Ґай схлипнув.

Усе дарма. Нічого немає. Гімн несилі, приреченості, тузі і смерті.

Мовчки тужить площа, а він — що він може вдіяти? ЗАБУТИ?

Та як можна вибачити, не забуваючи?

З другого боку, який сенс у прощенні, коли — не пам’ятати?..

— Я прощаю вас, — сказав він.

Нічого… Лише ще нижче нахилилися…

«Ні, темрява не страшна… Не бійся темряви, Ґаю, бо по другий бік її, ти знаєш, твій дім, і ми любимо й чекаємо на тебе…»

— Які ж ви… гади, — закричав Ґай. — Як я вас ненавиджу… Що ви зі мною робите… Що я, вмерти маю тут, перед вами, так?! Що мені, до скону тут стояти… так?!

Сказав — і зрозумів… Зрозумів, що так, що справді нічого не зможе він зробити, що так і помре тут, на помості… Що нічого йому не лишається більше… І його несила зникне разом з ним.

…І знав — куди… І не хотів вирватися з чіпких рук…

Не сказав — просто видихнув у натовп — мабуть, це і є те, що називається — останній подих.

«ПРОЩАЮ».

В’язанки понад очі. Язики полум’я… На цих помостах не грають інших ролей. Останній подих.

Земля здригнулася.

Наступної миті будинки довкола площі почали падати.

Вони розвалювалися безгучно, не руйнувалися навіть, а сипалися, мов порох — спочатку оголювався кістяк, потім… потім з нього лишалася хмарка пилу, що повільно осідала на землю. Ґай стояв на колінах — і дивився на цей кінець світу, поки дошки під ним не затанцювали, мов палуба; похилився і впав кам’яний палець. Розпад завершився.

Порожнього Селища, що колись називалося ЗГАРИЩЕМ, більше не існувало. Були руїни — стародавні, затягнені корінням, здобуті лісом, і єдиною ознакою цивілізації був фургон, що чекав неподалік, посеред вузької стежки, яка майже зовсім заросла травою.

Ґай сидів на камені, серед жовтої глиці, що осипалася роками. Дихав смерековим духом, а неквапливий лісовий вітер охолоджував спаленілі щоки.

Ратенфенґер обтрусив глину з вицвілих «хакі». Присів поруч, знайшов серед глиці камінчик, підкинув високо вгору, зграбно впіймав. Простягнув Ґаєві:

— На.

Ґай узяв, потримав на долоні, спитав:

— Навіщо?

Ратенфенґер знизав плечима:

— Хтозна… Бачиш, отвір. Талісман.

На уламок сторічного пня сіла неполохана синиця. Десь заверещала цикада, і голос її був голосом гарячого, безтурботного літа. Цикаді відповіла інша — тепер вони верещали разом.

Ґай безтямно обмацав себе — сорочка, штани… спогад про мішок на голові, пальці пам’ятають… тіло пам’ятає його дотик…

— Як ти? — стиха спитав Флейтист. — Усе гаразд?

Ґай сховав обличчя в коліна і заплакав. Ридма ридав; чули його тільки синиця і Ратенфенґер. Цикади не рахуються — вони-бо слухають тільки себе самих…

Синиця здивовано пискнула. Ратенфенґер мовчав.

За лісом заходило сонце.

— Мені шкода, — сказав Ґай, коли виплакався. — Надто… Цей світ… мені не подобається. Не хочу… в ньому…

— Подумай добре, — озвався Ратенфенґер повільно.

Навскісне проміння вечірнього сонця висвітлило верхівки смерек. Коліном Ґая повзла зелена гусінь; залопотіли чиїсь крила.

— Мені пробачаться ці слова? — прошепотів Ґай.

— Вже пробачилися. За сьогодні тобі багато… ну, ходімо. Тебе чекають твої звірята.

Сонце сіло. Свічки смерек згасли; синиця спурхнула і полетіла до лісу.

— Де вони тепер? — спитав Ґай.

— Не запитуй дурниць. Це знання не для тебе.

— Одного я не розумію…

— Не одного — ти багато чого не розумієш… Підводься… час, час, їдьмо…

Ратенфенґер пішов до машини; Ґай безпорадно мовив йому в спину:

— Але ж коли… Це було зі мною, і коли… термін їхнього покарання минув, закляття знято… то я також мав… з ними? Піти?..

Ратенфенґер зупинився. Озирнувся:

— Ти справді розумієшся на цьому?.. Фольклорист… Не їж мене очима, нічого нового не побачиш. Пішли.

Ґай підвівся.

— Так чи ні?..

