За цей час, що він хворів, за багато днів, до нього несподівано прийшло сновидіння. Загалом, він сприйняв його за видиво, бо знаходився десь між маревом і сном. І потім, скільки не старався, але не міг згадати; це давило його, немов якась непоправна біда або нерозв'язане питання; вже упівдороги, полишивши надію, його освітило чимось — упав пучок світла. Він підняв голову, але темінь стояла довкола, хилило на сон, і, покинувши все напризволяще, обіпершись об холодний бетон, вирішив заснути. Його розбудили тонкі та кістляві пальці, пробуркали, повели до вікна; віконна рама падала хрестом між перенісся, а до замусоленої шибки прикипала дрібненька кулька сонця; далі кулька похилилася ліворуч, покотилася небосхилом, з шипінням кудись відійшла — простягався білий день — і враз сонце загорілося в зеніті яскравою зорею.
Він прокинувся, встав, і пішов, обплутаний сновидінням, поніс тіло вглиб тунелю — вслід світилися очі щурів.
Наприкінці шурфу, в одному з десяти відгалужень, натрапив на отвір, завалений шматочками кришеного мармуру та захаращений металевими сваями. Він здивувався, бо стільки днів не помічав отвору.
«То піднялося високе сонце мого дитинства», — подумав.
З цього дня — година в годину — він вигрібав мармурову крихту; в суцільному, непроникному мороці, під повискування щурів, втомлений, з розбитим тілом, падав біля заваленого отвору і дрімав; батареї в ліхтарику вигоріли, і він вмикав його тільки при великій потребі. Десь під кінець тижня він спробував вивернути металеві сволоки, але вони, подібно каркасові, міцно вросли в краї ями, тож довелося шукати щілину, в яку міг пролізти чоловік. Спав він мало, нетривким, чутливим, сторожким сном. Щурі нахабніли: залазили на обличчя, нишпорили по кишенях, потім їх стало з'являтися все більше і більше. Ходили виром. Засвічуючи ліхтарик, він бачив, як сірі, руді спини ворушаться, шарудять, а часто, задрімавши, він майже на нюх чув, як якесь неприємне, колюче тепло йшло від того місця, де вони вовтузилися; в один із днів тварюки вкрали рештки їжі, ледь удалося відібрати сірники та віднайти пошматовану пачку цигарок. Він знав, що треба берегти сили, і не дозволив собі дратуватися, падав на коліна, видовбував мармурову крихту — часу було обмаль. Ні харчів, ні сили, ні тієї твердої впевненості у нього вже не було; він переконував себе, що краще залишиться лежати тут, біля отвору, з обгризеним обличчям, ніж повернеться назад. Хоча здоровий глузд говорив йому, що в нього не стане сили навіть повернутися, просто впаде серед дороги, а це, дійсно таки єдиний шанс, а може, не шанс, а лише тоненька, сліпа, немічна надія. Отже, подумавши, він виміряв собі до кінця роботи три дні, для смерті — шість. Це надало снаги, й він розмірено, холодно, спокійно довбав мармур кайлом.
Зійшло три дні. Мармурова крихта закінчилася, і кайло натрапило на спресовану землю. Вирішив: отже, якщо це порода, то він слюнько і піддався якійсь омані, обдурив, власне, сам себе; та після кількох ударів кайла земля порушилася, але від того нічого не змінилося. Ширина пласту невідома, і до того ж земля промерзла. Довелося стягувати старі риштування, двері, сволоки і розпалювати вогнище — чадіти і чекати, коли вогонь розтопить землю.
Кисню не вистачало; вогонь спалював рештки; вже через добу він зрозумів, що сили не стане протягти до завтра: щурі вороже вовтузилися, зчиняли між собою ігрища, які переростали у бійки, і він одганяв їх тліючими головешками. Значить, надворі весна, — вирішив. Так сходила година за годиною; як би не хотів, а провадити довгий, непотрібний лік часу видавалося даремним — коли нема про що думати, ані згадувати; помірно тікав наручний годинник; щурі затихли, і крізь рештки вогнища, чадіючи, він бачив кайло. Він спробував узяти до рук інструмента, але облишив і присів; глянув на мертво дотліваючий жар, став вичищати з-під нігтів багнюку, спокійно думав, що таки напочатку зробить, якщо доведеться вибратися звідси. Щурі голосно дріботіли ніжками, бридко шаруділи тілами; верещали їхні самиці, вогнище мляво колисалося, потім засапало, щурі дико, протяжно завищали, кинулися врізнобіч — лавою пішла земля, глей, пісок із дріб'язком, камінці; металеві сволоки вивернулися, і туге повітря обдало голову та груди. Він подивився услід тваринам, що тупотіли у косяку проміння; найстаріший облізлий щур зупинився, і вони кілька хвилин дивилися один на одного.
