— Навіщо? Я поки що безсилий. Я не можу зупинити пологи, не можу стати до бою з Великим магістром, він для цього надто сильний. В його розпорядженні весь потенціал капища й вівтаря, до того ж йому допомагатиме Антихрист. Навіть в утробі, ще не народившись, він на порядок сильніший за всіх чаклунів разом узятих.

— То він може нас виявити.

— А оце вже не в його силах, — таємниче посміхнувся Штепа.

— І що ви робитимете?

— Тихо… Чекатиму. Лише невеличкий період часу, відразу після народження, поки він ще не випив напій ініціації, Антихрист вразливий. А тепер не заважай. — З-поза вівтаря з’являлися все нові й нові люди, їх було вже понад тридцять: кілька відьом у строкатому одязі, обвішаному безліччю амулетів та стрічок, охоронці з довгими палицями, послушники Внутрішнього Кола, які з цікавістю озиралися навкруги. І раптом Сашко ледь не скрикнув: на майданчик перед вівтарем вивели чотирьох дівчат, в одній з яких він упізнав Наталі.

— Он вона, — гаряче зашепотів Сашко.

— Тихо, бачу.

— Треба щось робити!

— Зарано. Ти краще туди поглянь.

Микола Михайлович показав на завішені ноші, які несли кілька міцних чоловіків.

— Що це?

— Побачиш.

Носильники зупинилися біля Великого магістра, опустили паланкін на землю, і всі присутні, крім охоронців, які оточили вівтар, опустилися на коліна, схиливши голови перед кремезною жінкою, яка була всередині. Коли вона за допомогою двох відьом вийшла, Сашко побачив, що ця повнота — ілюзія, викликана примарним освітленням. Насправді жінка була вагітна.

Великий магістр тріумфально здійняв посох.

— Вітаю тебе, о мати того, хто сповістить нам про пришестя величного духа світла, чиє дихання створює й руйнує світи, чий погляд жахливий і прекрасний, чий дух могутній і безсмертний! Того, хто знищить брехню і дволикість розіп’ятого, хто відкриє людині її справжню сутність і призначення. Вітаю тебе, о, незрівнянна Маріє!

Він знову вклонився, відступив, і жінка, важко перевалюючись, у супроводі старих приречено рушила до вівтаря. «Цікаво, як її туди підніматимуть?»

— Там є сходи, їх звідси не видно, — пояснив Штепа.

Сашко перевів погляд на Наталі, котра разом із рештою дівчат стояла біля підніжжя вівтаря. Зелено-жовте сяйво Тіні, яка наближалася, грало на їхніх обличчях, перетворюючи на маски, по яких не можна було прочитати жодних почуттів.

— Уже скоро… — прошепотів чаклун.

Заграва залила півнеба. Було видно й саму Тінь, — блідо-жовті, схожі на грозові хмари маси, що виходили з-за обрію. В якусь мить, неначе прорвало невидиму перепону, в небі пролунав глухий важкий рокіт, який перекочувався, неквапливо наближаючись до капища. — Миколо Михайловичу, там забагато охоронців, — прошепотів Івченко, дивлячись на вівтар, — ми не впораємося. А якщо Наталі переведуть нагору, то й поготів. — Вона поки що залишиться внизу, а там… а там подивимося. Штепа говорив спокійно, наче йому був відомий увесь сценарій дійства від початку до кінця. А може, сам цей сценарій і писав… У цю мить на верхівці вівтаря з’явилася постать Великого магістра, а слідом за ним на майданчик вийшли два послушники та три відьми, які вивели вагітну жінку. — Дивися уважно, — прошепотів чаклун, стискаючи Сашкову руку. — Дивись і запам’ятовуй. Зараз почнеться. До речі, кожна з цих приємних дам, які зараз нагорі, та й, мабуть, послушники за своєю магічною силою не поступаються мені. А вже сам магістр…

— Тоді як же ви…

Закінчити Сашко не встиг. Долоня Штепи опинилася в нього на голові. Крижана долоня. Івченко смикнувся, проте холод уже зробив свою справу, розплився по тілу, проникаючи в м’язи, заморожуючи кров у жилах, уповільнюючи думки… — Пробач, Сашко, — почув він мов уві сні, — пробач, але інакше я не можу. Пробач…

Жінка народжувала.

