Вітер зростав. Ревіння Тіні-смерчу було страшним. Величезна струнка воронка почала розпадатися, перетворюючись на безформну хмару, просякнуту енергією, що вийшла на волю. Перші її жмути, щойно перетворені Тінню на силу, нікому вже не потрібну, вдарили по капищу, в розкидані низиною піраміди, розносячи їх на друзки, розкидаючи на багато миль кам’яні скалки. Ще й ще. Одна з блискавок ударила у вівтар, змела з нього людей, мов пил, рознесла їх на частки, спопелила, задушивши зойки в самому зародку. Однак старий залишився.
— Боллайн!! — знову заволав він.
У його крику було стільки болю й муки, що Сашкове серце, яке, здавалося, вже перетворилося на камінь, зайшлося в екстазі радощів. Болісні й солодкі сльози бризнули з очей, хоча Сашко й не знав, та й не міг знати, чому так радіє. Горе пішло. Втрату вже не повернеш, не виблагаєш. Та доля дарувала відплату. Господь почув його серце… Зовсім поруч з Івченком у каміння вдарила блискавка. Гострі уламки стьобнули скелі, проте захист, що його створив Штепа, подолати не змогли. Уся котловина диміла, земля кипіла, мов по вівтарю вела вогонь артилерійська батарея. Давнє капище помирало, незаслужено покаране за гріхи й зраду людей, які й не створювали його.
До Сашка долинув сміх. Він повільно повернув голову і…
Повернув?! Так! Так!! Він міг рухатися! Господи, він міг рухатися, отже, міг і… Сміявся Штепа. Реготав зневажливо, зловтішно, тріумфуючи. Тріумф цей був замішаний на безмежному болю, і це робило його сміх ще страшнішим. Сашко потягнувся до чаклуна, хотів схопити його, вчепитися в горлянку, проте в цю мить Штепа вийшов із магічного кола.
— А ти гадав, чому я не з’являюся, Кроме?
Штепа зневажливо сплюнув, змахнув рукою, викинув силу, якою, мов пушинку, віджбурнув кам’яну брилу, що падала зверху, і в’їдливо запитав: — Що, не сподобалася твоєму вилупкові християнська кров?
Великий магістр заревів. Штепа ще раз сплюнув і посміхнувся:
— Так, це зробив я, магістре. Я тріумфую й плюю на тебе!
Росія, Підмосков’я, урядова дача «Кунцево-1», 2 березня 1953 року. Він лежав на широкому дивані, прикритий пледом, маленький, якийсь відразу висохлий, беззахисний, жалюгідний. Він розумів, що вмирає, і люди, які юрмилися біля його постелі, заходили й виходили з кімнати, вовтузилися з інструментами або впівголоса віддавали розпорядження, що їх раніше віддавав він, теж це розуміли. Сталін умирав. Свідомість усе сприймала, він усе розумів, однак ні поворухнутися, ні сказати хоча б слово не міг. Бліді, розгублені обличчя Хрущова й Булганіна. Похмуре, стурбоване — Ворошилова. Сумне — Молотова… Вуста Берії кривилися в ледь помітній посмішці, за якою ховалися зневага, нетерпіння й хвилювання. Йосип хотів би побачити його очі, він прочитав би по них усе, проте вони боягузливо ховалися за тьмяними скельцями пенсне.
Сволота…
Лаврентій спіймав на собі цей погляд, страшний, сповнений безсилої злості, заметушився й, щось буркнувши собі під носа, вибіг із кімнати. Важко… Важко… Нікого поряд. Жодної близької людини. Де вони? Де? Світлана ще не приїхала? Ні, не видно, І Надюші нема… Хоча вона ж…
Усі його покинули, всі зрадили. Обдурили…
І демони не приходять. Вони теж більше не приходять.
Лише смерть близько. З кожною хвилиною все ближче. Єдина, кому він справді цікавій. Господи, як болить серце. Жахний біль розливається по грудях, свинцем перетікає в спину, в лівий лікоть. Дивно, тіла Йосип не відчуває, а біль… Чи це вже заповзла в нього смерть? Кімната хитнулася, попливла, так само як перед зустріччю з істотами потойбіччя. На мить крізь паніку прохопилося безглузде «А раптом», та одразу ж згасло, потонуло в яскравому спалаху, що розірвав голову. Метушилися лікарі. Професор розігнувся, із сумнівом похитав головою й потягнувся за шприцом.
«Яка сутула в нього спина…»
Він раптом зрозумів, що дивиться на кімнату звідкись зверху. І на себе теж, на своє мертве тіло. Таке потворне, відразливе тіло.
«І як я міг раніше бути в ньому? Навіщо воно мені?»
Він відчув надзвичайну легкість і радість. Йосипу було зараз гарно, вперше за багато років. Він подивився, як метушаться біля його тіла лікарі, гмикнув про себе й скептично подумав:
«Ну-ну, давайте-давайте… А мені вже час…»
Йосип знав, що там, нагорі, на нього чекає інший світ, який дарує вічне життя, світ, який не зрівняти з цим, спокій, відчуття, яке не порівняти з жодною владою на землі. Йому треба нагору. Йосип піднявся до самої стелі, дивуючись, як йому вдається так природно й легко літати. Мов у дитячих сновидіннях. І раптом він наштовхнувся на невидиму пружну перепону, яка відділяла кімнату від решти світу. Перепона прогиналася, вислизала з його пальців, тонка, неміцна, наче Йосип раптом опинився всередині повітряної кульки.
