Охоронці підхопили дівчат попід руки й повільно повели нагору. Наталі йшла, низько опустивши голову, не роззираючись, і, здавалося, майже не розуміла, де знаходиться і що з нею відбувається. Невелика групка скоро дісталася верхівки вівтаря і приєдналася до Великого магістра. На майданчику стало тісно. Люди скупчилися разом, прикриваючи обличчя від рвучкого вітру й напружено вдивляючись у небо. Сашкові здалося, що з хмар просто на верхівку спускається щільна яскрава куля, яка ховалася за чорною завісою. Жінка ще лежала, прив’язана до кам’яного підвищення. Новонародженого поклали на його верхівку, просто на голе каміння. Сашко з якимсь тупим подивом помітив, що пуповину досі не перерізано, і вона тягнеться до оголеного тіла матері, обвиває її, душить у безжальних обіймах, відбираючи останні крихти сил. «Яка довга…» — мляво подумав Сашко, спостерігаючи, як Великий магістр нахиляється над жінкою, що вмирала. І раптом старий, схопившись за пуповину, щосили смикнув її, мов кущ бур’яну. Страшний зойк жінки здійнявся в небо, відбився від скель, від каміння, від сердець людей, які байдуже дивилися на те, що відбувалося, і згас, загубившись серед фіалкових спалахів, які зароджувалися в хмарах. Великий магістр вихопив із зморщок балахона ніж, кілька разів махнув лезом, що тьмяно виблискувало на тлі сяйва, і тіло мертвої матері, яка так і не торкнулася свого страшного дитяти, впало на один із уступів піраміди. Послушники, які там стояли, підхопили його, розкачали й кинули до підніжжя вівтаря. — О велика мати, возрадуйся величі того, хто прийшов у цей світ через лоно твоє! — прокричав зверху старий, кидаючи вслід їй закривавлену грудку.

Темрява вила й реготала. Вило й реготало чорне ніщо, яке ховалося в казані Аномалії, що ревіла, нуртуючи, вихлюпуючи жовту піну жаху. Сашко хотів заплющити очі, щоб не збожеволіти, але не зміг. Проклятий чаклун відібрав у нього навіть це, позбавив здатності рухатися й дихати самостійно, цілком підкорив собі, своїм брудним думкам і меті. Лише серце, нікому не підвладне серце, шалено билося об ребра, ладне розірватися від горя й жаху. Великий магістр підняв над головою бронзову чашу, в якій важко колихався густий темний узвар, розбавлений кров’ю нещасної породіллі. Чаклун обережно поставив чашу на каміння біля своїх ніг і, задерши голову, заволав: — Великий отче наш і володарю, великий і пресвітлий ангеле Люцифере, що дає життя кожній з тварей підмісячного світу і забирає її; ти, той, що летить на крилах вітрів, породжених тобою; ти, той, що кидає води небес та висушує моря; ти, той, що створює часи й пронизує простір духом своїм, будь благословенний!

Світ сколихнувся. Казан Аномалії, який клубочився злом та силою, відповів на цей поклик, заклекотів, хмари спінилися, повільно витягаючись у величезний, до самих зірок смерч, на кінці котрого, як крапля розтопленого металу, висіла важка сяюча куля. Скільки це тривало? Кілька секунд? Кілька років? Звідкись із чужого світу раптом випірнув крихітний на тлі тіні літак. Сашко хотів закричати, застерегти, проте змушений був лише дивитися, як смерч, повільно крутячись, викинув блискавку-мацака і схопив літак. Свист реактивного двигуна затих, однак сталева машкара не впала, а, задерши носа, натужно ввійшла в брудно-жовту стіну і зникла.

Бризнула кров.

Бризнула кров!

Бризнула кров!!!

Великий магістр стояв навколішках, притискаючи до скривавленого балахона дівчину, з горла якої до чаші стікала гаряча кров. Його люті, майже безумні очі втупилися в Антихриста, а побілілі вуста бурмотіли одні й ті ж слова:

— В ім’я отця і сина… В ім'я отця і сина… В ім’я отця…

На такій відстані, в ревінні вітру та навислого над вівтарем монстра, Івченко не міг його чути. Великого магістра не могли чути навіть ті, хто стояв поруч. Проте Сашко чув! І Штепа чув, Івченко це знав, він відчував чаклуна, відчував своєю ненавистю, як собака відчуває свого споконвічного ворога й родича — вовка.

— В ім’я отця і сина!

