Тільки почало припікати літне райкове сонце, як на далекому Сахаліні, де стоять паротяги й знаходиться кладовище паротягів, на купі кокусу, жужелі, брудних шматків клоччя заворушився напівголий і брудний, як паротягове мастило, дядя — чистильщик топок на Сахаліні.

Треба з'ясувати, що це не той Сахалін, що на нього зазіхають японці, — це той, де чистять паротяги, від жужелі й де вони знаходять собі вічне заспокоєння після довгої праці або жорстоких катастроф.

Ітак, дядя, що нагадував чисте, як сажа, якесь паровозне приладдя, коли його голу спину лизнуло гарячим язиком сонце, заворушився на купі кокусу, чмокнув язиком, поводив ним у роті, й потім виплюнув цілий набій вугільного пороху. Він обережно почухав спину, здивовано подивився на паротяги, перевернувся на другий бік і несподівано захріп.

Але це була одна хвилина. Не встіг він гаразд захропти, як раптово зірвався на ноги й тихо пробуркотів:

— Сволоч, сволоч я, хіба можна так довго спати!..

Потім він підійшов до паротяга, вперся лобом у тендер і так мрійливо постояв з хвилину, поки не вилив усю гіркоту життя на паротягове колесо.

Постоявши ще трохи, вже просто за інерцією, чистильщик підійшов до заднього паротягового ящика й витяг відти пляшку з недопитим самогоном та шматок сухого, як вугіль сухаря.

— Жужелице, ти ж сьогодні мусиш їхати до Козятина по цукор, бо Маня битиме!..

Сказавши це, він допив самогон і закусив сухарем.

«А добрий самогон у моєї Мані!.. Шкода, що увесь цукор вийшов, а то б я сьогодні пішов бити морду самому начальнику станції!..»

Як відомо, на Сахаліні ніде нема ні дзеркала, ані будь-якого блискучого скла, яке могло б замінити його при нагоді; тому чистильщик топок ніколи не знав, який він має вигляд. А вигляд чистильщика був вартий будь-якого фотографа-колекціонера, бо він мав би у своїй колекції фотографію людини, яка ніколи не вмивається і міняє одяг тільки двічі на рік.

Яканебудь побожна бабка, зустрінувши його вдень, сказала б, що це сам чорт з пекла, бо тільки в пеклі можна так напудрувати обличчя й тіло сажею. І справді, на ньому було стільки мастила й сажі, скільки їх не буваю на паротягах. Цей товстий шар паротягового мастила міг замінити йому одяг, що й можна було простежити в дійсності. Тільки плечі, живіт та ноги були трохи вкриті якимись ганчірками.

Це були головні прикмети чистильщика паротягових топок на Сахаліні на прізвище Жужелиця, а по фамілії...

Про фамілію ми не будемо говорити тепер, бо вона заслуговувала найбільшої уваги й була гордість замурзаного чистильщика.

Крім цього, у Жужелиці була жінка, яку звали Маня, п'яток дітей найрізноманітного калібру й систем. Це була гордість Жужелиці теж. Але треба додати, що увесь п'яток дітей не був виводком самого Жужелиці, це були витвори й сюжети, що позичила його дружина Маня у якихось інших трубадурів та трубольотів. Але чистильщик Жужелиця всіх їх любив і ніколи не ображався, коли йому неввічливо натякали на позичені сюжети.

«А й правда, чого ображатися», думав тоді про себе, а також голосно заявляв Жужелиця.

— Жінка не мило, — не змилиться! І коли я не міг постаратися, то хай хтонебудь інший це зробить. На це кожний має відповідні здібності та спроможність!

Чистильщик, випивши самогону та закусивши сухарем, дістав з паротягового ящика гроші, прив'язав гаманець з ними до шиї, бо кишені вважав за забобон і, не поспішаючи, пішов на станцію, щоб сісти в Одеський поїзд.

Він обережно ступав босими ногами по шпалах, щоб не покалічити їх об гострі камінці, скло та кокус, які безліччю лежали по коліях. Так він дійшов до першої сторожки стрілочника. Але йдучи та рахуючи шпали, він зненацька наткнувся на знайомого кочегара, якого він мав рацію підозрівати в дуже великій енергії щодо продукції білявого крикливого витвору, якого його Маня й день і ніч колихала в своїх сильних руках.