Спочатку, лише здивований, він штовхнув цю перепону, потім ще раз, уже сильніше, але вона не підкорялася. Він знав, що йому треба розірвати її, що лише так він зможе потрапити туди, Йосип шматував її, ламаючи нігті, плачучи від болю й безсилля, шматував і знав, що в нього нічого не вийде. А потім Йосип відчув, як його сутність наливається неприємною, непереборною вагою. Його потягло вниз, він не хотів, він прагнув до прозорого бар’єра, але замість того опускався, опускався… Кімната зникла. Він опинився серед рухливої чорноти, і в цій чорноті було щось знайоме. Йосип не міг утямити, що саме він упізнавав. Чорнота охопила його, сповила, полишивши можливості рухатися й дихати, просочилася всередину, лизнувши багровими відблисками, які пробилися не знати звідки. Йосип закричав — він опускався вниз. Моторошна, повна жаху безодня вже не була чорною, вона розливалася малиновим жаром, який був холодний, але обпалював душу. Він знав, він зрозумів, що це…
Страх… Ненависть… Безумство…
Проти всього цього Йосип відчув себе піщинкою, крихітним шматочком кварцу під владою чорних вітрів. І не було порятунку, нізвідки чекати на допомогу. Нема від кого… На мить перед ним промайнуло обличчя, яке колись було рідним. Забуте обличчя. Забуте ім’я. Обличчя жінки, яка, як він думав, зрадила його.
Надя…
Він заплакав би, якщо б міг. Багато років тому Йосип повинен був визнати, що її вчинок — не зрада. Що вона добровільно віддала за нього життя, як багато-багато інших, але, на відміну від них, вона розуміла, хто він насправді, на що перетворився. І спробувала зупинити в єдино можливий для неї спосіб.
Надя!
її обличчя почало віддалятися. Йосип потягнувся слідом, він не знав, як це зробити, але він хотів зупинити її, затримати, залишитися з нею.
І раптом обличчя Наді перетворилося на інше.
Лише зараз Йосип побачив, наскільки чужим було обличчя демона, з яким він спілкувався всі ці довгі роки. І вперше Йосип не захотів його бачити. Демон посміхнувся. Зблиснули гострі білі ікла. В його очах Йосип побачив свою долю, перед ним нескінченною стрічкою пролягло все його майбутнє. Вічне майбутнє. Він заверещав, однак горло, наче воно йому вже не належало, оніміло.
Друккарга зареготав.
— Вітаю тебе, брате мій, і ласкаво просимо в мій світ. Тепер це й твій дім, рабе мій. Темрява випірнула з багрової прірви, хижо плямкнула, схопила Йосипа і потягла вниз. І не було порятунку. І не було думок. І відчуттів не було ніяких, крім жаху. І не було людини на ім’я Йосип Джугашвілі.
А хто був?
Може, Друккарга це скаже?
Росія, Кольський півострів, 25 кілометрів на південь від Ревди, узбережжя Сейдозера. 0.45. Чаклуни шмагали один одного тугими бичами невидимої енергії. Ревло небо. Буря била капище тисячокілометровими блискавками, кам’яні уламки злітали в шаленіюче небо, грудки полум’я спопеляючим дощем падали на землю, розривали скелі, вихлюпували воду з озера, перетворюючи її на пару. Вівтар хитався від ударів сили, що вийшла з-під контролю, здавалося, ще трохи — й він розвалиться, поховавши під собою Великого магістра Крома. Сашка захищала прозора сфера, створена Штепою, а от він сам… На майстра Внутрішнього Кола Боллайна падав град каміння, але ніякої шкоди не завдавав. Сашко побачив, як Великого магістра раптом відірвало від верхівки вівтаря, розвернуло й кинуло вниз. Штепа переможно скрикнув. Проте старий якимсь дивом устиг-таки зачепитися за край майданчика, уповільнив падіння й опинився на нижньому уступі. Штепа ухилився від каменя, який просвистів повз нього, а коли випрямився, Кром так само стояв на вершині вівтаря, а в його руках горіла зелена куля. Сашко, ніби заворожений, спостерігав за поєдинком магів. Ненависть кипіла в обох, і було очевидно, що вони загинуть, знищивши один одного. Загинуть обидва, але останнім — той, чия ненависть виявиться сильнішою. Від кулі, що її тримав Великий магістр, до Штепи потягнувся товстий жмут вогню, охопив його тремтячими зелено-жовтими язиками. Штепа глухо застогнав, розвів руки, намагаючись відвести вогонь. Великий магістр шугав у повітрі, абсолютно не звертаючи уваги на шалені пориви вітру, його обличчя спотворила напруга, але він накидав на ворога нові й нові щупальця полум’я. Штепа спробував розірвати енергетичні пута, його м’язи жахливо напружилися, тіло трусилося, мов у лихоманці, поступово підкоряючись страшному тискові. Сашко зрозумів, що Штепі не впоратися. Чаклун був приречений. Землю трусило безперервно. Здавалося, її затоплює зеленим вогнем, який спопеляє все живе. Зверху падали величезні брили, підкинуті догори страхітливою енергією, яку вихлюпувала приречена Аномалія. Сашко скрикнув й інстинктивно відсахнувся, коли одна з брил, прокресливши в повітрі вогняну дугу, впала просто на нього і завмерла, наштовхнувшись на захист. Похитнувшись, камінь повільно сповз набік. Івченко перевів подих. Як довго створена чаклуном сфера здатна опиратися пеклу, що біснувалося навколо? Штепа впав навколішки. Сашко бачив, що сили зовсім скоро полишать чаклуна. Він повільно повернувся до Івченка. Спотворені неймовірним зусиллям вуста тремтіли, намагаючись щось сказати.