Ніж у руці старого сатаніста заіскрився, загорівся ледь помітним блакитним полум’ям. Він владно змахнув ним, і послушники кинули до його ніг ще одне дівоче тіло. Живе тіло, що здригалося від невідворотного. Юне. Помах ножа. Легко, мов шматочок сиру, лезо ріже тонку беззахисну шию, врізається у хребці. Сашко чує хряскіт, чує, як булькає, хлюпає в чашу кров.

— В ім’я отця і сина…

Чергова дівчина опиняється перед скривавленою потворою з палаючим поглядом.

— Наталі!!!

Сашкові здалося, що його крик чує Всесвіт. Чує Сатана. Чує Бог. Бог… Бог? Чому ж… чому ж тоді він не врятує її? Чому він не відгукнеться на цей заклик? Чому навіть вона не чує цього крику, чому слухняно стає навколішки, чому не чує, адже Сашко кричить серцем?!

— Дивися, Сашко, дивися, — шепоче Штепа…

— В ім’я отця і сина… — шепоче сатаніст. Що ж робити? Як її врятувати? Господи…

Івченко раптом усвідомлює, що Штепа від самого початку знав, чим усе закінчиться, що саме цього він і прагнув! І раптом Сашкові вдалося неможливе. Це наче підняти саму Землю, наче взяти на себе всі людські страждання. Йому все ж вдається заплющити очі. Не дивитися, не бачити, як там… Лише кілька секунд. Сатанинська сила знову змусила повіки піднятися, знову прирекла його на муку споглядання. Довкола Великого магістра лежали чотири дівочих тіла. Камінням розповзалася темна калюжа, підбираючись до його ніг, однак старий цього не помічав. Однією рукою він підніс над головою чашу, а іншою — ножа, який палав фіалково.

«Агам, — промайнула думка, — він називається Атам».

Ще мить, і чаша, так само, як і ніж, спалахнула, шугонула до Аномалії фіолетовими протуберанцями. А Тінь Люцифера вже опустилася майже до самого вівтаря, перша блискавка вдарила в його підніжжя, а потім кам’яне громаддя охопив клубок сяючих гадів, уступами потік сіро-блакитний туман, у якому замиготіли тіні монстрів, що народжувалися. — Випий, о великий, силу отця твого і володарюй віднині над думками й душами людей, які населяють світ твій, доки не прийде час величного царства Люцифера!

Послушники дбайливо зняли немовля з підвищення, стали навколішки перед Великим магістром. Той теж опустився на коліна і підніс чашу до вуст Антихриста. Сашковим тілом пробігла дрож, підняла волосся, зафарбовуючи його набіло. Небесами прокотився сміх. Сміх і задоволене вуркотіння звіра, що ховався по той бік безчасся. Звір був щасливий, наче сам хлебтав із чаші страшне питво. Верескнули й зареготали десятки тіней у сірому тумані. Радісно застрибали. Славили нового пророка, славили великий кінець. Сашко плакав. Господи, коли б він тільки міг рухатися! Коли б він міг убити себе, Господи!

І тут…

Він не зрозумів, що трапилося. У центрі Землі народилося глухе гарчання, яке ставало дедалі голоснішим, дедалі лютішим. Каміння затрусилося. Затрусився вівтар. І прокотилося по всьому світу виття, переросло в ревіння, вереск і стихло… Кричало немовля. Кричало, мов від болю. Наступної миті воно підняло голову, подивилося палаючими очима в обличчя Великого магістра, змусивши того відсахнутися, затулитися ліктями. Чаша, дзенькнувши, полетіла в безодню. — Ідіот!!! — заревло немовля. — Ідіот, ти все зіпсував! Це не та кров!!!

Обличчя Антихриста почало змінюватися. Загорілися зеленим очі, шкіра зібгалася, за якусь мить перетворивши його на маленького старця, а потім крихітне тільце спалахнуло й зникло, залишивши на камінні лютий, повзучий шепіт:

— Будь ти проклятий, Великий магістре Кром!..

Кілька секунд приголомшений старий сидів, заціпеніло втупившись перед собою, потім його обличчям пробіг переляк, який змінився жахом, розумінням і, нарешті, ненавистю. — Штепа! Боллайн!!! — заверещав він, зриваючи голос. — Боллайн! Я знаю, що ти тут, клятий перевертень! Виходь, ти… ти…

Величезна блискавка вдарила в землю зовсім поруч із вівтарем, розбивши на крихти брилу заввишки в людський зріст. Над котловиною ревонув страшний грім. — Боллайн, радій, мерзенний зраднику, що вкусив нас зненацька! Радій, ти занапастив усіх нас, ти, підла тварюко, що плює на закони та клятви!