Ледь стримуючи хвилювання та страх, що прокидався, Сашко попрямував за ним. Вони вийшли на край низини й зупинилися.

— Ось він, вівтар Сатани…

Сашко ошелешено дивився на те, що відкрилося його поглядові, не вірячи власним очам.

— Та це ж… Воно схоже на…

— На мавзолей Леніна? Так. Тільки це не мавзолей, воно набагато страшніше й небезпечніше за гранітний склеп.

— Незбагненно…

Сашко із захопленням та страхом розглядав величезну, набагато більшу за розмірами, ніж знаменита гробниця, споруду. Вона була точною копією мавзолею, квадратна, в основі сягала майже сорок метрів, а у висоту — двадцять. Грубо обтесані камені було покладено настільки щільно, що вівтар здавався монолітом. — Це і є знаменитий Парфянський вівтар. Колись він стояв у храмі Зевса, який знаходився на північному заході Малої Азії. Вже у християнські часи вівтар використовували в своїх обрядах із людськими жертвоприношеннями прихильники Сатани. Тоді ж він і отримав свою моторошну назву.

— А як він з’явився тут?

— Свого часу Гітлер, котрий теж захоплювався окультизмом, наказав привезти його до Німеччини. Німецькі археологи знайшли вівтар і під посиленою охороною відправили до рейху, де він і зберігався в одному з музеїв до сорок четвертого року.

Ходять легенди, начебто Адольф любив відпочивати біля нього. Під час радянського наступу вівтар зник. І ось він тут.

Сашко все ще розглядав кам’яного велета.

— Як же його сюди доправили? Ані ріки, ані дороги…

— Про це ми вже ніколи не дізнаємося. Мабуть, ті, хто це зробили, лежать десь неподалік під мохом. А їхніх катів прибрали в іншому місці в інший спосіб. Сталін умів замітати сліди. Чорна туша вівтаря викликала не страх — трепет. І ще Сашко знав, що, коли торкнеться його, вівтар уб’є. Вб’є й кине у неминуче й бездонне зло. Він насилу ковтнув. Горло пересохло, заважало дихати й говорити. Сашко схопив жменю снігу і вкинув у рот, проте відразу ж виплюнув: волога була гіркою, мов жовч. — Не роби цього, — попередив Штепа, — постарайся навіть не торкатися тут ні до чого. Тут усе настільки просякнуте енергією зла, що тебе може просто «висмоктати», навіть не зауважиш, як це станеться.

Сашко гидливо труснув рукою, відкидаючи геть грудку снігу, яка сочилася талою водою, і витер долоню об штани.

— Іди сюди.

Метрів за п’ятнадцять від вівтаря плавними уступами піднімалося невеличке підвищення з пласкою верхівкою. Микола Михайлович та Сашко залізли нагору, чаклун витяг одне зі своїх магічних лез і окреслив велике коло, всередині якого вони й опинилися.

— Навіщо це?

— Скоро тут будуть сатаністи. — Чаклун викреслював лезом кабалістичні знаки навколо лінії. — Я зроблю так, що вони нас не побачать.

— Шапка-невидимка?

— Щось на зразок. За лінію не виходь. І взагалі, намагайся не робити зайвих рухів. Їм відомо, що ми маємо прийти, вони не знають лише, коли, для цього й охоронців залишили. Сюди ж приведуть і дівчат. Я переконаний, що Наталі буде з ними. — Сашко здригнувся. Це було неймовірно, однак він зовсім забув про дівчину! Якби Штепа не згадав про неї…

Івченко щосили стиснув кулаки.

Навіть страшно помислити, що вона опиниться тут, серед тих страшних людей. Навіть просто бути поряд із ворожим, сповненим злої енергії камінням, відчувати, як рухаються, сплітаються навколо тебе безформні, повні ворожості й агресії тіні, було нестерпно. «Цікаво, — думав Сашко, спрямувавши погляд на валун-піраміду, який світився мінливою зеленкуватою енергією, — наскільки мене вистачить? Чи, може, я вже божевільний?» Він намацав флягу, яку поклав йому до кишені Макс. Позбавлений смаку коньяк потік у шлунок, мов тепла вода, викликавши неприємну нудоту. Івченко зажмурився й мотнув головою, проштовхуючи застряглу десь біля серця грудку. Коньяк допоміг. Принаймні вже не хотілося вити від жаху та відрази. Чаклун сидів, спершись спиною об валун і заплющивши очі, й щось шепотів. Сашко бачив, як ворушилися його вуста. Невже молився? Він глянув на вівтар, на чорний прямокутник входу біля основи величезної кам’яної брили, який було добре видно. — Ми що, так і сидітимемо тут? — запитав Івченко, із сумнівом міряючи поглядом відстань до входу в піраміду.