Ратенфенґер зітхнув. Промимрив, одверто неохоче:

— Так. За законом — мав.

— Отже…

— Мовчи. Ані слова. Вважай, що один твій добрий знайомий поручився за тебе.

Коли машина виїхала з лісу на второвану Руду, вже сутеніло.

— Не шукали тебе? — поцікавився Ратенфенгер.

Як колись, він сидів поруч з Гаєм, лікоть вистромив у вікно.

— Рано ще… — невпевнено пробурмотів Ґай і ввімкнув фари. До ферми, щонайбільше, година шляху.

— Дивися, місяць сходить… — Ратенфенґер вдоволено мружився на жовто-червоний диск.

— Повня.

— Ти ж фахівець, — підморгнув Ратенфенґер. — Так, місяць у повні…

Ґай мовчав. Надто багато йому хотілося сказати… і спитати, але він мовчав, майже півгодини, поки Ратенфенґер не торкнув його за плече:

— Зупини… Тут я вийду.

Машина зупинилася; дверцята відчинились одночасно з обох боків. Ґай мовчки підійшов до Ратенфенґера.

Той посміхався:

— Дозвольте відрекомендувати. Ще один зразок твого улюбленого фольклору, — рука його махнула в напрямі купки величезних сухих дерев, які вкривали своєю тінню дорогу і гай.

Ґай невпевнено посміхнувся й собі:

— їх звуть… «молильниками».

— Так, — кивнув Ратенфенґер. — Це був могутній, гордовитий народ — велети серед людей. І вони не захотіли вклонятися лісовому богу — лише до високого неба згідні вони були звертатися. Лише до нього підіймали свої горді голови. І ображений лісовик прокляв їх: «Вічно ви будете молити Небо про милосердя, але Воно не чутиме вас». Ноги велетів вгрузли в землю і стали глибоким корінням, руки — високим віттям, але ні височінь їхня, ні гордість не досягали Неба. І марно тягнуться до нього їхні сухі, зсудомлені пальці… Ось так, Ґаю. Мені вже час… Нічого не бійся — усе буде гаразд. Щасливої дороги.

Він повернувся і пішов у темряву під «молильниками», легко і нечутно; Ґай стояв і дивився йому вслід, його рука в кишені стискала камінчик зі «Згарища».

— Зачекайте! — раптом скрикнув Ґай і кинувся наздоганяти. Ратенфенґер зупинився.

— Я хотів сказати… — Ґай звів дихання. Він не знав, що казати. Але говорити хотілося нестерпно. Ратенфенґер чекав, і Ґай нарешті спромігся на ледь чутне:

— Я… вдячний. Прощавайте.

— До побачення, — весело сказав Ратенфенґер; у світлі місяця блиснули його бездоганні білі зуби.

— Можна спитати?

— Звісно.

— Ні високість, ані гордість… Можливо, вони знайдуть… чим… дорости? І Небо їх усе-таки почує?

Обидвоє подивилися туди, де з відчаєм пнулись у зоряну безодню чорні кострубаті постаті.

— Хтозна, — відповів Ратенфенґер. — Хтозна.

… Лабіринт коридорів урвався. Вони влетіли до просторої зали, повної пилюги та мотлоху, де, наче нездоланна стіна, постала перед ними широка спина ЙОГО. Розпачливо тулячись одне до одного, вони завмерли.

А слідкома за ними — і знавіснілий начальник варти з шістьма вояками. І виглядала ця сімка зовсім не блискуче.

— Це хто ж такий доблесний, — пробурмотів САМ, не обертаючись, — який це такий надійний вартовий не здатен вгамувати хлопчика з дівчинкою?

Вояки мовчали. Нач. варти втер змокрілого лоба:

— Хіба це дівчинка. Вона ж берегиня, ***, у таку фіг поцілиш.

Нарешті *** обернувся; на вузькому столику перед НИМ об’ємна, багатоповерхова, страшенно складна гра.

Вишикувалися вартівники, а нач., навпаки, присів. Аж не вірилося, що вся ця зграя ще мить тому палала жадобою вбивства.

— Берегиня, — сказав ТОЙ, Дану оглядаючи. — Берегиня й пастушок, — погляд ЙОГО перейшов на Щека, і хлопець одразу зрозумів, чого це присів начальник варти.

З кишені на грудях ВІН витяг зім’яту пачку цигарок. У глибоких захаращених надрах зали вдарив годинник, лунко і журливо.

— Отже, так, — сказав, рідким димом затягуючися. — Коли вже вони прорвалися, треба дотриматися справедливости… Як тебе звати, Я забув?