— Ну, живіть собі.
Поглядові відкрилася рілля із налиплими латками брудного снігу: голі кручі, урвище, а над урвищем стриміла сосна. Сосна зачіпала покрученим гіллям небо, що просто падало, а при кінці хилилося, і сніг та небо розмежовувалися тонкою смужкою очерету. Дорога звивалася червоною, почавленою гадюкою, розкидавши поузбіч кавалки рудої землі: сонце раз по разу виглядало із-за безколірних, розтягнутих небоскидом хмар, і ледь торкалося поверхні вигладжених вітром нагромаджень валунів. Дорогою сунув перевальцем кортеж Генерала. Він встиг подумати про шлях, який пройшов, але не думав про місто, котре маячіло вдалині, і втямив, немов хтось інший підказав йому: ще не час — але так, нібито втішаючись, підніс механічно автомат до плеча, та по хвилі зі скреготом зубів опустив дуло. Він провів кортеж поглядом аж до високої огорожі, де видно було будівлю у формі перевернутої тарілки. Сів на камінь, підняв догори обличчя: небо протікало по самих зіницях, сонце теплою кулею котилося — стрімко й швидко, а він сидів, думав, що це нарешті кінець усьому. Легко дихнув, не обертаючи голови, нараз потягнув порожнечу з того боку, де місто. Подивився на сонце. Сонце засліпило очі; він потягував ніздрями повітря, і коли зір зіткнувся із тінню пролітаючого птаха — знову пішов сніг. Сніг падав густо, тихо, засипав дорогу, вітер тріщав покрученою сосною, а біла безмеж видавила сльозу на лівому оці. Він пожалів, що не взяв книжку, — ото вона лежить на голих, пробитих джаргою пружинах, щурі сліпо світять очима і скачуть жовтими аркушами, а над усім — розлогим ревищем навалюється місто.
По обіді він спустився в Галерею, що з'єднувалася із заміським палацом Генерала. Йшов тихою, кошачою ходою по товстому шару пилюки, межи розірваних артерій дротів та кабелів; далі, прочинивши двері, опинився в довгих коридорах, де підлога встелена килимами, вікна затулені рожевими портьєрами, де тхнуло дорогими жіночими парфумами, тютюном, і витав подразливий дух солодкої кави. Він ішов, стискаючи кулака, радів легкості автомата за спиною — був тоненьким і хупавим, крихітним під високими стелями, затиснутий стінами, високими підсвічниками. За півгодини ходи він усього раз заглянув у вікно і бачив тільки місто: з арками, мостами, без людей; над дахами чорними капелюхами зависав сніг. А далі з-під ніг вистрибували східці сліпучо-білого кольору; вперше він не наштовхнувся на двері — жодного проходу; й так доти, доки не винесло на самий дах. Протягувались хмари, шкабарчало сонце, місто відповзло далі — лежало сірою, невиразною плямою.
Люди лежали впереміш, покотом: чоловіки і жінки, чоловіки з чоловіками, жінки з жінками; стриміли лісом голі ноги, руки, перса; іноді хтось крізь сон з перегнутим судомою ротом підіймався, і тоді купа голих тіл ворушилася, викочувалася хвилею, вуркотіла — втихало, тільки здригалися уві сні заюшені груди, обличчя, вислизали уривки фраз, нерозбірливе місиво вигуків; бряжчали підхоплені протягом дорожні бляшанки, дзвенів кришталь, масно блищали розлиті калюжі вина. В повітрі — сморід поту, невипраної білизни, блювотини, видихлих парфумів і сім'я. Сонце тремтіло і стояло на рівні даху; над дахом напнута тонка маскувальна сітка; Генерал лежав-напівлежав у кріслі, розпухлий та змарнілий, тримаючи за пальці дівчину, і спав; дівчини він не розгледів, тільки яскраву сукню синього кольору і чорні панчохи; неподалік розлігся Кат, по-котячому поклав голову на лікоть, у напівдрімоті перегортав ілюстрований журнал. Кат підвів голову, оскалився, пожбурив журнал, потрапив ним у Генерала, але той відсунув, підтиснув ніжки і, прочаламкавши губами, заснув сном дитини.
