— … навіщо ви так чините зі мною? За що? Чим я завинила, невже тим тільки, що мій батько здатен зібрати військо, сильніше від вашого?

Голос її був, наче вода. Зовні спокійний потік — за мить до бурхливих порогів.

Яр Сіґґі Оскол відвів очі від старовинного рукопису, що лежав у нього на колінах; Яна сиділа на підвіконні, відірвана від весняного неба тонкими позолоченими ґратами.

— Чим я образила вас, Осколе? Чому ви робите це зі мною?

Вона говорила рівно. Чувся в її голосі аристократичний холодок, що протягом пролітав по кімнаті і вплітався у потік вітру з вікна; Оскол мовчав.

Дівчина рвучко підвелася. Пройшла через усю кімнату, зупинилася перед закритими дверима; костюм для верхової їзди, той, у якому її й полонили, робив її схожою на підлітка. Вузькі стегна, гострі плечі, очі, звужені від гніву.

— Пустіть мене!! — І вона вдарилася в двері всім тілом. Мить — і вона вдарилася б іще раз, але він устиг перескочити через різьблений столик і перехопити її.

— Князівно…

Від неї ледь чутно пахло деревом — наче викупалася в березовому соці.

— Князівно… ніхто не образить вас. Ніхто не завдасть вам лиха.

Вона вирвалася.

Білка. Нашорошена, будь-якої миті готова опинитися на протилежному боці кімнати. Пусти її в ліс — тільки хвіст майне; тепер, у неволі, їй лишилося крутити колесо порожніх розмов і кидатися зі стіни на стіну…

Він підібрав з підлоги пергамен. Всівся в крісло, закинув ногу на бильце; колись він усерйоз збирався підкорити весь світ. Тоді чужа прив’язаність надавала йому сили, і він почувався чи не всевладним.

— … Князівно… Не треба боятись. Нічого страшного з вами не відбувається. Сотні людей так живуть — і нічого…

Йому закортіло прополоскати рота — такими фальшивими виявилися слова.

Вона знову метнулася з кута в кут.

Кроки за дверима. Збуджені голоси.

— Пане… Вороже військо під пагорбом.

Він не стримався й поглянув на неї.

Зі всією гордістю, на яку спроможна сімнадцятирічна дівчина, князівна Яна скинула витончене підборіддя і зазирнула йому в вічі:

— Сотка! Ось і все, Осколе!

… і порядки у замку, і людей багатьох знав; послав він амбасадорів під білим прапором, але тільки напозір. Розумів, що викрадач не відступиться; не вмовляння, не угоди — інша мета була у посольства, таємна. Кому треба знак передали — і до вогнища воєводи прийшла людина з замку. В ніч…

— І тобі удачі, побратиме мій Лабане.

— Немає моєї удачі, Сотко. Не дражни демонів, не звертайся до порожнечі.

Коли стулити очі — можна повірити на мить, що палає вогнище посеред безлюдного степу і що крім цих двох, які туляться до вогню, довкола ні душі. Ні людей, ні коней, ні гострої криці.

— Відкрий нам браму, побратиме, — вилицювате обличчя Сотки лишалося незворушним.

Його співбесідник відвернувся:

— Ти пропонуєш мені славну смерть? На спокуту жалюгідного життя?

Сотка подався допереду:

— Ти помстишся. Помстишся йому. Він не вірить, що його раб спроможний зрадити його, я дам тобі зазирнути у його здивовані очі — перед смертю.

— Його чи моєю? — повільно спитав його співрозмовник, зводячи очі до зоряного неба.

— Побратиме… Відчини ворота зсередини. Я пам’ятаю тебе в бою. Ти воїн, ти чоловік; невже твоя ненависть мовчить?

— Моя ненависть…

Співбесідник Сотки задивився на вогонь. Полум’я відбивалося у його очах. Жовте, безтямне полум’я.

… Як світанок змінюється ранком, а ранок полуднем, а полудень схиляється до заходу, а захід дотліває, щоб обернутися на ніч — так переливалося барвами обличчя її, тому що металася вона поміж надією і люттю, гордістю і страхом. 1 тремтіла вона, подібно до зблиску від дзеркала, і незбагненна була, мов зблиск… і дивився на неї пан викрадач її, і здивованим було обличчя його…

Серед ночі загуркотіли чоботи. Тривога; лише згодом, згодом притягнули зв’язаного — Оскол щільніше загорнувся в плащ, наче від погляду ненависти можна було захиститися грубим сукном.