її оголене, з потворно здутим животом, який ворушився, тіло, прив’язане до кам’яного підвищення поміж сатаністів, що заклопотано метушилися, звивалося від болю; здіймалося, наче пнулося до жовтавого неба, яке кипіло, мов під час грози, коротко спалахуючи синіми блискавицями.

Там збиралося із силами, накопичувалося, готове впасти на землю всепоглинаючим невидимим вогнем, який ніс муки, Зло. Жах, від якого нема порятунку.

Жінка народжувала.

Коло неї метушилися відьми, Великий магістр із посохом в одній руці й чашею в іншій, закинувши голову, вигукував латиною заклинання, у відповідь на яку рокіт у небі поступово переростав у ревіння. Хмари густішали, набирали якихось впорядкованих, повних моторошної гармонії форм, тремтіли. І тремтіння це передавалося і вівтарю, і каменям-пірамідам навколо нього, і звичайним грубим брилам. Краплі темної сили, які гостро й відразливо пахли, проступали на їх боках. Сашко все це бачив, чув, однак поворухнутися не міг. Важко було навіть дихати. Замкнені в черепі думки прагнули руху й натикалися на товсту непроникну стіну. Сашко не міг надіслати своєму катові, який спокійно спостерігав за тим, що відбувалося на вівтарі, ненависний, сповнений прокляття погляд.

Жінка народжувала.

Зойки її потопали, в’язнули в тужливих заклинаннях, які спліталися в безкінечний і безладний візерунок, у гудінні грози, яка наближалася, забиваючи тонке комарине дзижчання гелікоптерів. Спів чаклуна в білому ставав голоснішим, тепер уже було чути не лише окремі слова, а й цілі куплети. З чорного каміння виповзало Зло, сідало перед вівтарем і, зачаївши подих, слухало заклик до вшанування, раділо благій звістці про народження нового світу. Так, народження. Великий магістр раптом увірвав спів, рвучко озирнувся на породіллю й тріумфально здійняв руки, опускаючись на коліна перед криваво-рожевим шматком плоті, який простягала йому відьма. — О, великий Антихристе, вітаю тебе з приходом у твій світ, у світ твого всемогутнього батька! — вигукнув Великий магістр чомусь англійською. Щось було не так, не вистачало чогось важливого. Уповільнені думки Івченка не могли зрозуміти, чого саме, і водночас він добре знав, що з дитиною не все гаразд. Крику! Немовля не кричало, не плакало. Воно мовчки крутило головою, розглядаючи людей і небо, насичене злою й такою рідною для нього силою. Очей дитини на такий відстані видно не було, проте Івченко готовий був заприсягтися, що він цілком розумний, оцінюючий, владний.

І був радий, що не бачить того погляду.

Сашко намагався побороти заціпеніння, підкорити собі м’язи, викинути холод, який засів усередині, аби ввігнати ножа в спину зрадникові, а потім кинутися до вівтаря, вбиваючи направо й наліво, сіючи паніку й жах, вгризаючись зубами в чужі страшні обличчя, й, можливо, загинути, аби тільки не дивитися на це безпорадно й тупо, знесилюючись від жаху. — Дивися, — шепотів йому на вухо Штепа, — дивися туди й запам’ятовуй. Гарненько запам’ятовуй, на все життя. Ось що це таке. Вчися це ненавидіти, вчися справжньої ненависті… Грізні важкі хмари висіли вже просто над вівтарем. Вони клубочилися очікуванням, пнулися до того, хто вдивлявся з рук баби-повитухи в очі зірок, прихованих за цими хмарами. Зірок чужого світу, чужого Всесвіту. Великий магістр гортанно вигукнув, здійняв руки до низького плинного неба, і воно, грізно бурмочучи, потягнулося до верхівки вівтаря, ще нерішуче, повільно, огортаючи її напівпрозорим туманом. Земля здригнулася. Десь у її глибинах народився вітер, здійнявся, вирвався на волю, пронісся над самою поверхнею, змусивши каміння стогнати.

Сашко був готовий закричати. Він заволав би від чорного крижаного жаху, який несла із собою буря, коли б міг поворухнути вустами. Скелі прокинулися, випустили із себе чорні потворні тіні. Увесь жах дитячих страхів та нічних кошмарів. Важко застогнала земля, намагаючись відвернутися від гарячого дихання Зла, що схилилося над нею.

— Час! — вигукнув Великий магістр, даючи знак помічникам, які стояли внизу.