Штепа розплющив очі.

— Га?

— Якщо вони ввійдуть всередину й виставлять біля входу охорону, пробитися вслід за ними ми не зможемо. — Ні, вони туди не підуть. Туди не можна. Нікому не можна. Там — уже територія Сатани. А обряд відбуватиметься на верхівці вівтаря. Бачиш он той майданчик? Так, звідси добре було видно пласку верхівку вівтаря з невеликим підвищенням у центрі.

— Ви все знаєте…

— Не забувай, я — один із них. Був донедавна.

— І що ж трапилося?

Микола Михайлович знизав плечима:

— Нічого. Мій дід після того, як пішов за кордон, став збирати матеріали… на цю тему. І невдовзі з’ясував, що існує глибоко законспірована організація, товариство Чорних магів, які готують пришестя Антихриста. Кілька сотень, а може, й тисяч років вони слугували Люциферові тут, на Землі, робили все для вкорінення зла. Мій дід дізнався про існування таємного ордену Внутрішнього Кола в ієрархії посвячених, до якого входили найсильніші чаклуни. Сам він не зміг проникнути в нього, але мій батько вже був одним із вищих у ієрархії посвячених, так само, як і я.

— Як це йому вдалося?

— Це довга історія. Ти про все дізнаєшся пізніше. Я залишив усі документи, всі відомості, які вдалося накопичити. Скажу лише, що мій дід вивчав таємні науки протягом сорока років. Його знання успадкував батько, а від нього — я. — Я не про це. Не ходили ж вони вулицями з оголошенням на грудях «Хочу до сатаністів».

Штепа усміхнувся.

— Ну, тут якраз усе просто. Треба лише знати, де шукати. Можна вийти на сатаністів, але це шлях обхідний, більшість з їхніх гутів — жалюгідні романтики й збоченці, любителі гострих відчуттів. А ось масони — інша річ. Практично всі ложі так чи інак контролюються Внутрішнім Колом.

— Дивіться…

Охоронці заворушилися, встали і, мов нічого й не було, розійшлися по своїх місцях. Певне, вони так і не зрозуміли, що з ними трапилося. — А нічого не буде? Я маю на увазі те, що ви зробили з ними. Адже ви казали, що чаклувати не можна. — А, — безтурботно махнув рукою Штепа, — тут — можна. Я використав енергію самого капища, тож нічого не трапиться.

Він прислухався й підняв руку.

— Тихо… Здається, йдуть.

Тепер і Сашко чув низький монотонний гул чи бурмотіння, яке поступово наближалося, посилювалося, проштовхуючись поміж пірамідами. І ось з-за вівтаря з’явилася процесія дивно й різноманітно одягнених людей. Звуки, які Сашко сприйняв за гул, насправді були молитвою, що її співали сатаністи. Від цього вібруючого на низьких нотах звуку гидко занило внизу живота. Сашко ковтнув тягучу солону слину й стиснув руків’я ножа, якого, виходячи з дому, потайки від Штепи, заткнув за пояса. Попереду натовпу йшли три старці, однаково бородаті, в однакових просторих білих балахонах, з важкими золотими медальйонами на грудях. Лише в одного з них у руках був довгий різьблений посох. Як не вдивлявся Івченко, але чаклуна, якого вони з Максом зустріли під час нападу на сатаністів, так і не побачив. Мабуть, зіткнення з оперативниками, а потім із розлюченим енергетичним полем для нього не минулося. А ось баби, під ноги яких Макс кидав «Полум’я», були. Сашко усміхнувся: живучими виявилися старенькі. Чаклуни в білому зупинилися біля входу до вівтаря. За ними стали інші посвячені в білих плащах, які здавалися зеленкуватими в сяйві Аномалії, що наближалася. Один із старих, той, що із жезлом, щось гортанно вигукнув, натовп заспівав голосніше, і від цих звуків піраміда вівтаря раптом почала вібрувати, ніби осяялась зсередини. — Це Великий магістр, — прошепотів Штепа, — той, що з посохом влади.

— Ех, пристукнути б його…

— Тихіше.

— Вони ж нас не бачать.

— Не бачать, проте можуть почути. Їм відомо, що ми тут.

— Чому ж вони спочатку не спробують нас знайти?