариком; десь посеред шляху, надокучливо — хвилина в хвилину — йому хотілося підняти голову і подивитися на сонце; він злився, що з того нічого не вийде, і темрява, як неминучість, гнала вперед. Дорогою він ні про що не думав, лишень тонкою голкою колов жаль, що пройшло стільки намарне часу, і за ці дні можна було прочитати книжку — стару, добру, про яку він ще мріяв у дитинстві; але далі, прямуючи донизу, переконував себе, що в цій норі, яка лежала глибше, ніж метро, де несло зітлілим протягом, окисом металів, де загубився лік дням, де не видно жодного просвітку пошукам, ця книжка, що врятувалася від цензорів, агентів, арештів, дивом пропущена усіма чиновницькими колегіями, навіть щасливо поминула кілька диктаторських переворотів — потребує чогось більшого; і тому, як перевірену часом і подіями річ, він поважно, щодня клав перед собою і згодом зрозумів, що ставиться до неї як до живої істоти.

Вже котрий день він спускався все глибше, обнюхував тунель разом зі щурами, надсадно кашляв у мороці, натрапляв на десятки прочинених дверей, проходів, які нікуди не приводили або ще гірше — повертали туди, звідки прийшов; кожного разу, що розпочинався гуркотом метро над головою рівно о восьмій ранку, день провалювався у порожнечу даремних пошуків; він повертався до ліжка, що стояло в крихітній кімнатці, гортав книжку, жалкував за непрочитаними сторінками. І це вже назавжди.

Вищали, билися, тупотіли щурі. Його спочатку нудило від солодкуватого, схожого на пташиний писк вищання — і коли вони з'являлися, цокаючи мініатюрними лапками біля комірчини, то він знав: нагорі щось трапилося; на деякий час, вперше за його перебування в підземеллі, вони зникли, і запала неймовірна тиша, то ця подія справила на нього неприємне, навіть моторошне враження. Тоді він довго не спав — лежав, заклавши руки за потилицю, й ожив тільки тоді, коли з'явилися щурі: сопіли писками, зчиняли безлад і гармидер. Цілий тиждень він витратив на те, щоб прослідкувати дорогу, але хитрі тварюки привели до шурфу, залитого водою. Він шубовснув у крижану воду і прохворів три дні, а щурі колами ходили навколо комірчини.