— Зрада, пане! Зрада.

— Вбий, — глухо сказав зв’язаний.

Оскол відвернувся. Ніхто з тих, хто служив йому, не наважувався раніше на відступництво. Була потрібна мета, дорожча за життя — ось, у колишнього друга знайшлася така…

— Не бажаю більше бачити тебе, Лабане.

— Ні!! Краще вбий…

— Прощавай. З тобою вчинять милосердно.

Вже на мурах зрадник примудрився вирватися з чіпких рук а, можливо, його і не стримували, стрибнув, на мить розпластався в повітрі, мов нарешті звільнений птах.

Глухо вдарило в землю важке тіло. Скотилося в рів.

— … Погляньте, князівно, бузок цвіте!…

Внутрішнє дворище замку потопало в білому і фіолеті.

Вона схудла і змарніла. Навіть не дивлячись на неї, він відчував її присутність. Він міг би взагалі не дивитись у її бліде вузьке обличчя, але погляд вертався, мов прив’язаний.

Вчора вночі вона намагалася накласти на себе руки. Спроба була слабкою, нерішучою; дівчатка бояться болю. Тепер її мучили туга і сором, а він робив вигляд, що нічого не знає. Що йому забули доповісти…

Дивно, як на цьому підлітковому тілі вживаються місячно круглі, важкі перса.

Вона побачила, як змінився його погляд. І злісно блиснула очима — білки також часом кусаються…

— Погляньте, князівно, на бузок. Цвіте, мов божевільний.

… Як полохливі тіні від вогнища танцюють уночі на білій стіні, як танцюють хмари у вітряну погоду, як танцює колосся на жовтому полі — так мерехтіло її обличчя… Як темніють і світлішають озера, ловлячи відблиски сонця — так мінилися її очі… І дивився на неї пан викрадач її, і здивованим було обличчя його…

Вночі він зійшов на мур. Небо, закрите полотнищем хмар, лишалося безпросвітним — зате внизу, під пагорбом, жевріли чисельні вогнища. Запах диму перебивав усі інші, ворожий стан дрімав у очікуванні світанку.

Ніхто не бачив обличчя Яра Сіґґі Оскола.

Суворим належить бути полководцю, що споглядає вогні ворожого табору. Суворим, зосередженим, жорстким. Але Оскол наче й не помічав вогнищ під пагорбом. Далеко, в темряву, де визубленою смугою пролягав невидимий зараз обрій — туди дивився Оскол, і обличчям його блукала ледве вловима посмішка.

Він посміхався. Без думки і без причини. Він не чув диму, травами пахла вогка ніч, весняними буйними травами і березовим соком.

— … А зміг би любити мене, Яре?

Жінка стояла в узголів’ї. Тепер їй належало вклонитися і залишити спальню пана свого, але вона стояла, і свічка вихоплювала з темряви половину її спокійного, велично прекрасного обличчя.

— Я і так люблю тебе, — сказав він бездумно. Непорушне обличчя її здригнулося:

— Люблять лише те, що бояться втратити. За що ми так цінуємо життя?..

Він хотів сказати, що дитина починає любити матір значно раніше, ніж усвідомлює її смертність. Але змовчав, слова були зайвими…

Тіні стрибали на стінах. Невловимі, мов білка, тіні. Поворот голови… Гордий помах хвоста…

— Ти став іншим, — повільно мовила жінка. — Я бачу. І знаю, чому…

— А ти? — спитав він, щоб змінити напрям її думок. — Любиш мене?

Вона відвела погляд:

— Чи люблю я повітря, яким дихаю?..

— Сотко.

Воєвода не раз дивився в обличчя смерти. Та тепер він не просто здригнувся. Його тілом пройшла судома.

Чужа рука лежала на його плечі. Ворог підкрався і торкнувся його долонею; воєвода рвонувся з усієї сили — і раптом згадав… мати. Дотик матері; спокій, безтурботна радість, лагідна рука на щупленькому дитячому плечі… Тепло і тиша, вмиротворення, нарешті… Не забирай руки…