— Навіщо я знадобилася вам, пане вороже? Враховуючи цілість мого здоров’я… і цноти? Чого ви вимагатимете від мого нещасного батька?

— Вимагатиму? — з посмішкою спитав той, кого звали Яром Сіґґі Осколом. — Вимагати? Ні.

— Військо Сотки зрівняє ваш замок з землею!

— Навряд чи…

Писар раптом перервав свою роботу. Підвівся, прохально склав зачорнилені руки:

— Пане… Накажіть… Покарати… товариш мій, ніби як брат… Під брамою… другий день… помирає.

— Знаю, — сухо озвався Оскол. — Далі?

Писар трусився, але з упертістю, гідною кращого застосування, продовжував:

— Помилування… прошу. Для брата… Дурень він, дурень, так усі ж ми дурні… Усі ми діти ваші дурні, не губіть… пожаліти б… милости…

Писар затнувся. Під поглядом господаря схилився, знітився і знову взявся за роботу.

Знесилена дівчина нарешті зігнула свою горду спину. Сховала обличчя у сплетені пальці.

— Вам дадуть змогу помитися і відпочити, — стиха промовив Оскол — і приготуйтеся до того, що бачитися ми будемо часто. Дуже часто і тривало. Від ранку до вечора… Закінчив? — звернувся він до писаря. Той дерев’яно вклонився.

Оскол прийняв папір, квапливо передивився і залишився вдоволеним. Торкнувся маленького ґонґу, яким викликав слугу.

— Лист відправити з голубами — негайно… Цей, біля брами, ще не помер?

Той самий хлопець у шкірянці, химерно скособочений, переступив поріг. Вхопив ротом повітря, застогнав і впав на підлогу, аж вусібіч полетіли грудки засохлої глини. Оскол скривився, напівгидливо, напівспівчутливо, підійшов до вкляклого навколішках і міцно взяв за скуйовджене волосся. Сіре обличчя хлопця потроху розслаблялося і набувало теплого кольору. У мовчанні, що порушувалося лише скрипом цвіркуна, минула хвилина. Хлопець зітхнув, тепер його фізіономією розливалося невимовне блаженство.

— Ти… милостивий…

— Я раціональний, — Оскол забрав руку, витер долоню шовковою хустинкою. — Тепер мені знадобляться люди… Йди. Надалі будь розумнішим.

Дівчина дивилася з жахом.

Огрядний чоловік зі сивіючими скронями котив по столу воскові кульки. Свічки тріщали, опливаючи важкими краплинами, віск обпікав йому пучки — але він не помічав болю, жовті кульки множилися на столі, збиралися купою, мов черепи на старому бойовищі.

— Скільки часу потрібно Осколу… щоб прив’язати її… повністю?

— Вона молода… і поривчаста… Стане і двох тижнів.

Співбесідник огрядного сидів у темному куті, відблиск свічок грав на його випнутих вилицях.

— Прив’язати, — виговорив огрядний повільно і чітко. — При-в’я-зати…

Страшно було слухати його, та співбесідник був не з лякливих. Опливали свічки.

— Десять років тому… — слова пручалися, не бажали вимовлятись… — Ми з Осколом стояли проти спільного ворога, спина до спини. Наших хлопців лягло з півсотні, а ті, що вижили… частина залишилася з Осколом, частина — зі мною. Він сказав тоді: «Ви пожалкуєте…» Ми не слухали. Він прийшов здалеку… ми ще не знали, ЩО він таке.

Нова кулька на жовту купу; чоловік з сивими скронями закусив губу:

— І..?

— Нас було дев’ятнадцятеро, — його співбесідник гірко всміхнувся. — Десять днів по тому живими залишилися двоє, інші повмирали, кличучи Оскола, мов неньку… І ми пожалкували, ой же пожалкували… що пішли від нього. А більше — що взагалі зустріли його на світі…

— Ти вижив, — сказав сивий.

— Так… Я і ще один хлопець, ми з ним побраталися… Ми вижили. А рік тому мій побратим з’явився до Оскола, мітив у воєводи, уявив… що вільний… Вистачило однієї зустрічі. Тепер це найжалюгідніший з його рабів. Втратив і душу і волю, навіть зашморга на шиї затягнути не здатен… Те саме чекає й мене, пане, я не можу зустрічатися з Осколом. Ніколи.

Замиготіли вогники свічок — сивий втягнув повітря:

— Ти відмовляєшся, Сотко? Залишаєш мене?

Той відвернувся:

— Доведеться укласти з ним угоду, пане.