Жужелиця подивився на кочегара, переступив ще одну шпалу й зупинився.

— Скільки тижнів ти не вмивався, Жужелице? — презирливо запитав у нього кочегар.

Це було найболючіше питання Жужелиці; він терпіти не міг води і страшенно боявся дощу.

— Ти знаєш, Юхиме, що я людина смирна, але коли мене розсердити, можу чимнебудь озадачити по голові! — серйозно відповів Жужелиця.

— А чому ти не п'яний сьогодні?

— Твоє яке діло? Не за твої гроші п’ю! За свої!..

Кочегар ще трохи покепкував і пішов далі. Жужелиця був після цієї розмови такий розлютований, що спересердя рішив піти до перукаря.

Вагон перукаря знаходився поблизу станції. Тут голилися та стриглися всі робітники залізниці.

Коли Жужелиця увійшов до вагону, йому стало моторошно. Блискучі бритви, ножиці, щипці, машинки наводили на нього неймовірний жах.

У вагоні, крім перукаря, нікого не було.

Жужелиця підійшов до дзеркала й сів у крісло. Його одразу пригіпнотизувала якась блискуча машинка.

Перукар ввічливо запитав:

— Ви, товаришу Жужелице, з одекольоном чи без одекольона?..

— З о-де-кольоном!..

— Може й вежеталь?..

— М-м...

— А може вам ще зробити й манікюр?

Жужелиця завовтузився на кріслі й закліпав повіками.

— Та ви вже, як це зветься... зі всіма причандалами... Вам більш видко... Відоме діло, — майстер...

— Ну й рило!.. — сказав перукар. — Туди його!.. З такою мордою, та ще о-де-кольоню захтів!.. Піди скупайся під паровозний ґрант!.. З рила сажу зітри!..

— Що!? – підскочив Жужелиця. — Як ти смієш так ображати! Ти знаєш хто я такий? Чув мою фамілію?

— Твоєї фамілії я не чув, а те, що ти свиня, то це кожний знає!

З цими словами перукар потягнув його за комір з вагону. Жужелиця лементував. Стягнувши Жужелицю з вагона, перукар дотягнув його під паротяговий ґрант.

Якийсь пацан, що гуляв поблизу, зрозумівши в чому діло, відкрутив воду, й вода водоспадом полилася на Жужелицю. Він крутився, верещав і, нарешті, почав плакати. Але побачивши, що це не допомагає, Жужелиця став старанно митися, розвозячи сажу по обличчі, по руках і грудях. Після цього перукар знову схопив його за коміра і підштовхнув у вагон. Тут уже, нарешті, Жужелиця вільно дихнув.

Коли перукар кінчив свою роботу, Жужелиця сам себе не пізнав, він помолодів на років тридцять.

— Што ж, воно, конєшно, коли ви молодая баришня, то я вам фрікасе з мармаладом і нікаких двадцять!.. — промовив Жужелиця до перукаря й вибрикнув козлом.

— Ти — друг! — сказав Жужелиця. — За це я вже тебе не забуду! Хочеш, навіть свою фамілію тобі скажу...

— Що ж у тебе за фамілія така риґінальна? — запитав перукар.

— Тільки тобі я скажу, друг, вперше і востаннє!.. По секрету... І нікаких двадцать... Фамілія моя знаменита, тільки тобі, і по секрету, фамілія моя така, як у одного з наших... Чуєш? і нікаких!.. Мовчок!

Паротяг НУ. 514 виїхав після промивки з депа на круг. Він мав зробити черговий пасажирський маршрут Київ-Козятин з Одеським поїздом. Машиніст Хорн уже був на паротязі. Виїхавши на круг, він зліз з паротяга й кругом перейшов на деповські колії.

Машиніст Хорн не любив відчувати, як навколо нього вернеться все депо, коли повертають паротяга, і вважав за приємніше тим часом розмовляти з круговими робітниками.

Хорн зійшов на колію й подивився на годинник: за 15 хвилин одеський поїзд мав вирушити, а тому треба було трохи поквапитися. Коло кругу не було ні одного робітника і Хорн поглянув на штабель зі шпалами, де звичайно лежало все кругове кодло, вигріваючи животи на сонці, і оповідаючи для розваги один одному найнеможливіших пригод, які сталися з батьком, дідом, з онуком діда або, вірніш, з самим оповідачем.