Жовта кулька скотилася зі столу в темряву.

— Я погано беріг Яну, — глухо вимовив сивий. — Всі ворожки пророчили їй щасливу долю… Ворожки брехали.

— Ми укладемо угоду, пане, — з притиском повторив вилицюватий. — Оскол чи хто інший… Все одно доведеться віддавати її. А Оскол щедрий і могутній…

Важкий кулак з гуркотом опустився на стіл, і бризнули вусібіч воскові кульки. Застукотіли дрібним дощем.

— Я не віддам своєї дочки… у рабство, — сказав огрядний, коли оволодів диханням. — Що станеться з нею, якщо цей мерзотник сконає передчасно?! Адже він на двадцять років старший за неї! Що, коли його штрикнуть кинжалом чи почастують отрутою? Що стане з моєю дочкою?!

Вилицюватий мовчав.

— Іди на замок, — процідив крізь зуби сивий. — Бери військо і вирушай.

Свічки догоріли.

— Усі його люди, — замислено промовив Сотка, — від воєводи і до брудного вуличного хлопчиська, волітимуть померти. Аби здобути Оскол, потрібно йти по трупах.

— Отже, ти підеш по трупах, Сотко.

Вилицюватий поволі підвівся.

— Як зволите, світлий князю.

… була подібна до рисі — така сама невгамовна, дика і непокірна. І рвалася з рук наглядачів і турботливих нишпорок, і відмовлялася від їжі, і не бажала бачити пана свого викрадача — але на будь-якого звіра знайдеться клітка, на будь-якого птаха виплетуться сіті. І минали дні, і жах угніздився в душі юної полонянки…

Серед ночі вона відірвала голову від гарячої подушки. Вона не спала й миті; біля жевріючого нічника чатувала незворушно прекрасна жінка, водночас компаньйонка і вартовий. Величні риси і повна незрушність уподібнювали її до статуї, і лише пальці, що снували над в’язанням, порушували це зловісне враження.

— Агов…

Жінка не ворухнулася, тільки великі очі її сяйнули білками.

— Це правда, що кажуть про нього? Саме так? І ти також?…

— Я люблю пана, — вправні руки й на мить не переривали роботи. — Я знаю, що помру без нього. Усі ми…

Дівчина скоса посміхнулася:

— Скоро тут буде Сотка…

Повні вуста майстрині ледь здригнулися:

— Нікому не здолати Оскола… Тут кожен б’ється за нього. Тут нікому не потрібне помилування…

— Нікому не потрібна воля?!

Замок жив нічним життям. Далекі поскрипи. Притишені кроки.

— Навіщо воля руці, коли серце пробите… — жінка опустила очі. — Воля вирваного ока, відрубаного вуха…

— І ти його любиш?!

— Не тільки я… але й пан любить мене… Це просто…

Дівчина довго вагалася, поки спитала:

— А я… також помру? Я тепер… як усі ви? Залежна від нього? Так?!

Майстриня загаялася з відповіддю. Навіть робота в її руках трохи уповільнилася.

— Ви… ні, — сказала вона нарешті. — Ви ще не встигли… прив’язатися до нього. Звикнути. Потрібен час…

— Три тижні?!

— Чи менше.

Тиша. Тремтів полум’ям нічник.

— Якщо я зараз утечу, — майже спокійно сказала дівчина, — в мене є шанс…

Майстриня вже відверто посміхнулася:

— Вам не вдасться. Це — Оскол.

— Мій батько озолотить тебе…

— Навіщо мені золото, коли я не можу жити без Яра? Я не зраджу його. А не допильную через недбалість — він посадить мене у підвал, і я не бачитиму його довго-довго… Ні. Я буду уважною.

— Коли Сотка здобуде замок…

— Не здобуде. І знаєте, князівно… Ви пробули з ним достатньо, щоб завтра відчути його відсутність. Не знаю, наскільки міцна ваша воля — траплялося, вже після кількох днів люди не могли опиратися… ПОТЯГОВІ. Воліли радше підкоритися, аніж терпіти.

— Я волію померти, — сказала дівчина, якомога твердіше.

Жінка опустила очі, і спиці в її руках замиготіли швидше…

А тим часом воєвода, той, що служив старому князеві, зібрав своє військо і виступив. І доки тягнулося велике воїнство лісом і степом, думав воєвода — як подолати замок? Адже відтоді, як збудували Оскол, нікому ще не вдалося взяти його ні приступом, ні облогою, ані хитрощами… Але знав воєвода, що дні минають, князівна гине, і коли не здобути замок одразу, буде пізно…